Завод «Червона зірка» в Кропивницькому, якщо уважніше до нього приглянутися, не менш таємничий, ніж міфічна Атлантида. У радянські часи завод спеціалізувався на випуску сівалок, молотарок та іншої сільськогосподарської техніки. У певні періоди брався за виготовлення маслоробок, олійниць та борошномельного обладнання для харчової промисловості. У сталінську епоху існував навіть проєкт випуску на заводі ще й мотоциклів, який залишився, однак, невтіленим.
Але, як твердять деякі джерела, на підприємстві у будь-який момент при критичних обставинах за лічені години можна було налагодити випуск воєнної продукції. Правда, не вдалося знайти документальних даних, чи став завод на мілітаризовані рейки з початком радянсько-німецької війни 1941 року. Адже дуже швидко, всього через неповних півтора місяці, довелося згортати виробництво та евакуюватися на схід країни, підірвавши заводські корпуси. Зупинилися червонозорівці аж у містечку Каменка Пензенської області. Сюди прибуло в серпні-вересні більше 170 вагонів з 4 тис. тонн вантажу, 85 робітників, 67 інженерів і техніків, 37 службовців із сім’ями, трохи розбавлених працівниками запорізького комбайнового заводу «Комунар». Деякі кіровоградці після війни так і залишилися на новому місці. Наприклад, конструктор А.Ф.Кобчинський, котрий у 1950 році навіть одержав там Сталінську премію. Цілком можливо, що не за розробки продуктивної техніки для соціалістичного сільського господарства, а за воєнну продукцію.
Першим директором нового підприємства став директор «Червоної зірки» Шинкаревич, головним інженером – Єськов. На площах законсервованого ще в 1933 році цукрового заводу у вересні розгорнулося будівництво. Одночасно проведено навчання 200 підлітків необхідним професіям. А 9 грудня випущена перша партія мін (200 шт.). Мабуть кожен з тих хлопчаків зробив по міні. Крім них далі пішли снаряди, фугасні бомби, міномети. Певно ж на цю продукцію до війни були зорієнтовані й кіровоградські площі. До слова, зовсім недавно у мережах пролетіла звістка, що на колишньому «Белінськсільмаші» – тому самому в Каменці, про який мовиться, – виникла велика пожежа.
Особливо просунутим був на кіровоградському підприємстві ніби механічно-складальний цех №1. Він та ще цех №2 так і називалися – спеццехи. Цікавитися ними було небезпечно. Як приклад можна навести випадок, який трапився із кучером заводоуправління Скшипеком, котрий поцікавився ненароком у знайомого заводчанина, яка в того заробітна плата. Цього було достатньо, щоб допитливого коновода «полоскотали» компетентні органи – той знайомий працював у спеццеху №2. Контакт з ГПУ завершився тим, що Скшипек відбув десятирічне ув’язнення у виправно-трудових таборах, а потім і висилку до Красноярського краю. Реабілітований аж у 1959 році. І це тільки тому, що знайшлися пом’якшуючі обставини. Зазвичай зі шпигунами тоді не церемонилися – розстріл.
Локалізувати, де знаходився 1-й цех до війни, можна. Бо корпус той був відбудований... німецькою організацією Тодта на місці зруйновних відступаючими радянськими військами. В усякому разі, такі розмови точилися серед заводського робітництва в 60-ті роки минулого століття. Так званий сірий корпус цехів №1 і №3, а на додачу ще й інструментального, справді дуже відрізнялися і всередині, і зовнішнім виглядом від решти заводських споруд.
Військова номенклатура виробів не була новинкою на «ЧЗ», бо ще у Першу світову фірма Ельворті врятувалась, отримавши військові замовлення на виготовлення снарядів, гвинтівочних набоїв, бомб, мін, лафетів і возів. Правління вважало, що це вдалося зробити за рахунок виробничих площ цеху №2, куди помістили нові технологічні лінії. Хоча тоді з довоєнних 2500 робітників 1000 пішла до війська, найняли нових, між ними 1000 жінок, і загальна кількість працівників в 1916 р. сягнула 5000 осіб.
Тут, до речі, згадується випадок зі спробою краєзнавця Володимира Боська у 90-і роки розібратися на сторінках «Народного слова» з червонозорівською діяльністю при німцях. Старожили розповідали йому, ніби фашисти не дали «заводському добру пропасти». Дійшло трохи не до судових позовів, коли журналіст, посилаючись на спогади очевидців, припустив, що німці використали «Червону зірку» для випуску військової продукції, задовольняючи свої фронтові потреби.
В одному з нарисів про Петра Реймера, уродженця німецької колонії Красновка в Петрівському районі, краєзнавець Федір Шепель зазначав, що той в окупованому Кіровограді на «Червоній зірці» робив креслення возів, які поставлялися в діючу армію. Про те ж писалося і в книзі «Красная звезда» із серії «История фабрик и заводов», що вийшла в 1974 році. Авторський колектив: П.М.Безтака, С.С.Ліновиченко, Д.З.Портнов. Але теперішнє керівництво заводського музею чомусь грудьми стало проти такого, навіть, припущення, зробленого через двадцять років після виходу відцензурованої книжки радянського часу.
А ось це заперечити важче, бо було на виду в усіх. Всередину надземного корпусу, де знаходився МСЦ №2, потрапити можна було в 60-і роки тільки через підвальну дільницю, яка невідомо що випускала, оскільки входи туди завжди були зачинені. Біля дверей сиділи бабусі у форменках, щось постійно в’язали, поглядаючи поверх окулярів на тих, хто проходив повз. Хто знає, можливо за тими дверима чергували ще й озброєні чоловіки – ні в кого не виникало бажання відставити стільця з бабусею вбік і зазирнути за таємничі двері. А дістатися до верхніх поверхів можна було тільки окремими східцями і вантажним підйомником. Створювалося враження, ніби у підвалі, крім якихось складів, нічого немає. Однак, проходячи підземним тунелем під міською вулицею (тепер – вулиця Ельворті), що вів з другого механічно-складального цеху в деревообробний (ДОЦ), можна було почути за стіною шум від працюючих верстатів і приглушені людські голоси. Згаданий тунель був прокладений ще в дореволюційні часи до тиру, де випробовувалися боєприпаси. Так, принаймні, розповідає Павло Босий у роботі «Роберт Пірс Ельворті». До речі, в котловані для в’їзду до тунелю знімалися деякі епізоди серіалу «Синдром дракона».
Та й сам ДОЦ до виробництва сівалок практично не мав стосунку, бо на них не було дерев’яних деталей. Точніше, одна була – ручка до кришки зернових ящиків. Але ж, хто триматиме цілий цех заради однієї найпростішої деталі? Тому-то тут випускали ще й ширвжиток: табурети, вулики, рамки до них, держаки для лопат і сап. Та ще зелені ящики різної величини, ніби для запчастин до сівалок. Хто відслужив у армії, знав більше про такі ящики. Все знаходилося поза компетенцією основної маси робітників і службовців. Глухі чутки, ніби завод має і армійські замовлення, розбивалися об стіну військової таємниці. Без інших цехів – ковальсько-пресового №6, ливарних №5 і №8, цеху метвиробів №10 (болти, гвинти, гайки, шайби) – також не обходилося. Отже, виробництво воєнної продукції на «ЧЗ» не припинялося і в мирні часи, як до війни, так і після неї. Настільки ці міркування є правдивими, можуть підтвердити лише детальні дослідження.
Однак зараз приміщень МСЦ №2 не існує – його, через дорогу від відомої тепер «Акустики», нещодавно розібрано по цеглині – там зяє пустка. Підвальну частину очевидно засипано і затрамбовано. Така ж доля спіткала ливарний №5, ковальсько-пресовий №6 (свого часу розширений за рахунок дореволюційного костьолу), експортний МСЦ №18, станкоцех №15 (тут зробили багато чого для міської інфраструктури, як от атракціони в парках Леніна і Крючкова, освітлювальні вежі для стадіону «Зірка», першу вежу для телебачення на 5/5 і т.п.). На якій стадії руйнації перебувають інші цехи, а це МСЦ №1, №3, №4, інструментальний, ремонтно-механічний, енергоцех №14, метвиробів, електро-транспортний, залізнично-транспортний, автотранспортний, будівельний, те в компетенції сучасного керівництва підприємства.
Заради справедливості варто додати, що сьогодні частина колишніх цехів (ремонтно-механічний, інструментальний) активно відновлюються в складі підприємства «Профістан».
Леонід Багацький
На фото, опублікованому Володимиром Урсуловим на ФБ начебто продукція (схоже на корпуси мін) заводу, знайдена в перші дні окупації