Щодня наші серця ранять повідомлення про загиблих на російсько-українській війні воїнів. Часто наших земляків, іноді знайомих, друзів, близьких. А смерть цієї молодої дівчини – Валентини Макаренко, яка загинула напередодні власного весілля, вразила особливо. Вона – племінниця відомої громадської діячки Наталі Вельгун. Ось її розповідь про дівчину-воїна:
«Валентина – моєї рідної меншої сестри донька. Сестра Ольга Філіпова родом із Великої Виски Новоукраїнського (колишнього Маловисківського) району. Закінчивши навчання в Кіровоградському медучилищі, лишилася жити у Кропивницькому. Донька Валентина народилася ще до вступу в медучилище тут, у нашому місті (тоді Кіровограді), 17 липня 2000 року, тож Оля навчалася й водночас виховувала маленьку Валюшку.
З дитинства Валюшка – це було мале шило. Вона так швидко все робила, що не встигали за нею слідкувати. Колись ми святкували Новий рік, приготували святковий стіл, погодували дітей і поклали їх спати. Їй тоді було півтора року. Допоки ми від дитячої спальні дійшли до кімнати зі святковим столом, наша Валентина вже одягнена наздогнала нас – це було миттєво. Валентина навчалася в Кропивницькому вісім років, а у 9-ий клас уже пішла у Києві – сім’я переїхала.
З самого малечку вона займалася вокалом, відвідувала місцевий вокальний гурток «Глорія», співала на шкільній сцені, на міських концертах. Взагалі, спів – то було її життя. Що б вона не робила, завжди співала. З п'яти років займалася вокалом і жодного разу в конкурсах не мала других місць, завжди посідала перші місця. Коли збиралася родина, її спів звучав обов’язково. Обирала дуже непрості для виконання пісні, ще дитиною дуже гарно співала «Сіла птаха білокрила на тополю…», особливо неповторно звучала ця пісня у два голоси з її мамою Ольгою. Коли пішла до ЗСУ, то одним із перших її відео було – вона з мікрофоном виконує пісню. Мріяла про професійну сцену, хотіла мати свою студію вокалу. Тому після школи вступила до Київського національного університету культури й мистецтва, а по його завершенню – до Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва. Навчалася б нині на третьому курсі.
Повномасштабне вторгнення ворога дуже змінило її життя. У перші дні війни тато Валентини пішов до місцевої Київської самооборони. Він не служив раніше в армії за станом здоров’я, але однак прийняв рішення стати на захист. Потім звідти потрапив до 111-ої бригади і у вересні 2022 року загинув на Харківському напрямку. З початком його служби розпочалося й волонтерство доньки. Валентина дізнавалася про потреби бійців, допомагала татові, дядькові рідному, братові двоюрідному – всі наші члени родини пішли добровольцями до лав ЗСУ, ніхто не чекав повістки.
Валентині люди довіряли, і вона робила досить потужні збори. Спочатку збирала кошти на амуніцію, одяг військовим, а згодом – на автівки, дрони. У складі волонтерської групи возила автівки до наших військовослужбовців. Коли загинув її тато, вона пережила великий стрес, адже дуже його любила, і відразу прийняла рішення продовжити його справу в лавах ЗСУ, але ми про те ще не знали.
Про своє рішення стати до лав захисників Валентина сповістила маму у серпні 2023 року. Причому заздалегідь замовила собі форму в ательє, щоб враховувала особливості фігури та була зручною, купила собі берці та інше спорядження. В академії перевелася на заочну форму навчання і сесію вже здавала онлайн із полігону. Не запитувала нікого – просто поставила всіх до відома про своє рішення. Взагалі мала такі особливості характеру – самостійність, відповідальність за свої вчинки, наполегливість (у нас це називалося впертість), цілеспрямованість. Також тонко відчувала гумор, уміла вдало жартувати, була емоційно легкою та відкритою до людей. Дуже легко сходилася з людьми, в компаніях завжди була в центрі. Ніколи не здавалася перед труднощами, жила та діяла за принципом «Я вам усім доведу!».
Під час навчання на полігонах дещо розчарувалась. Вона наскільки динамічна була, що їй швидше хотілося на «нуль», а її направили ще на додаткове навчання стрільби з кулеметів. По завершенню підготовки потрапила на Харківський напрямок. Певно, це така іронія долі, бо саме в тому регіоні загинув і тато Віталій. Її вихід на виконання бойових завдань закінчився фатально – пряме влучання в автівку, в якій переміщалася група, не залишив їй шансів на життя. Уже на службі познайомилася з хлопцем Сергієм, який запропонував Валентині стати його дружиною. Шлюб мали брати 15 січня в Чугуєві. У цій бойовій групі були разом. Так розпорядилася доля, що його викинуло ударною хвилею і він лишився живим, наразі в госпіталі з пораненнями. Валентина загинула. Це сталася 9 січня на Ізюмському напрямку.
…Весною 2022 року, коли Буча була під окупацією рашистів, та після їх відходу, волонтери шукали охочих людей взяти тваринок на догляд. Валентина зі своїм серцем не могла пройти повз. Прийняла рішення взяти цуценятко – суміш німецької вівчарки та хаскі. Привезла його з Бучі додому на таксі. Назвала Карат. Цуценятко швидко стало високою німецькою вівчаркою з проникливими голубими очима хаскі. Собачка ріс неспокійний та шкодливий, але вона його любила неймовірно. Він так шкодив, що в одній із кімнат довелося лінолеум міняти, також на вхідних дверях оббивку. Але відповідальність перед твариною, яку вона взяла, для Валентини була понад усе. Водила його на навчання в кінологічний центр.
Коли прийняла рішення про службу в ЗСУ, то постала проблема – що робити з собакою? Мама Валі взяти не могла, бо живе на зйомній квартирі і вже має собаку. Розглядали варіант, щоб я забрала до себе, бо я в приватному секторі, але все ще шукали й інші варіанти. Валя ні на що інше не погоджувалася, про притулок для тварин і мови не могло бути. Тому вирішили таки віддати на тимчасове перебування мені. "Наташа, я обов'язково його заберу. Я буду надсилати гроші на його утримання", – так вона його віддавала. Про собаку вона хвилювалася, фінансувала харчування, необхідні ліки, купувала вітаміни. І неодноразово повторювала: якщо Карата віддати десь в інше місце на перетримку, то не зможе після війни забрати, а у мене стовідсоткова гарантія. Отак я маю Карата тепер назавжди. І Валюша з хмаринок буде спостерігати, як я за ним доглядаю…»