Кіровоградському художнику Анатолію Шаповалову щойно виповнилося сімдесят п’ять. Знайомий із ним давно, але познайомився з ним набагато пізніше, ніж з його братом Сергієм. Хоч обоє закінчили навчання в Київському художньому інституті майже разом – Сергій у 1974 році, Анатолій – двома роками пізніше, однак він вдома довго не виставлявся і коли вперше з’явився у колективній експозиції, його брат уже був на устах всіх місцевих шанувальників живопису.
Причина банальна: у перебудовні роки, коли мистецтво «великого і потужного» сиділо на бобах, доля посміхнулася талановитому мешканцю Аджамки, що поблизу обласного центру, принаймні стосовно можливості заробляти на прожиток. Згадую цей відрізок його життя через те, що все потім залежало від нього самого – ствердитися художником з великої літери чи стати банальним заробітчанином. Переміг Художник. І виставка його творів в обласному художньому музеї з нагоди 60-річчя автора стала для багатьох шанувальників мистецтва радісним відкриттям. Тепер його знають у Кропивницькому, знають у Києві і за кордоном. Його твори не раз проходили через лондонські аукціони.
Шаповалов – реаліст, він щиро відданий натурі, до якої ставиться з великою шаною. Реаліст від своїх учителів – народних художників СРСР Віктора Пузиркова і народного художника України Анатолія Пламеницького, безумовних авторитетів другої половини двадцятого століття. Але манера його письма відчутно дихає днем сьогоднішнім. І якщо колись глядачі порівнюватимуть, скажімо, Пузиркова і Шаповалова, то відразу відчують час: справжній живопис завжди суголосний своєму дню. Твори Анатолія Гавриловича демонструють, що класичний реалізм, позбувшись родимих плям соцреалізму, не менш сучасний, ніж усі інші напрямки в мистецтві.
Анатолій Шаповалов – різножанровий художник. У доробку митця – тематичні картини, пейзажі, натюрморти, портрети. Його портретну галерею я б відкрив «Автопортретом з етюдником» – прекрасним зразком реалістичного портрета. Полотно просто шляхетне – у своїй класичній композиції, домінуванні білого та блакитного кольорів, гармонії тонових співвідношень, святковому наповненні світлом. У принципі – це персоніфіковане втілення ставлення Шаповалова до мистецтва як такого. Це – його життя, його сутність.
У нього немає широких тематичних полотен. У наш час вони втратили свою пріоритетність, та й характер художника спрямований до більш камерної тематики, простих мотивів і не зрежисованих сцен. Часом темою для картини стає рядова зарисовка того чи іншого епізоду. Вуличний музикант зацікавив його як типаж, потім малюнок переріс у картину. Музикант, вочевидь, професійний, хоча й не у фраку і не в концертному залі. І ніякої драми – звичайна картина на лондонській вулиці. Тема вуличних музик захопила Шаповалова, і він вирішив написати цикл картин на основі зроблених свого часу начерків у столиці туманного Альбіону. Жанровим я вважаю і його полотно «За книгою», написане в стилі ню. Вражає делікатність, з якою автор підійшов до зображення оголеної натури. Напоєна світлом гама кольорів, відповідність аксесуарів, зокрема ніжні півонії на столику біля ліжка, м’які, майже пастельні тони створюють чистий, ліричний образ молодої жінки у пору її розквіту.
Улюбленим жанром Анатолія Шаповалова є натюрморт. Головними образотворчими компонентами його художник вважає композицію, колір і матеріальність. До кожної роботи підходить ретельно. Одним із кращих його натюрмортів, на мою думку, є «Самовар і здоба». Анатолій Гаврилович не обмежується зображенням предметів чи вирішенням тих чи інших живописних завдань. У кожен натюрморт він вкладає певний зміст. Тому натура його робіт ніколи не випадкова («Пасхальний обід», «Натюрморт з самоваром і глечиком», «Соняхи і яблука», «Натюрморт з рибою»). А «Гарбузи» – це вже й не натюрморт, це картина сільського побуту і селянського достатку. Соковита, потужна, майже відчутна на дотик. І чимось посереднім між жанром та натюрмортом є його просякнутий мисливською романтикою «Будиночок єгеря». Не залишають байдужими і його натюрморти з квітами – «Першоцвіт», «Польові квіти», «Півонії», «Яблуневий цвіт» та ін.
– Я не пишу екзотику, – каже художник, – не граюся в національні орнаменти. Для мене національне – це те, чим живуть люди. Тому й пишу речі, які їх оточують, які їм слугують, з якими вони стикаються щодня. Котрі свідчать про предметну культуру нашого народу. Це те, що відходить у минуле, відходить назавжди. Але з ним пов’язані сотні років життя наших попередників, а то й пращурів. Я це теж застав у дитинстві. Я душею – селянин. І вважаю, що згадка про них має залишатися не тільки в музейних колекціях, а й у картинах.
Немає у Шаповалова й епічних пейзажних полотен. Навіть «Діти сонця» (квітучі соняхи на тлі віддалених будівель) за певної панорамності мають камерний вигляд. Його пейзажі – це рідне село, ближні краєвиди: «Старий млин», «Садиба», «Весняна околиця» тощо. Як правило, пейзажі Анатолія Гавриловича передають стан природи, сприйняття його художником. Тиха урочистість – «Сонячний день» з широким засніженим переднім планом, хатами поодалік і скромними банями невеличкої церковиці. Легкий смуток – «Осінній мотив» з його прощальною красою. Солодкий щем весняного пробудження – «Повінь» із ще сонними деревами посеред річкового розливу. Динаміка – «Копиці у воді», розкидані бурхливим поривом дощу і вітру, написані підкреслено широким, темпераментним мазком. Міські пейзажі Анатолія Шаповалова нечисленні. Однак серед них є полотно, на якому зображено район української столиці, що дихає історією і легендами, – це його «Андріївський узвіз». Напевне, то данина Києву, звідки він пішов художником.
З води й роси Вам, Маестро! Хай щастить тобі, Анатолію!
Броніслав Куманський