На початку вересня ми згадуємо людину, яка залишила помітний слід у культурному, громадському і політичному житті нашого міста – Володимира Панченка, якому у ці дні виповнилося б лише 70. На жаль, його уже немає з нами. Вечори пам’яті відбулися у бібліотеках імені Евгена Маланюка, Володимира Панченка, виставку «Володимир Панченко: пізнати, побачити і написати» представлено у літературно-меморіальному музеї І. Карпенка-Карого. Звучало багато теплих спогадів, переглянуто десятки фото, видань, до яких приклав руку і серце ювіляр. Не варто переказувати відоме. У книзі спогадів «Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом», яка вийшла в Одесі з ініціативи однокурсниці ювіляра Любові Ісаєнко, опубліковано автобіографію, яку писав сам Володимир Євгенович. Вона не закінчена, але досі ніде не опублікована і становить значний інтерес.
«На 155-му кілометрі від Одесси, якщо їхати автобусом у північному напрямку, перетинаються дві великі автостради – Санкт-Петербург-Київ-Одеса і Кишинів-Полтава. Щодня і щоночі потоки машин мчать тут у всі чотири сторони світу (неначе поїзди в романі Ч. Айтматова «Буранний полустанок»). Серцевиною того руху був колись великий міст, який завжди називали «клєверним». То місце перетину трас. Транспорт, який рухається зі сходу на захід, або навпаки, має проїхати під «київською» трасою. Не зупиняючись. Міст був першим у моєму житті нерукотворним дивом. Адже за якихось два кілометри, у степовій балці, розділеній навпіл долиною і ставком, притулилося село, в якому мені судилося народитися й перші свої чотирнадцять років прожити.
Зветься воно Демидівкою. Скільки себе пам’ятаю, Демидівка входила до складу Любашівського району Одеської області. Втім, можливо, в найдавніші часи центром району було велике село Троїцьке, розташоване південніше. Славилося воно своїми базарами, церквою, а в 70-ті роки – народним художником Ростиславом Палецьким, про якого ще буде мова.
Демидівка, як довідався в школі, заснована була у ХУІІІ ст. Власне, як і більшість поселень степової України, колишнього Дикого Поля. Назву свою воно отримало начебто від якогось козака Демида, першопоселенця цих місць. Так це чи не так, сказати важко. У селі свого «реєстрового» краєзнавця не було. Його історія цікавила місцевий люд значно менше, ніж буденний плин життя. Уже коли я навчався у дев’ятому чи десятому класі Любашівської СШ №1, наш учитель історії Олександр Петрович Загаров задумав зробити стенд, на якому можна було б прочитати про минувшину краю. Текст він доручив переписувати на аркуш ватману мені, – щоб без помилок і гарним почерком! Від своїх уроків він мене на той час звільнив, от я й сидів за грубим томом історії «Міст і сіл УРСР», з якого переписував усе, що стосувалося Любашівки, заодно прочитав і скупу інформацію про свою Демидівку.
І все ж, були в селі місця, які самі нагадували про старовину, перед усім – Маєвська гора. У селі пам’ятали, що на ній до революції стояв панський дім, і що був він великим і гарним. Панів звали Маєвськими. Старі люди казали, що нижче від панського будинку, по схилу гори, колись був парк, але його давно вирубали. Я вже пам’ятаю гору голою, порослою лишень травою. Тільки на самому вершечку її, там було дворище, щовесни буйно цвів білий бузок. Бузок ріс у селі майже біля кожної хати, але блідо– чи темно-фіолетовий, а от білий ріс тільки на Маєвській горі! Принаймні так мені чомусь запам’яталося. Той білий бузок дивним чином пережив усі руйнації і зберігся. Може, як виклик нищенню і руйнуванню.
З вершка Маєвської гори добре видно було все село. Тягнеться воно з півночі на південь понад два кілометри. З північного боку балка роздвоюється, утворюючи мовби рукави, поповзли відповідно й хати в один і другий бік. Посеред села – великий став. З’явився він десь на початку 1960-их. Пам’ятаю, як важкі скрепери перегороджували долину землею і глиною; як чашу, що утворидася, заповнювала вода… Для нас, малих, то була подія неабияка!
Картина класична: на белебені (або, як у «Мертвих душах», – «на юру») – панський будинок, а в долині – «село лежить» (як в одному з Франкових віршів)…
Про Маєвську гору розповаідалось, що на ній збереглися величезні засипані панські погреби, і що в тих колишніх погребах люди знаходили якісь старовинні речі. У батька мого однокласника Володі Стеця була шабля, і ми знали, що знайдено її на горі у підземеллях. І я ту шаблю бачив…
Уже будучи, може, п’яти– чи шестикласником, начитавшись пригодницьких книжок, я підбив кількох хлопців на «археологічні» розкопки на Маєвській горі. Щось би, може, й викопали, якби не колгоспний ветеринар, який, заставши нас за «археологією», звелів нам кидати лопати і йти додому. «А то ще якусь сибірку викопаєте…». Справа у тому, що неподалік був скотомогильник: тут прикопували колгоспних корів, яких доконав мор.
І все ж якісь черепки ми встигли «вполювати». У мене, пригадую, довгий час зберігався уламок фарфорової вази з написом чужими літерами…
Про старі часи нагадували і три будинки у різних кінцях села. У двох із них розміщувалася школа. Стояли вони навпроти один одного, розділені долиною, і жили в них колисть брати. Були вони начеб дрібними панами. Розповідали, що колись хтось із братів запрошував до себе в гості, то нагадував: «якщо будеш іти, то тарілку з собою візьми…».
Будинки були схлжі один на одного, як близнята: по дві великі кімнати ліворуч і праворуч, а посередині – коридор, який упирався в одну велику кімнату. Дахи обох укриті червоною бляхою, і це особливо підкреслювало їхню «панськість», поки більшість демидівських хат ховались під солом’яними стріхами. Стояли ті два будинки, здається, аж до кінція 70-их, в одному з них (після того, як збудували нову школу) якийсь час була контора колгоспу, пошта, а потім і він, позбувшись господарів, упав.
Ще один – третій – будинок, який нагадував про дореволюційні часи, стояв унизу під Маєвською горою, але теж на узвишші. Пізніше неподалік від нього збудували колгоспні ферми («корівник», як у нас казали), вирили силосні ями. Жила у тому будинку, переказували в селі, пані з дітьми. У 1905-му, під час селянських заворушень, вона згоріла у своїй домівці, а з нею згоріли й двоє маленьких дітей. На старому сільському кладовищі, зарослому акаціями, бузком і чумаком, улюбленому місці наших дитячих забав та ігор, щось мене часто зупиняло біля гарного мармурового надгробка. Його давно зрушили з місця. Мармур надколювали по краях, але надгробок був такий важкий, що далеко його закотити не могли. Ось і лежав він у заростях поміж чужих могил. Був той надгробок зовсім незвичний на нашому сільському кладовищі, де стояли переважно залізні або дерев’яні хрести. Стоячи біля нього, я вчитувався в напис із дореволюційними літерами «йор» і «єр»: свідчив він, що під надгробком упокоїлася… (прізвище не пам’ятаю)… роки життя…, а з нею разом – двоє маленьких дітей, одному з яких було, здається, всього п’ять років. І були слова про вогонь, які змушували згадати про чепурненький будинок біля корівника…
2.
У тому будинку я й народився 2 вересня 1954 року. Справа у тому, що саме у ньому розміщувався тоді демидівський ФАП – фельдшерсько-акушерський пункт. Я ще пригадую ту нашу сільську лікарню: то була така собі хата на дві пололвини з верандою. Всередині – запахи ліків. І молодий фельшер-горбун… З ним теж сталася біда: помер він не своєю смертю. Згорів, як та пані з двома дітьми (чи, може, вчадів – точно не пригадаю).
Пізніше ФАП перемістили в інше приміщення, а старий будинок пристосували під гуртожиток для молодих доярок, які приїздили на заробітки з Молдавії. А потім його поглинув безжальний час…
Мамі, коли вона народила мене, було 28 років, батькові – 33. З’являвся я на світ важко, у великих маминих муках, батька якраз удома не було: він поїхав до Одеси забирати звідти щойно померлого тата, Якима Панченка. Вийшло так, що моє народження і дідова смерть збіглися в часі. Мати часто говорила мені про це. «Дід помер, а онук народився», – не раз казала вона, дивуючись. І ще мама любила розповідати, що народився я «в сорочці»: шию перетягло пуповиною. І тому закричв я не відразу, а лише тоді, коли мене облили водою. Погано було й мамі. По селу навіть пролетіло було, що «Вєра Панченкова помирає…».
Але – минулося…
І ось мама вже вдома, і нас тепер уже четверо. Адже я був у батьків другою дитиною. Першою в 1947 році народилася моя сестра Світланка (так її завжди називали вдома, так називаю і я).
Хату в Демидівці батькам купили теж у 1947 році. Була то спочатку досить убога хата під стріхою, на дві половини («нижня» і «верхня» кімнати, сіни та кухня з великою піччю, на якій взимку добре спалося). «Нижня» кімната – це та, яка ближче до вулиці. Вона опалювалася, на відміну від «верхньої», де завжди було холодно й вогкувато, навіть улітку. Хату колись зліпили з «лампачу» – глини, змішаної з соломою. Мала вона товсті стіни, які взимку добре зберігали тепло. Чотири вікна з фасаду, одне – збоку і ще одне – в задній стінці хати. То було головне вікно, бо давало воно денне світло для кухні, а якраз там, та ще в «нижній» кімнаті, і зосереджувалося домашнє життя, особливо взимку. «Верхня» кімната оживала хіба що влітку, та й то – рідко.
Батько хотів збудувати нову хату (там, де згодом звели літню кухню), але цього не сталося, – не знаю, чому. З’явилася й веранда. Ще через якийсь час батько обклав стіни цеглою, – здається, це всі головні перебудови. Ще викинули піч; натомість зробили нову грубку з плитою, яка опалювалась, звісно, дровами і вугіллям. Про газ у Демидівці й не мріяли. Електричного світла теж не було аж до… 1967 року! Відповідно й телевізора також. Перші мої тринадцять років минули при керосинових (гасових) лампах, найчастіше «восьмериках». Була й «велика лампа», «дванадцятерик» (за діаметром скла), але вона запалювалась рідко, коли збиралося багато гостей.
У Демидівку батьки переїхали з сусіднього села Бокове, де вони й побралися у лютому 1946-го року, невдовзі після війни. Пояснити це просто. У Боковому головою сільради працював Яким Панченко (мій дід). До нього й приїхав син Женя, Євген Панченко, 25-літній лейтенант, артилерист, який після тяжкого поранеення під Кенінгсбергом у 1944-му завершувава свою війну у якомусь моковському госпіталі. У Боковому він влаштувався «воєнруком» у місцевій школі, де вже працювала моя майбутня мама, Віра Яворська. Батько її, Антон Яворський, з фронту не повернувся, тож у хаті в 1946-му році звлишилося троє – моя бабуся Марія («баба Манька», як ми її називали) і дві її доньки, двадцятирічна Віра і двохрічна Люся (хоча у свідоцтві – Олена). Діда Антона я пам’тати, звісно, не міг. Мати часто згадувала його, казала, що він був дуже сильний і гарний. Коли почалася війна, його не мобілізували через вади слуху, проте згодом, уже десь на початку 1944-го, коли радянські війська йшли на захід, «підібрали» і його. Прощаючись, дід сказав: я з фронту не повернуся. Так і сталося: Антон Яворський загинув на території Румунії. Дома казали, що його вбив снайпер, який стріляв на вогник солдатської цигарки.
Війна згадувалась досить часто, переважно мамою. З її розповідей поставало окуповане село, в якому господарювали румуни, союзники німців. У моїй пам’яті відклалося, що румунські солдати нагадували селян, і що вони не були жорстокими. Батько ж війну згадував рідко. Хоча я знав, що перед війною, у 1941-му, він уже служив в армії. Після короткострокових курсів став лейтенантом-мінометником; два роки воював під Ленінградом, коли місто було оточене німецькими військами. А потім із арміями третього Білоруського фронту, яким командував генерал Черняховський, ішов на Берлін. Під Кенісгбергом Черняховський загинув (маючи всього 33 роки!), а мій батько отримав тяжке поранення. Я бачив його сліди: великий шрам на животі і покалічену руку. Батько мав фронтові нагороди: ордени Червоної Зірки та Трудового Червоного Прапора, а також кілька медалей. Вони зберігалися в домашньому чемодані з документами, проте ордена Червоної Зірки я так і не бачив: колись його попросив у батька сісід, Яків Козаченко, щоб сфотографуватися для якогось документа, – і не повернув…
1947-го року, 2 липня, народилась моя сестра – Світланка. Сталося це в Первомайську, де мама навчсалася у педагогічному училищі. Пізніше мама багато разів розказувала про їхнє з батьком поневіряння тієї пори. 1947-ий був роком голоду в Україні. Мені чомусь особливо запам’яталося, що бвтько, приїхавши в Первомайськ по дружину й щойно народжену донечку, віддав мамі нові байкові онучі, які він привіз «із війни», – вони стали для сестри пелюшками. Таке злиденне тоді було життя.
Після пологів мама знову була на роботі – вона, як я вже сказав, вчителювала. Первомайське педучилище давало їй право працювати з молодшими класами. А батька поглинула робота в колгоспі. У 1947-му, коли народилась сестра, навчалась наша мама, у 1954-му, коли настала моя черга з’явитися на світ, навчався уже батько. Його відправили в Одесу, в радянську партійну школу, звідки він мав вийти агрономом.
Моєю першою «нянькою» була сестра Світлана.
Хата наша стояла край села; до школи треба йти, по суті, через усе село – на інший його кінець. Ці два кінці Демидівки мали назви: коли череду гнали на випас у наш бік, то це називалося «до Вітвіцького», якщо ж у протилежний, то люди казали «до Науменка». Бо на одному краю села в останній хаті жив Іван Вітвіцький, а на другому вулицю замикала хата Івана Науменка. Взагалі, село було поділене на два кутки: по наш бік жили «ляхи», по інший – «мужики». Межею була гребля і ставок посеред Демидівки, можливо у цьому був відгомін часів Речі Посполитої ХУІІІ століття? Все з тих пір начебто й перемішалося, проте все ж на нашому кутку було більше Рошковських, Вітвіцьких, Дорошевських, Крижанівських, а по той бік греблі – Паровиків, Стеців, Чумаків, Кричунів…
Так ось: школа була «коло Науменка», не менше як за два кілометри від нашої хати. Відстань не така вже й велика, проте весною і взимку подолати її часом було, ой, як нелегко. У часи, що їх назвуть «хрущовською відлигою», нашу Демидівку, розташовану за 155 кілометрів від Одеси, часто засипало такими снігами, що ранками людям важко було вийти з хат.
А тепер уявіть сцену: 9-10-річне дівча тягне санчата, в яких сидить опецькуватий хлопчик 2-3-х літ, у пальтечку, в шапці, шия вкутана шарфом, – і ті санчата мають складним маршрутом, долаючи виярки і гірки, дістатись десь за кілометр. До хати, в якій живе бабуся того дівчати і хлопчика. Бабусю звали Явдохою, дівча – Світланкою, а везла вона мене».
На цьому текст обривається.