Цю амбіційну набридливу фразу довелось мені чути протягом двох літніх місяців після четвертого курсу Шевченкового університету далекого 1978 року. Проходили вишкіл як майбутні лейтенанти запасу у військовому таборі поблизу Батурина на Чернігівщині. Наша четверта рота була укомплектована із студентів журналістів, філологів (україністів, русистів, романо-германців), економістів.
До останніх належав цей білгородець, який марширував позаду мене, коли кудись прямували строєм. Він постійно щось теревенив, а коли йшлося про Київ, українську столицю, то завжди наголошував: «А вот у нас, в Бєлґородє …», маючи на увазі, що там не так, як у нас, і подекуди чи іноді навіть краще. Економістів було небагато, десь чоловік 15. Переважна більшість українці. Вся група говорила російською. Чи не тому, що був у ній представник сусідньої «братньої» республіки? Економісти виручали всю роту на заняттях із ППР (партійно-політична робота). Вів заняття політрук, з яким наші колеги часто вступали в дискусії і явно клали його на лопатки. На початку цей відвертий кацапура зневажливо казав: «Ну пасмотрім, как будєтє атвєчать, Птічкін-Сінічкін». І тут жваво піднімали руки економісти, доповідали цікаво, та той політрук їх постійно перебивав. У нього взагалі було якесь упереджене ставлення до нашої роти. Стройову нашу пісню «Марусю» ( ту, що «раз-два-три калина») він забракував, сказав, що «нєуставная». Злукавив. Основна причина та, що українською мовою. На заміну їй наш ротний заспівувач, журналіст Жора Мельничук запропонував пісню на слова російського класика.
І ось знову огляд стройових пісень. Жора заспівує: «Скажи-ка, дядя, вєдь нєдаром масква спальо…» – і далі вся рота не те, що підхоплює і продовжує, а просто реве з усією силою, що чути було аж у Батурині, – «МАСКВА СПАЛЬОННАЯ ПАЖАРОМ францу-, французу отдана». Політрук це ревище проковтнув, жодних зауважень чи відхилень з його боку не було.
…Мине багато літ. Усі колишні курсанти зроблять свої кар’єри. З економістів один стане політиком. Це Валерій Альошин, народний депутат України від Руху.
Окремо скажу про романо-германців. Стройову пісню вони співали англійською, здається, то був марш морських піхотинців США. Політрук не заперечував, хоч нічого не розумів. Ми заздрили колегам, бо вони проходили вишкіл лише місяць. Із тієї групи мені запам’ятався Сергій Сингаївський. Ми з ним були знайомі ще після першого курсу у будзагоні на Київщині. Сергій виділявся доброзичливістю, широкою ерудицією, прихильним ставленням до нас, українських філологів. Очевидно тому, що був сином відомого українського поета Петра Сингаївського. Промине кілька десятиліть, і Сергій напише й опублікує прекрасний роман «Дорога на Асмару». З анотації: «Історія кохання розгортається на тлі гуманітарної катастрофи – голоду 1984-1986 років в Ефіопії. В епіцентрі боротьби з лихом, що його радянська пропаганда подає як стихійне, опиняється молодий українець, перекладач транспортного загону. Після першого шоку від картин людських страждань і насильства, перших випробувань екзотикою, спокус та розчарувань він усвідомлює, що став частиною складної й цинічної гри, що його країна підтримує братовбивчу війну і накачує зброєю кривавий режим». Отже, Сергій був не просто синхронним перекладачем в Африці, а й вів відповідні записи, наслідком чого став його роман, на який схвально відгукнулася Оксана Забужко.
Яких ще відомих людей дала наша рота? З нас, філологів, згадую Антона Морговського, який відбувся як блискучий прозаїк. На жаль, його вже немає. В Івано-Франківську у 2018 році вийшла Антонова книжка «Вибране» на 700 сторінок. Працювали у журналістиці Віктор Чухліб, Микола Колишев (обидва, на жаль, у далеких засвітах), Володимир Салига.
Особливої похвали заслуговують ті, що серця свої віддавали дітям, викладали у школах рідну мову і літературу. Це Володимир Мовчан, Сергій Венжик, Олександр Гончарук, Вадим Стецій.
Із журналістів запам’ятався Ігор Паримський, який очолював катедру в Інституті журналістики. На жаль, покинув цей світ. Ще донедавна активним дописувачем у ФБ був Микола Цивірко, про якого теж доводиться вже говорити у минулому часі. Журналістами і письменниками, членами НСПУ є Тарас Унгурян і Сергій Цюриць.
Можливо, когось не згадав. Прошу вибачити. Наголошую, що згадую лише тих, хто був у військовому таборі. Деякі студенти були звільнені від військової катедри за станом здоров’я.
І уявляю собі всю нашу роту зараз. Виструнчену, україномовну. Ніхто не хвалиться своїм бєлгородом.
І хоч це неможливо, та хочеться сьогодні десь у Києві зустріти того економіста, прізвища якого не пам’ятаю, і запитати: «Ну як там у вас, у Білгороді?» Сумніваюсь, що почую у відповідь: «Лучше, чєм у вас…»
Василь Клічак