На початку грудня виповнилось 125 років з дня народження унікального чоловіка, нашого земляка з Новомиргорода Степана Демидовича Кожум’яки. Він прожив довге життя – майже 90 років. Ті кілька зустрічей, що я мала з ним, залишили незабутнє враження. В убогій хатині (її вже немає у центрі Новомиргорода) – старенький чоловік у товстезних окулярах, який мислить і говорить, як великий вчений, філософ, для свого часу – надзвичайний сміливець.
Намагався читати до останнього дня, журнал «Кур’єр ЮНЕСКО», книги з історії мистецтва, мав чимало раритетних видань. Скільки він знав! Але справа навіть не у знаннях, а у тому, що він бачив суть наших українських проблем. Тричі репресований, він у таборах ГУТАБу одержав надійні щеплення проти комуністичної пропаганди і жив фактично у іншому, ніж усе суспільство, ціннісному вимірі. І дуже любив свій народ, критикував його часом дуже гостро за пристосуванство, але безмежно вірив у його геній. Цим так дивував, вражав і притягував до себе.
Про нього вже багато написано, не хочеться повторюватись. Але тут я процитую кілька його листів до свого однокурсника, з яким вони зустрілися через сорок років. Обидва з наших країв, обидва закінчили педагогічні курси у тодішньому Єлисаветграді тільки з двома роками різниці, але близько зійшлися уже на мовно-літературно факультеті Одеського інституту народної освіти.
Онук діда Степана Юрій Колісник, нині професор кафедри журналістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, який і знайшов ці листи та подав до друку у літературний часопис «Вежа», пише про це так: «Із настанням більшовицького терору відчайдухи Степан Кожум’яка та Іван Романченко, як свідки й учасники розбудови Української Народної республіки, не могли стерпіти московського поневолення і почали пропагувати серед однокурсників ідею автономності України. За доносом їх переслідувало ДПУ. Романченко завдяки втручанню вченого-фізіолога Олександра Богомольця зумів уникнути арешту. Кожум’яка в «агітації проти радвлади» зайшов надто далеко, тож порятувати його не вдалося. (…) Іван Романченко більше не зміг виступати проти Радянської влади, й мовчав про своє членство у Центральній Раді від Одеського округу. (…) Занурився у літературознавчі дослідження, вивчав творчість українських класиків». Зустрілися вони лише у 1966 році, коли Степан Кожум’яка уже став інженером-автошляховиком, а Іван Романченко – науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. До речі, його учнем був літературознавець, викладач нашого Кіровоградського педагогічного інституту Леонід Стеценко.
…Степана арештували прямо на останньому екзамені і звідтоді більше двох десятків років – таборів, арештів, заслань. Повернувшись після третього, Степан Демидович розумів, що працювати на ниві філології у шорах тодішньої ідеологічної системи і бути правдивим із собою, він не зможе, тож закінчив автодорожній інститут і став мостобудівником. Мешканці Новомиргорода та довколишніх сіл і досі користуються мостами, зведеними ним і його бойовою бригадою.
Бойовою, бо під керівництвом Кожум’яки робітники ставали набагато менше радянськими людьми. Будівельники, як відомо, люблять міцне нецензурне слівце. За кожне таке слово у його бригаді був штраф – 1 карбованець, потім на ці гроші купувалися книжки і вручалися любителю словесного перцю. Саме хлопці з його бригади Анатолій Повєткін, Василь Сипливий допомогли встановити у селі Лип’янці пам’ятник Шевченкові, причому зроблено це було фактично самовільно і у жорсткому виробничому цейтноті.
Якось, перебуваючи у справах у цьому селі, Степан Демидович почув від людей, що їхній земляк скульптор Іван Гончар виготовив для свого рідного села погруддя Шевченка за портретом Івана Крамського. Воно пролежало кілька років у коморі колгоспу. І коли дід Степан дізнався про це і відкрив того ящика, то… (У листі до друга про себе він пише у третій особі, очевидно, був наскільки скромний, що навіть у приватному листі не вважав за можливе виставляти своє «я», як це роблять нині на кожному кроці нинішні дрібні діячі):
«Хтось аж затремтів від обурення. Вітром полетів на будівництво мосту і каже хлопцям: «Наш Кобзар у коморі. Треба негайно виставити його на люди. Адже він уже п’ять років ув’язнений.» (…) Хтось розворушив школу, сільраду, колгосп. Довелося самим добути й матеріали: якісний цемент, арматуру, щебінь. Знайшли, заплатили. Гірко лише дивувала пасивність сільради, колгоспу, й особливо школи, вчителів. Завзято взялися до праці, адже й на будівництві мосту треба було робити. Та слово бетонярів – криця. Проєктик простісінький, нехай вибачить нам великий Тарас, але він виконаний у сучасному дусі, та й часу було обмаль – наближалася здача мосту в експлуатацію. Ми бігом з усіх сил. І таки досягли свого. У вересні місяці 1969 року самі собі відкрили споминка, пораділи, попишались з нього і зникли. Нехай люди згадують. Шляховий бригадир і робітник Андрій Кохан допомагав нам у всьому».
Робітники його бригади були у курсі усього, про що думав і чим турбувався їхній інженер. Так само вони знали, що його віднайдений через сорок років друг зі Львова підготував до друку двотомник праць Михайла Драгоманова (доти не друковані в Радянській Україні), але у владних кабінетах шлях виданню постійно перепиняють. У травні 1969-го Степан Демидович пише своєму другові: «О. Герцена багатотомник можна видати, а М. Драгоманова ні? По якому ж це робиться і де ми живемо? Буду з робітниками з приводу цього писати до високих начальників. Цікаво було б знати, хто саме гальмує такі справи, щоб зустрітися з ним і побалакати по щирості».
І ще про перепони у видавничих справах за кілька місяців до цього: «Але ти пояснюєш ці складності у виданні невіглаством чи тупістю деяких видавництв чи осіб. Це не так. Вето лежить на багатьох українських іменнях. Д. Багалій, М. Слабченко, М. Грушевський, С. Смаль-Стоцький, С. Черкасенко, В. Винниченко хіба нічого не подали в україністику? (…) Провадиться підступна дискримінація вкраїнської літератури і мови з метою повної асиміляції і русифікації українського населення. Мовний геноцид виставляє роги на кожному кроці».
Кінець 60-их, початок 70-их років минулого століття в Україні якраз і відзначались наступальною, агресивною русифікацією. Не раз у листах до друга дід Степан з болем пише про це. Власне, його слова з листа від 30 вересня 1967 року стосуються і нас, нинішніх: «А й справді, що робиться навколо? Горілка і хабар превалюють. Свавілля й узурпація панують. Варто було послухати виступи вкраїнських митців на декаді «українського мистецтва» у тій каторжній Москві…»
У жовтні 1970-го Кожум’яка пише до Львова: «Зараз і письменника, і критики, і вчені тримаються певного шаблону. З острахом перевіряють кожен свій рядок. Хіба ми у 1917, 1918 роках могли подумати, що для живого людського слова можуть бути якісь шори? Дико стає, коли замислишся, до чого ми дожилися. Де та демократія, де соціалізм, де рівність? Не дивуйся, не смійся з таких запитань. Їх викликає саме життя».
Не соромиться він дорікати й віднайденому через десятиліття другові, спілкуванням з яким надзвичайно дорожив: «Хто б і про що не писав, обов’язково зішлеться на Горького або Бєлінського. До того ж, обов’язково додається панегірик російській літературі, критиці і т.д. Не минула ця хвороба й тебе. Які ж результати того величезного впливу, братерського єднання, безкорисної допомоги, незаперечної рівності та щирих узаємовідносин двох народів? Для цього не треба ні далеко ходити, ні багато дивитись, ні ще менше дослухатись. У майже всіх установах справи ведуться російською мовою, викладання по вищих навчальних закладах, у технікумах і навіть ремісничих училищах провадиться російською мовою. Залізниця, пошта, телеграф, військо русифіковані. У великих містах щодалі витискується народна мова. (…) Крім того Україна не займає зовсім технічної літератури. Для ствердження цього досить переглянути полиці першої-ліпшої книгарні. Як це відбивається на розвиткові мови та й інтелекті багатоміліонного народу не треба міркувати. Кожен філолог, педагог і хоч трохи психолог мусить розуміти це і мати громадську мужність сказати правдиве слово».
Степан Кожум’яка і говорив, і писав, і пояснював. А ще навіть у тій ідеологічній безвиході вірив у свій народ. Здається, жодних реальних підстав у нього не було стверджувати: «А він, народ наш, таки буде колись увесь свідомий…» Хай ми ще не такі. Але уже з’явилося мільйони вір!
Світлана Орел