Людина скромна, порядна, розумна, інтелігентна; людина, від якої віяло непідробною щирістю, добротою. Саме такі слова звучать з уст тих, хто добре знав та пам’ятає Івана Кіндратовича Бойка. Цими днями йому виповнилося б 100 років. Багато хто називає його літописцем історії Новомиргорода, бо вивчення краєзнавства було основним покликанням цієї людини. Іван Кіндратович працював вчителем, бібліотекарем, був активним громадським діячем. Це людина дивовижної долі. Його життя – приклад для наслідування для молодих поколінь…
У мальовничому селі Андріївці в сім’ї колгоспників Кіндрата Івановича та Марії Луківни Бойків 22 листопада 1922 року народився хлопчик, якого назвали на честь діда Іванком. Ріс він, як і всі діти в селі: пас корову, гусей, вудив з батьком рибу. А ще дуже добре навчався в Златопільській середній школі ім. І.Франка, що вважалася зразковою. Закінчив школу у 1940 році та вступив до Ровенського військово-артилерійського училища. Провчився рівно рік.
Ранок 22 червня 1941 року здається не віщував нічого лихого. Курсанти готувалися до сніданку. Іван Бойко якраз був черговим по їдальні. Раптом зайшов заклопотаний командир і стиха промовив:
– Війна…
Іван запитально глянув на командира.
– То що оголосити всім?
Але командир зупинив його.
– Зачекай, нехай поїдять. Може це їх останній сніданок, – і сумно зітхнув. Як у воду дивився! За кілька хвилин прозвучав сигнал бойової тривоги і молодих, ще необстріляних, курсантів повезли на передову, де гуркотіли канонади і точилися запеклі бої. Нескошені поля були оповиті чорним димом, понівечені гусеницями танків та вибухами снарядів. Перед очима Івана лежали знайомі убиті курсанти, а при обстрілі живим доводилося падати на тіла загиблих.
Страшна доля спіткала всіх тих, хто залишився живим. Вони не змогли прорватися з оточення та потрапили в полон, серед них був і Іван Бойко. Всі роки війни провів він на каторзі в Норвегії. Усе життя пам’ятав Іван Бойко той день, як їх баржею везли на острів, а по дорозі обстрілювали з літаків.
Спочатку юнак працював у каменоломнях. Але гарна пам'ять і схильність до мов допомогли йому вижити – Іван швидко оволодів як німецькою, так і норвезькою мовами і його почали використовувати, як перекладача. До 1950 року І.К. Бойко працював на цій посаді в посольстві. У 1985 році Іван Кіндратович був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II степені. А до цього довелося терпіти недовіру.
Повернувшись у 1950 році на Батьківщину, Бойко працював учителем у Лип’янській школі, інспектором в Златопільському райвно. Іван Кіндратович був завідуючим методичним кабінетом, викладачем української мови та літератури. У 1952 заочно закінчив бібліотечний інститут імені Крупської в Ленінграді – та з 1953 став завідуючим районною бібліотекою.
На цій посаді Іван Кіндратович почав займатися краєзнавством, написав історію рідного краю. Рукопис був уже готовий до друку, але у світ так і не вийшов. Та всі наші краєзнавці використовують праці Івана Кіндратовича. Ним було написано майже сто статей про відомих земляків, було заведено листування з ними; бібліотека поповнювалася творами письменників нашого краю. А скільки було проведено творчих зустрічей з відомими людьми в міських і сільських бібліотеках! Як керівник Іван Кіндратович вирізнявся чемністю, тактовністю, чуйністю. Багато земляків і сьогодні згадують його з повагою та дякують за підтримку та співпереживання.
Скільки ще цікавих робіт, нарисів міг би написати Іван Кіндратович та не судилося. Помер він у зрілому творчому віці, в 64 роки.
Слід також згадати співпрацю Бойка з членами редколегії УРЕ, зокрема з М. П. Бажаном, Ф.К. Сараною, іншими науковцями. Він був причетний до виходу у світ УРЕ, Шевченківського словника, Історії міст і сіл УРСР та інших видань. Федір Сарана був найкращим другом Івана Кіндратовича, часто приїздив до нього. Вони могли спілкуватися, не помічаючи плину часу, аж до ранку.
Літературний портрет Бойка був би не повним, якщо не згадати про його сімейне життя. 30-річним (як тоді вважалося «старим парубком») Іван познайомився з молодою красунею-степівчанкою з Новоукраїнського району. Молоді люди відразу ж вподобали один одного. Деякий час зустрічалися та побралися в 1952 році. Дружина Івана Кіндратовича, Тетяна Аврамівна: «Коли переходили в свою хату, Іван найняв підводу, щоб перевезти свої речі. Я зраділа: ну, думаю, багатий у мене жених! Яке ж було моє здивування, коли чоловік почав заносити в дім ящики, а в них – книги. Він ще з війни їх збирав. Черевики розвалювалися, а він все книги купував. Хоч і багатство ми разом не нажили, але жили гарно. Він любив і поважав мене, а я його».
Прекрасних дітей виростили Бойки. Син має медичну освіту й працює заввідділом охорони здоров’я Чернігівської міської ради. Дочка закінчили хімічний факультет Одеського університету, жила і працювала в Маріуполі.
Скільки б він ще зробив, скільки праць написав би, але не встиг… Але ми завдячуємо йому за той вклад, який він зробив для вивчення історії рідного краю. Його цікавило все і історія створення катакомб у Златополі і діяльність декабристів. Скільки цікавих документальних праць про героїв другої світової війни та відомих сучасників написав Бойко! Його дослідження друкувалися не тільки у районній газеті, а і в обласних та республіканських виданнях.
Ми часто переконуємося: хто б не прийшов на заміну таким значущим особистостям, повністю замінити їх не можна. Бо суверенний світогляд, широта уяви і розмаїття талантів дістається від Бога далеко не кожному.
Новомиргородська районна бібліотека
На фото: Іван Кіндратович Бойко з дружиною