Олег Бабенко – відома у місті і області людина. Напередодні його 55-річчя з ним спілкувалася науковиця літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого міста Кропивницького Тетяна Ревва.
– Олеже Олександровичу, ваші професійні й творчі здобутки добре відомі. Хотілося б більше дізнатися про вас як людину. Розкажіть про своє дитинство, улюблені ігри, найяскравіший дитячий спогад чи те, що найбільше вразило.
– З раннього дитинства я був плохеньким, тобто тихим сумирним дитям, яке не лізло в шкоду, не був забіякою, тобто не потребував особливої уваги чи контролю дорослих. Мінімальної кількості іграшок (машинок) вистачало, щоб дитя саменьке гралося… Щоправда, раз трапився збій, який став і уроком: було мені близько чотирьох років, коли лівою рукою всунув до електричної розетки мамину шпильку для волосся. Запобіжники були гарні на електролічильнику (тато – електрик) – світло відразу вибило, важкого ураження струмом не було. Тільки шкіру на кисті руки гарненько обпекло. Коли до кімнати прибігли мама й тато, я тихо, без плачу, з деяким здивуванням вимовив: «Шваркнуло…».
З 5-6 років любив гратися в солдатики. Щоб кількісно збільшити «колекцію» пластмасових наборів воїнів, використовував сірникові коробочки з домальованими погонами чи еполетами.
Спогадів про фрагменти дитинства багато. Якісь з них вкарбувалися в пам’яті завдяки повторюваним розповідям батьків, а якісь висловлені мною, вже дорослим, стали для них несподіваними.
Люта зима. Мені приблизно три роки. Надворі ще темно. Хурделиця. Тато на руках несе мене до ясел. Щоб скрасити час у дорозі, веде зі мною діалог чи розповідає щось. Ми тільки вийшли з дому, перейшли через замети на інший бік ще не чищеної вулиці, і я його запитав: «А хто ми такі?»
– Люди, – відповів батько.
– Такі як цигани? (у Світловодську, де народився, мешкало багато родин осілих циган, яких ще за тепла я бачив у їхніх барвистих вбраннях і чув оте народне: «Дивись, щоб тебе цигани не вкрали»).
– Ні, – відповів тато, – цигани подорожують світом, бо своєї землі не мають. А ми – українці, живемо на своїй українській землі…
Вимовивши це, а ми минали кут штахетника, яким був огороджений палісадничок одного з двоповерхових будинків на розі вулиці Конька та провулку Красного у тогочасному Світловодську, тато посковзнувся і майстерно у падінні вивернувся так, щоб я залишився у нього на грудях і не забився.
Те падіння і ту розмову тато пригадав і підтвердив, вкотре дивуючись чіпкості моєї дитячої пам’яті.
Одне з найперших вражень дитинства – споглядання химерних малюнків, що утворювалися мігруючими хмаринками на глибокій небесній блакиті лагідного сонячного дня, коли я грався посеред бабусиного двору в одному із сіл Полтавщини. Очевидно у мене вже тоді була досить широка уява, бо бачив я тоді в небі і зайчат, і поросят, і ведмедів з вовками, які, ніби граючись, переганяли один одного і, зливаючись, перетворювалися на щось інше. Своїми спостереженнями я поділився з татом і мамою, разом з якими ми усно, на основі побаченого на небосхилі, складали своєрідні казкові оповідки.
Мені було десь 5-6 років і бабуся вперше взяла мене з собою у Степанівку до церкви, єдиної з діючих у Семенівському районі на Полтавщині, досить далеко від Погребняків, де жила, – «на Спаса» (того, що називають яблуневим).
У пам’ять врізалися і піднесеність настрою в очікуванні подорожі, і неймовірна краса інтер’єру сільського храму, вщерть наповненого людьми, і колективна сповідь, коли кілька душ схиляються над Євангелієм, покриті священиком єпатрехіллю й повторюють за ним проникливі слова молитви…
Посеред служби я і ще кілька дітей опинилися притиснутим до гарних білих «баляндрасиків», якими було відділено солею від нефу. І ось припиняється спів, храм заповнює урочисто дзвінка тиша… З дияконських врат виходить священник з чашею в руках (Великий вхід), стає перед царськими вратами, робить глибокий вдих перед виголосом, але раптом ступає кілька кроків до мене і на мить, шепочучи якусь молитву, покладає чашу мені на голову, повертається на місце, виголошує відповідну молитовну формулу, а потім знову підходить до мене і торкається чашею моєї голови, після чого заходить до вівтаря. І мене, якого підняли того дня далеко до світанку, вже втомленого величезною кількістю чужих людей у переповненому храмі, наповнило відчуття неймовірної легкості й просвітління.
Минуло років зо два. І знову влітку я гостював у селі в бабусі. У наших родичів справляли поминки. Після поминального обіду його учасники, здебільшого жінки, які складали і так звану колгоспну хор-ланку, і, водночас, церковну півчу (хоч храму в їхньому селі не було) перед прощанням з господарями заспівали літургійні пісні. І коли зазвучав гімн «Свят, свят, свят Господь Саваох» я відчув, що ніби в мене виросли крила і п’яти почали відштовхуватися для злету від землі. Було реальне відчуття левітації.
Дорослі бачили стан мого духовного окрилення і виконували пісню знову і знову.
Такої краси і довершеності виконання цього релігійного славню (народне багатоголосся, мажорна, а не мінорна, як здебільшого, тональність) я більше не чув навіть в кафедральних соборах столиці. І щоразу, коли я в якомусь з українських храмів присутній на божественній літургії й чую оте «Свят, свят, свят Господь Саваох», відчуваю певне окрилення й моральне задоволення, хоча й не таке глибоке, як у дитинстві, адже прожиті роки (і як говорив один з кіногероїв гріхи наші тяжкі) так чи інакше своєю вагою придавлюють додолу.
Очевидно, ці випадки з дитинства визначили моє майбутнє як практикуючого православного християнина, активного мирянина, який намагається докладати свої зусилля до розбудови Помісної Церкви свого народу. Бо є неспростовна істина: не може бути суверенною і незалежною держава, не може утворити модерну політичну націю її народ, якщо вони (держава і народ) не мають своєї Помісної Церкви.
– Розкажіть про батьків. Як виховували, чи були суворими?
– Батьки, Ніна Степанівна й Олександр Федорович (дівчина із села над Сулою, юнак з берегів Ятрані), зустрілися, закохалися і одружилися, зводячи Кременчуцьку ГЕС.
У моїй монографії «Будівництво Кременчуцького гідровузла (За документами Державного архіву Кіровоградської області)» [2016] є слова: «Із вдячністю присвячую моїм батькам – Олександру Федоровичу й Ніні Степанівні, які зустрілися і поєднали свої молоді долі на будівництві Кременчуцької ГЕС».
Коли я вивчав педагогіку на філфаці Кіровоградського педінституту, познайомився з поняттям педагогіка співробітництва, що на початку 1990-х входило до вжитку й ставало дедалі популярнішим у теорії й практиці виховання.
Так от, в родинному вихованні батьки і у школі мої прекрасні вчителі використовували оту педагогіку співробітництва, до формулювання основ якої учені прийдуть лише через десятиліття: дитина, незалежно від віку, є такою ж суверенною особистістю, як і дорослі.
І, відповідно я виріс небитим, хоч народна мудрість і говорить, що за одного битого десять небитих дають.
Лише лічені рази за все моє дитинство і юність батьки підвищували до мене тональність свого голосу. Та і мені ніколи не спадало на думку їх розчаровувати.
Іноді, коли мама була у від’їзді, у нас вдома відбувалися «збори біля холодильника». Тато, мій старший брат Володимир (тоді ще школяр) і я, малеча, на сім з половиною років молодший від брата, чистили разом, у три ножі, картоплю, яку потім батько смажив за «табанським» рецептом (тато народився у селі Табанова Голованівського, колись Підвисоцького, району нашої області). У процесі спільної праці цікаво розповідав про деякі епізоди з історії України, переважно княжої чи козацької доби. А наступного дня на письмовому столі брат знаходив якийсь історичний роман в тему, а я – оповідання для свого віку. Батьки свідомо робили все, аби ми з братом виростали не гомосовєтікусами, а українцями.
Загалом, у родині панував культ книги. Батьки, не маючи вищої освіти, володіли майже професійними знаннями з історії, української й світової літератури (свого часу, ще здобуваючи середню освіту в школі робітничої молоді, мимоволі своїми запитаннями на уроках ставили в незручне становище вчителів), були навіть обізнані з іменами й творчістю багатьох репресованих і заборонених авторів. Вкотре я переконувався в цьому, коли на початку 1990-х привозив з обласного центру щойно придбані й прочитані мною томи праць М. Грушевського й Д. Яворницького, щоденники й твори В. Винниченка, видання М. Хвильового, М. Зерова, М. Куліша та ін.
Багато років, окрім газет, батьки передплачували різні журнали: «Вітчизна», «Київ», «Жовтень»/«Дзвін», «Дніпро»,«Харків»/«Березіль», «Радуга», деякі роки «Всесвіт»… Разом з «Человек и закон», «Наука и мир», «Техника молодежи», «Юность» – десь з півтора десятка найменувань. Проте «Новый мир» и «Москва» чомусь читати я не любив…
– Чим цікавилися у дитинстві/юнацтві окрім літератури?
– Дитинство завжди є дитинством. Тобто часом пошуків себе у майбутньому.
У позашкільний час був я і юннатом (тобто гуртківцем міської станції юних натуралістів), і належав до вихованців авіамодельного гуртка станції юних техніків.
Навички набуті на станції юних натуралістів потім стали у пригоді при вирощуванні кроликів та іншої живності, коли був на літніх канікулах у бабусі, та при вирощуванні власного саду «на дачі», коли вже одружився.
А щодо технічних навичок… Своїми руцями я можу робити багато чого. Але при цьому завжди є відчуття, що то – не моє, що то – стрес для організму.
– Що найбільше запам’яталося у шкільні роки?
– У шкільні роки був активістом – членом ради дружини та членом міського піонерського штабу; у четвертій табірній зміні 1983 року – головою піонерського штабу Всесоюзного піонерського табору «Артек». А в останній чверті 7-го класу обрали секретарем комсомольської організації школи, яким я був три роки. Тож увесь позаурочний час займався організацією і участю у заходах – від культмасових і політосвітніх – до шкільних суботників. І для мене всі ті заходи були не розвагою, а роботою над собою, розвитком особистості, своєрідною школою з підготовки до майбутнього життя.
При всьому тому «ботаніком» я не був, поєднуючи в собі риси формального і неформального лідера в шкільному середовищі.
З найбільш пам’ятних справ – впорядкування території (нарізка заготовок дерну і вкладання того дерну на новому місці, організація його поливу) біля пам’ятника загиблим партизанам Табурища у Світловодську, що саме встановлювався. Про це була розлога публікація кореспондента Василя Бондаря в обласній газеті «Молодий Комунар».
– Спортом займалися? У якій секції?
– По життю – я не спортсмен. Мені завжди був чужим дух змагальності у всіх його житейських проявах.
Були спроби ходити до секції вільної боротьби. Тривалий час вправлявся з млинцями і грифом штанги, чим притлумив свій ріст і є такого зросту, яким був у сьомому класі. Показував непогані результати як бігун на короткій і дальній дистанції, влучно стріляв з пневматичної рушниці й дрібнокаліберної гвинтівки. У 4-8 класах представляв школу на міських шахових турнірах, на яких вперше побачив шахову гру незабутнього Сергія Івановича Шевченка.
– Якби не стали філологом, ким би себе бачили?
– З дитинства я мріяв і готувався стати істориком. Але не судилося… Коли навчався у випускному класі, розпочалася горбачовська перебудова, яка засвідчила, що історія в СРСР не наука, а лише засіб ідеологічно-інформаційного впливу на маси. За суттю – щось схоже на «дівчину/жінку, яка помиляється» (формулювання незабутнього професора В.К. Чернецького).
За таких обставин уподібнюватися до тієї «дівчини/жінки» і «хитатися» разом «з лінією партії» професійно бажання не було. Тому вирішив вступати саме на українське відділення філологічного факультету педагогічного інституту. Наголошу – саме на українське відділення. Це був і своєрідний протест на упослідження всього українського в тогочасній Радянській Україні.
– Ближчою і цікавішою була викладацька робота чи адміністративна?
– Мені подобалася викладацька робота. Зростав і вчився разом зі своїми студентами. Яким був як викладач, не мені оцінювати. Але академічні курси історії літератури давньої і 20-40-х років ХІХ століття, українського фольклору (щоправда не на філологічних спеціальностях), краєзнавства і етнографічного музеєзнавства, які я викладав ціле десятиліття, були органічними для моєї душі, «сродною працею» за Г. Сковородою. Надзвичайно вдячний мудрому професору Г.Д. Клочеку, що доручив тоді викладати дисципліни, які були для мене справді значимими й найулюбленішими ще зі студентських років.
І ще – навчальні курси були глибоко дотичними до історії й історичних дисциплін загалом. І завжди потім, як активіст Українського товариства охорони пам’яток історії і культури (кілька десятиліть був заступником голови обласної організації Товариства), і як очільник обласної організації краєзнавців, і, зрештою, останнє десятиліття як архівіст, залишаюся прихильним її величності Кліо.
А стосовно адміністративної роботи, то скрізь, де б не працював, вона у мене чомусь неодмінно ставала і творчою, і креативною. А найголовніше – завжди щиро намагався наповнити справжнім живим змістом гучне гасло на гербі Кіровоградської області «З добром до людей».
– Пробували себе не тільки у публіцистиці, а у слові художньому після закінчення навчання?
– Якщо неопубліковані, а тому почасти загублені вірші і збірка «Впізнавайки або Упізнай себе сам: Літературні шаржі-загадки» (2013) є художнім словом, то, очевидно, пробував.
Я, можливо, міг би стати «відомим» (саме в лапках, як багато хто) поетом. Але мене переслідує так зване «відлуння начитаності» і бути причисленим до графоманів бажання не маю. Про те, що я вправний у віршуванні свідчать вправи з фігурної поезії, до виконання яких залучав студентів, коли вивчали барокову літературу, і моє редагування поезії інших. Але та вправність – лише вияв певного ступеню професіоналізму викладача літератури, тобто ремісництво у доброму розумінні цього слова.
Літературні шаржі й пародії поки що публікувати бажання не маю: після публікації «Впізнавайок» дехто з тих, хто упізнав себе, по кілька років зі мною не віталися.
– Надзвичайно багато пережито і побачено. Є бажання ті події зафіксувати? Спогади чи інша форма подачі?
– У задумах є, але чи буде реалізованим?
Свого часу, після публікації збірників «Із сивого покоління: М. Смоленчук – Людина, письменник, вчений» (2003) та «Я не боюся дивитися людям в очі…», або Вінок чеснот Є. Чабаненко» (2004), які я впорядкував, свідомо відмовився від роботи у подібному жанрі. Категорія людської пам’яті дуже суб’єктивна річ. Прочитавши чи тільки погортавши збірник про Миколу Кузьмовича Смоленчука, один з визнаних місцевих літературних метрів картав мене: «Навіщо ви з нього зробили “великого”?». Як писав в одному з юнацьких віршів М. Смоленчук, «чого ти, світе, посірів?!»
– Ваші життєві принципи? Людина, яка є прикладом для Вас?
– Як вже відзначав, належу до категорії практикуючих православних християн. Тому мої життєві принципи ґрунтуються на Заповідях Господніх. А в Новому Заповіті, заповіді дані Мойсею сконцентровано звучать: «Бог є Любов» і «Люби ближнього свого як самого себе».
Мої добрі вчителі по життю світлої пам’яті Микола Смоленчук, Світлана Барабаш, Леонід Куценко, Володимир Панченко своїм прикладом прищепили мені ще один життєвий принцип – «Хто ж, як не я?!». І з цим принципом, зізнаюся, у житті нелегко. Піймав себе на думці, що є інтровертом (коли сам на сам), який все життя для оточуючих (за спостереженням і твердженням доньки) – екстраверт та ще й пасіонарного типу. А відтак, оте Котляревського (один з моїх найулюбленіших з шкільних років письменників, творчість якого розглядав у курсі історії літератури 20-40-х рр. ХІХ століття) – «Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, – лети повинність ісправлять» і «Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша от гармат» – також є моїм життєвим кредо.
– Як людина з певним життєвим досвідом продовжуєте мріяти,/вірити у дива?
– У мене своєрідний тип мислення: художньо-образний в органічному поєднанні із системним, логічним, реалістичним. Тому, на жаль, я вже давно не мрійливий мрійник, бо реаліст. Вважаю: кожен мусить тягти свого плуга й підіймати перелоги трудами праведними там, де поставив його Господь…
Але в дива я вірю!
Вірю і знаю, що Господь сотворив диво: спочатку постала омріяна і виболіла віками Помісна Церква, потім за молитвами наших старших людей Україна вистояла в перші тижні широкомасштабного вторгнення московських орд. Не раз чув від Героїв, які мужніми грудьми заступили наш світ проти «міра» облудних почвар, про відчуття, що світлі Сили Небесні рятували їх від смертоносної ворожої зброї…
Знаю і вірю, що Україна не тільки вистоїть, а й буде переможницею у цій страхітливій війні!
– Що вважаєте найбільшим (на тепер) досягненням у житті? Що обов’язково хочете зробити?
– Вже зазначав, що мені чужий дух змагальності, тому все, над чим я працював, увесь різного роду доробок, не вважаю своїми досягненнями, якими б я хотів похвалитися чи пишатися (є люди і завзятіші, цілеспрямованіші в роботі, і значно талановитіші чи амбітніші, тож пишатися залишімо для них...). Це просто частина мого життя, його наповнення: і публікації, які маю, і участь у підготовці тому «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Кіровоградська область», і культурно-освітні заходи, які організовував, проводив чи долучався до проведення, і меморіальні дошки нашим визначним краянам, до відкриття яких докладав власні зусилля, й, свого часу, місцева медійна впізнаваність завдяки участі у передачах обласної телерадіокомпанії, і створення видання «Між Бугом і Дніпром. Науково-краєзнавчий вісник Центральної України» тощо.
Незабутній Станіслав Янчуков, який говорив про мене як про лауреата краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова, наприклад, вважав, що найсуттєвішим із зробленого мною є увічнення пам’яті і популяризація творчості Миколи Смоленчука. І якщо прозвучала така думка, з нею, очевидно, варто погодитися. Тим більше, що Микола Кузьмович власними життям і творчістю на визнання своїми земляками заслужив.
А що ще справді хочу? Таки пожити в омріяній з дитинства УКРАЇНСЬКІЙ УКРАЇНІ!