Вперше про Ольгерда Бочковського узнав від кореспондента "Народного слова" Володимира Боська. Про цю неординарну постать розповів читачам у виданому в 2000 році історико-краєзнавчому збірнику "Боковенька". Там розмістив фотографію і кілька рядків тексту про вченого-земляка.
Через рік у літературно-художньому альманасі "Боковенька" О.Бочковському присвятили свої матеріали Володимир і Ярослав Панченки та Лариса Хосяінова, тоді зберігач фондів Кіровоградського літературно-меморіального музею І.Карпенка-Карого під назвою "Ольгерд Іполіт Бочковський і Єлисаветград." Публікацію дослідниця підготувала за справами Державного архіву Кіровоградської області. На цей час я вже був знайомий з автором розповіді про єлисаветградський період життя Бочковських. Її матеріали змусили їхати до архіву і самому долучитись, доторкнутись до сторінок, що розповідали про земляка, зняти копії з окремих документів.
Тепер читачі мали можливість поглибити свої знання про Бочковського не тільки читаючи випуски "Боковеньки", а й зі сторінок районної газети "Долинські новини," де були опубліковані більше сотні біографій долинчан і людей, чиї долі переплелись із краєм. Правда, таку ініціативу далеко не всі вітали. Для тодішнього голови райдержадміністрації мої пошуки, оприлюднені розповіді про видатних людей, мабуть, затіняли його як чиновника. Тому був категоричним: "Кончай заниматься чепухой!"
У 2006-у дозрів до підготовки четвертої "Боковеньки", вона мала підназву "Степовики". Це був біографічний довідник. У ньому з’явилась вже повніша і обгрунтованіша біографія вченого.
Я перейшов працювати до музею історії Долинського району. Як виявилось, на той час, крім назви, він мав лиш одну оформлену картинами та скульптурою А.Німенка кімнату, і другу – із смітником з музейними речами. Про випуски "Боковеньки" довелось забути до 2019-го. Зусилля, енергію спрямував на відродження музейного закладу. В цей час я знову і знову повертався до краєзнавчих матеріалів Л.Хосяінової. Це тоді зародилась ідея встановити на одній зі стін музею меморіальну дошку земляку.
Задвірки клубу, де містився заклад, були занедбані і відлякували. Для сучасних макаренців сусідньої школи вона слугувала курилкою і відхожим місцем. Довелось перекривати підходи, ліквідовувати натоптані доріжки, одночасно вирішувати питання одержання дозволу на встановлення та виготовлення дошки.
Досвід підказував: хочеш зробити швидко, обійди культуру і владу. Виявилось, що з міською радою (музей на її території) такі справи робити простіше. І мені це вдалось. Як вдалось головне – зустріти на своєму життєвому шляху скульптора Віктора Френчка. Тоді я не міг й подумати, що ним для музею будуть зроблені дві меморіальні дошки, шукача пригод із "100 тисяч" І.Карпенка-Карого Бонавентуру Копача, погруддя Ольги Долинської, барильєф професора Миколи Данилькевича.
У 125-ий рік від свого народження О.Бочковський знову повернувся до Долинської. І хоч начальниця культури захід проігнорувала, відкриття дошки пройшло на найвищому рівні: з освяченням та зі словами гордості, що наша земля може народжувати таких велетів. До О.Бочковського пішли долинчани. А ось покладати квіти до меморіальної дошки земляку чиновників я так і не навчив…
Світлини: відкриття меморіальної дошки, 2010, вересень; біля погруддя О.Бочковського долинчани і Григорій Гусейнов (в центрі), лауреат Шевченківської премії, автор біографічної розповіді про вченого "Філософ з Долинської" в третій книзі "Незаймані сніги", грудень 2010
Віктор Маруценко
