Першою його адресою, коли його принесли в пелюшках із церкви після хрещення, була вулиця Солдатська, 49 у Єлисаветграді. Про це розповіла племінниця Володимира Кириловича, моя бабуся, Любов Андріївна Винниченко на початку 90-х років, коли так стрімко зріс суспільний інтерес до роду Винниченків.
Григорівські (Веселого Кута) та єлисаветградські моменти життя зафіксовані в спогадах його матері та дружини, племінниці Любові, а найкраще свідчення того – це його мала проза, зі сторінок якої пізнаємо кутки тодішнього міста, бачимо розлогі степи, могили, чуємо спів пташок, відчуваємо запах городини, що розкішно почувала себе у березі понад глибоким ставком діда Василя. Для малого Володі це був справжній рай. Серед сільських підлітків йому вдавалося почуватися своїм, бо мав від природи халамидницький характер. Та й у місті, чи то на вулиці, чи в народній школі, пізніше в гімназії, був ще тим бешкетником. Ця бунтарська риса характеру супроводжувала його все життя. Пам’ятаєте, як у того літературного Федька: «Спокій був його ворогом». Врешті, через таку вдачу з юних літ став революціонером, соціал-демократом, саме більшовицька влада, на його думку, мала відродити царство справедливості. Хотів «одягти більшовизм в українську одежу», але сталінський режим перекреслив усі його сподівання
В.К.Винниченко є автором майже всіх декларацій і законодавчих актів Української Народної Республіки. Зумів проаналізувати причини поразки революції, але своїх особистих помилок не спішив визнавати. Його аналітична робота «Відродження нації», написана по гарячих слідах поразки у революційних змаганнях, і нині варта уваги з огляду на сучасні політично-економічні баталії.
Хоч і вважають В.Винниченка наївним політиком, але його передбачення, що Україна рано чи пізно стане незалежною, виявилися пророчими і справдилися. Про це свідчать його численні щоденникові записи та листи. Здається, ця людина ніколи не полишала пера, хіба що змінюючи його пензлем. «Знайшов собі нову біду – малювання», – писав у «Щоденнику», а потяг до малярства виявився у нього ще з малих літ. Баба Люба розповідала, що в дитинстві, поки вдома нікого не було, змальовував усі стіни, двері та підлогу в єлисаветградському будинку (зі спогадів матері Явдохи). З 1911 року і до кінця життя 1951 року вів записи, в яких майже немає спогадів про минуле, а лише сьогоденні роздуми про майбутнє, моделювання ідеального гармонійного суспільства. Всі ці проєкти відображалися в художній прозі та драмах. І в літературній діяльності В.Винниченко був бунтарем, літературні критики визначають його творчість як прорив української літератури до європейського культурного простору.
Не можу не згадати, що при кожній зустрічі з видатним, тепер уже незабутнім, винниченкознавцем Володимиром Панченком говорили про нашого родича. Ініціатором завжди був Володимир Євгенович, бо він усе своє життя зусібіч вивчав діяльність письменника і політика, надто цікавився навіть якимись незначними деталями його життєвих колізій, позиціонував його як талановиту людину з усіма парадоксами його долі і творчості. Говорив, що про життя Винниченка можна писати пригодницький роман.
«А чи знаєте ви (до нас із сестрою), що Винниченко все-таки «зустрівся» зі Сталіним?» – зі звичною іронічною посмішкою запитав співрозмовець і зауважив: – Фактично він помстився вождю за його мовчанку, за те, що не дав дозволу повернутися в Україну». Політемігрант звертався до Сталіна з листами, просив вождя добровільно «відпустити» Україну, попереджав про загрозу фашизму, сміливо писав у листах про несприйнятливість сталінської версії соціалізму. «Але цей «монолог так і не став діалогом політичного емігранта й радянського вождя», – пізніше писав В.Панченко в одній з публікацій. І далі повідав про те, що читав мемуарні спогади одного з досить близьких радників Микити Хрущова, з яким той за чаркою вина міг говорити не тільки про банальні речі, а й насмілився запитати про те, як йому не забракло духу виступити на партійному з’їзді проти Сталіна, розвінчати його культ. Тоді Хрущов згадав, що в дитинстві читав якесь оповідання про старого єврея Піню, звичайного чоботаря, який зумів узяти на себе відповідальність за організацію втечі революціонерів різного штибу з тюремної камери. Вони ніяк не могли дійти згоди, але хтось же мусить взяти на себе відповідальність, бути першим. Ось так і Хрущов. Звичайно, Хрущов не пам’ятав ні автора оповідання, ні його назви, але саме цей винниченківський літературний герой надихнув його на сміливий крок. Так через сорок років після появи оповідання «Талісман» (неважко здогадатись, що йшлося саме про нього), через свого Піню Винниченко ніби помстився залізному вождю.
Особисте життя Володимира Винниченка не менш бурхливе й парадоксальне, ніж політичне й літературне. Мій прадід від природи був наділений чоловічою красою і привабливістю: високе чоло, густе, рівно зачесане волосся догори, проникливий погляд, досить правильний розліт брів, чорні вуса, ледь помітна посмішка та незвичне для загалу – вишиванка. Навіть той бриль, який він одягав ще в Єлисаветградській гімназії (за нього поплатився відрахуванням з навчального закладу), надавали його образу особливого шарму. Тож ще зі студентських років зводив з розуму не одну жінку. Він любив жінок, а вони його обожнювали. Деякі епізоди тих стосунків стали сюжетами кількох літературних творів.
Коханою дружиною, з якою пов’язав своє життя В.Винниченко, стала Розалія Яківна Ліфшиць, студентка медичного університету Сорбонни, після закінчення закладу отримала ступінь доктора медицини. Родом з багатої єврейської родини, батько був купцем першої гільдії. В 1910 році вони відпочивали в Італії у сім’ї сестри Рози – Віри та її чоловіка Бориса Яковенків. Днем свого одруження вважали 28 березня 1911 року. Прийнято вважати, що у цивільному шлюбі прожили сорок років, але є дані про те, що їхній шлюб офіційно зареєстовано 1926 року в Парижі. У них було багато спільного у поглядах на стосунки та у бажанні створити сім’ю, мати дітей. Але, як і все у Винниченка, не склалось: у 1916 році Розалія Яківна перенесла нещасливу вагітність. Природа ніби поглузувала над ними. Вони не могли мати нащадків, про цей біль списані сторінки в «Щоденнику»; і в одному з найкращих творів – «Записки Кирпатого Мефістофеля».
Наша баба Люба, племінниця В.Винниченка (дочка рідного брата по матері, а з 17 років і дружина Ілька Винниченка, двоюрідного брата письменника) розповідала, що 13-літньою (1917 рік) бачилась в Києві з тіткою Розою та дядьком Володимиром, це був якраз той драматичний рік для Винниченків: сімейна трагедія, загострення революційної боротьби, напівлегальне проживання. Брат Андрій Павленко, за кошти якого свого часу Володимир навчався в гімназії, винаймав житло на вулиці Батиєвій, а Винниченки жили в будинку Корольова. Маленька Люба ходила до родичів на гостину, у них була наймана кухарка, і Роза Яківна давала їй кошти скуплятися на базарі. Частенько і Люба ходила з нею, тітка виділяла гроші і для племінниці, а та любила смакувати гарячим шоколадом, коштував він тоді 5 копійок за одну склянку. Коли діти Андрія хворіли, Роза їх лікувала, приносила власноруч виготовлені мікстури. А Любі подарувала книжку «Заклятий козак».
Коли про все це баба Люба розповідала письменникам і краєзнавцям, сидячи на зеленому лузі понад Інгулом на Ковалівці в тодішньому Кіровограді, ніхто не міг назвати автора цієї книги. Як з’ясувалось пізніше, автором був Григорій Мачтет, російський письменник, який писав твори-бувальщини про козаків. Книга вийшла в перекладі на українську Павлом Сиротенком у 1913 році, тож на той період це видання було новинкою. Ще Люба запам’ятала, що подружжя Винниченків носили мідні обручки, у тьоті Рози – товста коса, викладена у зачіску на голові, сама – брава жінка, висока, струнка, з великими зажуреними очима. Якось протягом місяця Винниченко жив у брата Андрія, а Роза практикувала медицину в Москві. А ще вона з батьком супроводжувала Володимира Кириловича в потязі до Радзивилова, коли він змушений був переїхати за кордон, очевидно, до Галичини. Дядько Володимир пригостив Любу апельсинами, які вона вперше тоді побачила, не те, щоб колись куштувала. Про ті апельсини, шоколад і свого дядька, вишуканого в своїх манерах та одязі, часто розповідала нам, своїм онукам. Багато спогадів баби Люби про її дядька внесено до різних публікацій та передмов до видань творів письменника. Достовірність її спогадів підтверджена архівними документами.
Не знайшовши порозуміння з більшовицьким урядом, Винниченки 1920 року назавжди покидають Україну, хоча їм тоді здавалось, що на якийсь певний час. Живуть у Відні, Берліні, Празі, Парижі. Володимир Кирилович не полишає творчу працю: багато пише, малює, шукає порозуміння з українськими емігрантами. Матеріальна скрута змусила їх з Парижу перебратися на південь Франції, у містечко Мужен, околицю славного міста Канни. Там вони придбали за 40 тисяч франків старе приміщення колишньої пекарні і зайнялись фізичною виснажливою працею, жили зі свого саду-городу, стали вегетаріанцями.
Ще у 1913 році помирла мати Євдокія від невиліковної хвороби, Володимир возив її до Відня, але і там лікарі не справились. Батько продав хату в Єлисаветграді, їздив по родичах, не міг дати собі ради, продавав будинки, а потім квартирував у нових господарів своєї ж хати, писав численні листи до «любих дітей В. і Р.» – так він до них звертався, не будучи особливо грамотним. У кожному листі – прохання дати грошей на прожиття, і син ці гроші висилав на чуже ім’я, а ті люди передавали дідові Кирилу те, як кажуть, що крізь пальці протекло. Кілька копій листів зберігаються в нашому сімейному архіві, вони дуже важко прочитуються, але дещо зрозуміло. Скажімо, брат Андрій, у якого вже була велика сім’я, просить допомогти влаштувати його в Петербурзьку артіль, бо там більше платять за паї, тоді він зможе утримувати і батьків; племінник теж просить вислати гроші на навчання в ремісничому училищі, хвалиться шкатулкою, яку він сам зробив у подарунок для дядька. Мати все дорікала сина, що він її «не любит и не жалеет», з відчаєм писала: «папаша безжалостный, чёрствый».
Євдокія бідкалася, що доля кидала сина по світах, а до цього, згадаємо, – карцери, тюрми, нелегальне проживання – все це було тяжко визнавати хворій жінці. Кирило Васильович на старості літ перебрався жити в Григорівку – в сім’ю племінників Ілька та Люби. Працювати він уже не міг, доглянули старенького і поховали голодного 1933 року. Баба Люба написала листа (адреса була в діда Кирила) Володимиру, З Франції отримали коротеньку відповідь, в якій син дякував родичам за те, що доглянули батька. Нині в селі Григорівка Новоукраїнського району є вулиця Винниченка, велика, розкішна, на якій колись жили дід з бабою у своїй маленькій, але чепурній хаті.
Якось випала нагода відвідати останній притулок батька письменника та посидіти в кінці городу на березі ставка. А там, як і в ті далекі роки, хлопчаки купаються, пірнають та ловлять рибу. Господар витягує «павука», в сітці якого тріпочуться і виблискують окунці. Пахне городиною. Напившись холодної води з криниці, забуваєш про липневу спеку і з приємністю думаєш, що цій криниці літ та літ, що вона давала життєдайну силу багатьом поколінням роду Винниченків, що цією водою смакував і малий Володька. Очевидно, колись рано-раненько напився незайманої води, яка, кажуть мудрі люди, і наділила його багатьма талантами.
А тим часом творче життя у «Закутку» не зупинялось ні на мить, але Винниченка в Україні ніхто вже не чув. Березневий ранок 1951 року нічого поганого не віщував, Володимир Кирилович майже до вечора працював у себе в кабінеті, на здоров’я не скаржився, а потім – вечірня прогулянка з дружиною чудовими місцями французької Рів’єри, милувались прекрасним заходом сонця. Через кілька годин Винниченкове серце зупинилось, бо його сонце «не мало кому світити» (у юності він переклав трактат Ф.Ніцше, в якому Заратустра звертається до небесного світила). “Він помер несподівано, у тихий весняний вечір, під квітучим деревом. Коли я положила його голову на подушечку, перші краплі дощу і білі пелюсточки почали падати на його обличчя. Обличчя його було прекрасне. Ми положили його на Муженському кладовищі, де він буде лежати до того часу, поки Україна не зможе прийняти його до себе ”, – згадувала Розалія Яківна. Вона без нього дуже страждала, «забула, що таке радість», щодня ходила на могилу чоловіка, перечитувала його твори, впорядкувала його архів.
Після відходу Розалії Яківни у «Закутку» поселилися приятелі Винниченків, вихідці з України, художники Іванна Винників та Юрій Кульчицький, які багато чого зробили для збереження архіву Винниченка. На початку 90-х Володимир Панченко зустрічався в Мужені з цими людьми, які доживали віку, тоді ж 1 січня 93-го у листі писав: «А як здоров’я баби Люби? Передавайте їй вітання і скажіть, що я про неї розповідав у Мужені тим стареньким художникам, які там тепер живуть».
Валентина Ревва, правнучка В. Винниченка, с. Бобринка