Одного вересневого ранку Єлисаветград прокинувся невпізнавано оновленим. Люд, що вийшов на Перспективну, Дворцову, Петровську та інші центральні вулиці, уздрів будинки, ворота, вивіски магазинів і громадських закладів щедро розмальваними. Карикатурні зображення, виконані дьогтем з допомогою грубого квача, чергувалися із сороміцькими написами.
Оскільки в місті цього дня (19 вересня 1913 року) чекали приїзду губернатора Гревеніца, міська влада вирішила, що це накапостили їхні політичні противники або конкуренти по бізнесу. Негайно звести з ними рахунки було вже запізно, як, власне, й зафарбовувати чи змити смердючу гидоту теж не встигли. Словом, губернатор таку зустріч відзначив не найкращими начальницькими епітетами, велівши будь що знайти зловмисників. Він теж вбачав у скоєному замах на устої самодержавства, чи, як тепер кажуть, на «скрєпи Родіни». Місцеві газети були суворо попереджені, щоб не виносили прикру новину за межі губернії, однак вона просочилася в кременчуцьку, катеринославську та іншу непідконтрольну пресу і вилилася в гучний скандал, що докотився до берегів Неви. Цей майже терористичний прояв скидався на політичну акцію, тож до поліції підключилася жандармерія. Після низки слідчих дій із залученням собак-шукачів злочинців знайшли. Ними виявилися не якісь там круті революціонери, а сопливі гімназисти Лупенко, Лядов, Семенов, Мірошников і Санович. Цей Санович, наймолодший з хуліганів, верховодив у компанії і тримався при затриманні настільки нахабно, що на Сановича-старшого наклали найбільший штраф з усіх винних.
Старий Єгуда Санович, всупереч єврейським звичаям, списав ременем сідницю нащадка так, що той навіть якийсь час до гімназії не ходив – не міг навіть лягти на спину, не те, щоб сісти. Річ у тому, що батько обожнював гроші, будучи підпільним мільйонером. Усе життя дбайливо складав копійку до копійки, доки вони не зайняли усі його помисли. Мав свій специфічний інтерес до творів мистецтва і крадених речей, збирав антикваріат, яким вигідно приторговував, допомагав якомусь Ф.М.Сановичу, певно родичу, утримувати видавництво з друку візитівок, репродукцій картин та поштових карток з видами дореволюційних міст. Особливо відома їхня серія фотозображень старого Єлисаветграда. Друкувалась продукція аж у Швеції в Стокгольмському акціонерному товаристві Гранберга, де існувала розвинена якісна поліграфія. Однак, свій головний достаток цей виходець з Катеринослава збив не чимось іншим, а лихварськими операціями. З часом став генієм хижацького кредитування. І коли шмаркач так непоштивно повівся із зібраними потом і кров’ю коштами, батьківському гніву не було меж. Родинна екзекуція не залишилася непоміченою громадськістю. Піднялася протестна хвиля проти жорсткого поводження з дитиною. Єгуді пригадали і його нелюдське ставлення до клієнтів, котрі наважувалися брати в нього гроші в борг.
Ну, пішло й поїхало! Лихваря й баригу не забули, в першу чергу, колишні учні Єлисаветградського кавалерійського училища, які здавна втоптали стежку до чорного ходу його багетного магазину, що торгував ще й витворами мистецтва і був таємним ломбардом та кредитною конторою. Ця гонориста публіка з усіх сил пнулася, аби їх не сприйняли за простий плебс. Тому бездумно влазила у борги до жорстокого дільця. Той ощасливлював далеко не всіх, а тільки, як йому здавалося, дітей заможних батьків. Придбання породистих коней, кращої екіпіровки, гра в карти і більярд на гроші, ріки шампанського і утримання коханок вимагали скажених грошей. Траплялося так, що прогорівши, «золота молодь» хапалася за револьвер. Звели, наприклад, рахунки з життям, потрапивши у боргову кабалу, курсант Горбачевський та юний князь Бебутов. Юнкер Романов, видаючи себе за члена розгалуженої царської родини, по вуха вгруз у болото Сановича. Він, коли старий – третьорозрядний дворянин середньої руки – відмовився сплатити борги сина-самозванця, застрелив батька. Розорення спіткало юнкерів Миколу Писарєва, Захар’їна, Лашкевича, військового лікаря Брукендалова, купця Хуторянського, заможних братів Ковальових та багатьох інших.
Не жалував грошовий магнат і своїх одноплемінників. Давній знайомий Янкель Левензон торгував жіночими капелюшками. Коли справи пішли погано, позичив у Єгуди 500 рублів, давши векселів на 800 рублів на три місяці. Не впорався з кризою і змушений переоформити свій магазин на дружину Сановича. Через це кілька разів посягав на суїцид.
А ось Микола Аркас, український історик і композитор, батько юнкера Миколи Аркаса, борги сина за часів навчання того в ЄКУ справно віддавав. Молодик же мав необережність позичати гроші у цього павука і тоді, коли вже перебував на військовій службі, і після смерті батька. Загалом Микола Аркас-молодший, взявши у борг одну тисячу рублів, повернув лихварю 16 000. Правда, гарний «процент»? При цьому «доброчинець» не гребував різними незаконними шахер-махерами, про які міська влада знала, але ніяк не протидіяла, оскільки лихварство в імперії не вважалося злочином.
Час від часу відбувалися, однак, певні збурення. Наприклад, у 1908 році поліцмейстер Сухоруков розслідував напівпідпільні оборудки балансуючого на грані закону лихваря і, визначивши, що Єгуда займається аморальними справами, клопотав про виселення Сановича з міста. У вересні 1910-го позичальник штабс-капітан запасу Костянтин Чебанов також звертався до суду, звинувачуючи Сановича у зловживаннях. Та чомусь спроби втихомирити ненажерливого кровососа пішли тоді у пісок. За таких реалій, певно хтось виношував і «синдром Родіона Розкольникова» щодо героя, але анали історії не згадують про таке.
Шлейф злочинця десятиліттями тягнувся за Єгудою Сановичем. Тож не дивно, що колишні й теперішні його штрафники стіною стали проти «благодійника», коли у 1913-му знову запахло судом. Він і відбувся 6-8 березня 1914 року. «Голос Юга» висвітлював процес у величезних з деталями репортажах із зали суду в трьох числах поспіль. Ну, не міг видавець Горшков байдуже обминути розгляд справи видавця-конкурента Сановича! Заслухано 28 свідків та потерпілих. Дві третини з 80 викликаних злякалися погроз Сановича. Не з’явилися на суд Алфьоров, Бажанов, Власов, Крижановський, Лукін, Нємцев і так вздовж усієї абетки. І було чого боятися. Санович утримував угрупування готових на все осіб. У «штаті» під його рукою числились і шулери, і «менеджери», котрі замаюнвали довірливих в тенета цього Гобсека, і підставні свідки, і так звані колектори, які силоміць вибивали борги, і наймані кілери, і шахраї-юристи, здатні будь-кого обвести навкруг пальця. Сам Санович мав «виходи» на можновладців.
До Аркаса, наприклад, приїжджав родич лихваря Мармер, який вимагав змінити показання на суді. Якщо, мовляв, Аркас не відмовиться від свідчень, то буде непереливки. Цей «консільєрі» Мармер виконував найслизькіші доручення шефа. Сановичу у сумнівних гешефтах підігравав власник магазину Хаїм Шмулевич. Та й обібраний до цурки Янкель Левензон згодом гідно вписався у структуру компанії. «Фірма», як бачимо, була «солідна».
Микола Аркас не піддався на погрози. Так само не злякалися й деякі інші. Костянтин Чебанов приїхав на суд з Одеси. Він потрапив у ситуацію, подібну до Аркасової, – взяв у борг 360, а віддав сім тисяч рублів. Свідчити у суді з’явилися колишній юнкер, офіцер драгунського полку з Казанської губернії С.Гайдабажі, колишній юнкер В.Булгаков з Польщі…
Присяжні засідателі радилися чотири години. Врешті-решт, близько третьої ночі, визнали Сановича винним. Рішенням призначено тюремне ув’язнення на один рік з ураженням у громадянських правах і позбавленням переваг.
Такі ось речі творилися в благословенному місті в благословенний час.
Як склалися подальша доля учасників епопеї – невідомо. Більш-менш повно вона проглядається лише у Миколи Аркаса. Та ще деякі окремі прізвища інколи потрапляють на очі. Залишається тільки борсатись серед різних припущень, знайшовши, наприклад, факт: «Нікольский-Санович Ігор Львович. Нар.1893, м.Кирово (кол. Єлисаветград) УРСР; єврей, б/п, осв. вища, нач.контрольної групи Секретаріату Наркома оборонної промисловості, прож. у Москві: Софійська наб., б.26/1, кв.314. Арешт. 30.06.1938. Осуджений НКВС СРСР 16.09.1938 за обв. у шпигунстві. Розстріляний 16.09.1938. Реабілітований 1.06.1957».
Леонід Багацький