Здивуванню немає меж: виявляється, сьогодні день поганої поезії. Про це між іншим повідомляє газета «Наше місто». І пояснює жартома чи всерйоз: не впадайте у відчай, якщо у вас не виходить писати гарні вірші, це свято для тих, хто хоч раз спробував.
Думаю, таких, хто хоч раз спробував, у нас безліч. Ми, українці, люди небайдужі до краси і дуже творчі. Мало не у кожній душі – потяг до прекрасного, бажання втілити його у слові. У музиці, фарбах, прикладному мистецтві це зробити набагато важче: тут треба вчитися роками, необхідні знання, уміння, досвід. А у слові – просто? Ну, всі ж ми, здається, ним володіємо, більше чи менше знаємо рідну мову, а хтось – і іноземну.
То чому не написати власний «шедевр»? Он Микола з роботи якого гарного вірша написав на день народження начальниці, то хіба я дурніший? І – сиплеться лавина датських, патріотичних, актуальних і ще безліч всіляких віршів. І у тих завалах графоманії (благо, немає цензури і кожен може видати хоч і за свої гроші власну вікопомну збірку!) скоро, здається, вже й не відкопати справжні, талановиті рядки… Бо ж обдарування від Бога – це як дорогоцінна перлина, рідко трапляється!
Ну, чого там, здається, хай пишуть, хай пробують! Але ж у цьому круговерті амбіцій, бездарності, а часом і безграмотності, губиться, розчиняється планка, вимір, смак, особливо, молоді. Ця хвиля вбиває художній рівень, знецінює справжній талант.
Днями натрапила на вірш Ліни Костенко, який, як на мене, нечасто цитують, на відміну від багатьох інших її рядків:
Не знав, не знав звіздар гостробородий,
Що в антисвіті є антизірки,
Що у народах є антинароди,
Що у століттях є антивіки.
Це знаю я. Жалій мене, звездарю!
Це знаю я, і голову хилю.
У антисвіті зірочкою марю,
В антинароді свій народ люблю.
Відчули, яка глибина думки і висота мислення? Приміряймо їх до себе, а тоді пишімо. Бо ми, українці, народ таки талановитий.
Світлана Орел