Більшовики знали, як зватиметься наше місто, ще пів століття тому!

В КропХабі, у Кропивницькому відбулася публічна просвітницька лекція історика Юрія Митрофаненка з переглядом фрагментів фільму «Гори, гори, моя зоре» (1969). Юрій Митрофаненко, відомий дослідник теми Української революції та визвольного руху 1917-1921 років, уже неодноразово проводив подібні публічні лекції, у тому числі й перегляд та історичне коментування фільмів. Багато кропивничан могли чути його аналіз фільму «Весілля в Малинівці». Цього разу Юрій звернув свою увагу на інший, близький йому за тематикою і змістом фільм «Гори, гори, моя зірко».

Свою розповідь Юрій розпочав із неймовірного факту: у радянському фільмі, який ми пам’ятаємо ще зі свого піонерського дитинства, згадується наше місто! Причому згадується близька до сучасної назва – Кропивницький. Але ж ця назва з’явилася внаслідок процесів декомунізації у 2016 році, а кіно зняте на «Мосфільмі» ще у 1969!

У перших же кадрах фільму закадровий голос говорить дослівно таке:

«В 20-м году по Югу Росси гуляли банды. Одна такая банда донимала местечко Кропивницын. Никто не знал, откуда она приходит, куда уходит после налета, но всякий раз, когда над разрушенным монастирем поднимался в небо дым, неслись по ночным дорогам всадники и пылали крестьянские хаты… (…). В том же 20-м пробивался в Крым к барону Врангелю отставший от своих белый полк. Путь его лежал по красным тылам через местечко Кропивницын…».

І впродовж усього фільму ця назва буде згадуватися іще неодноразово. Автори вигадали цю назву, щоб уникнути прив’язки до якогось конкретного міста. Це збірна назва типового українського міста, яке було непокірним і протистояло встановленню в ньому більшовицької влади. Ймовірно, що банди, які з’являлися нізвідки за сигналом із монастиря, то були холодноярці! І складалися вони з місцевого люду. Тільки дзвін Мотриного монастиря у фільмі замінили на дим. Юрій Митрофаненко звернув увагу глядачів на це.

Також він прокоментував радянські фейки, що тут вкидаються авторами. Зокрема, чому палали селянські хати, якщо «бандити» з’являлися нізвідки, тобто із тих же селянських хат, адже вони були місцевими.

Пам’ятаю, як наприкінці 80-х – поч. 90-х я уважно вивчав програму телебачення і поспішав додому після уроків, щоб припасти до екрана телевізора, коли там демонструвався цей фільм. Дуже мені подобалося дізнаватися, як радянська влада боролася з «бандитами» та білогвардійцями. Звісно, тоді я був на боці «наших», тобто червоних. Така тоді позиція закладалася в незрілі голови радянських хлопчаків. Мені знадобилося подорослішати, відвідати Холодний Яр, прочитати книги про Українські визвольні змагання 1917-1921 рр., послухати лекції істориків (зокрема, Юрія Митрофаненка), щоб зрозуміти, що «наші» тут – це якраз оті «бандити», що боронили свою землю від червоної більшовицької навали!

Фільм «Гори, гори, моя звезда» режисера Олександра Мітти не настільки карикатурний, як «Весілля в Малинівці». У ньому немає клоунів на кшталт Папандопала та пана Отамана Гриціана Таврійського. Тут «бандити» показані як суворі, ідейні і принципові вороги радянської влади. Поряд з ними є ще одна ворожа сила – білогвардійці. Але їм протистоять не військові об’єднання більшовицьких загонів, а пришелепкуватий артист Іскремас (Олег Табаков), одержимий ідеями революції (його ім’я розшифровується як «искусство революции масам»). Він втягує у свою одержимість ідеєю темну українську дівчину – Христину (Олена Проклова), яка розмовляє українською. Згодом, коли вона трохи «вилюдниться» і під впливом артиста в ній проріжеться акторський талант – вона стане трохи грамотнішою, зіграє Жанну Дарк і… заговорить російською. Ось так проходить «окультурення» темних народних мас і перетворення їх на позитивних ідейних радянських російськомовних людей. Автори фільму ніби накреслюють шлях розвитку не тільки для своєї героїні, а й для тих, хто дивиться цей фільм – тобто юним глядачам – мовляв, не будь смішним і темним, ставай культурним, переходь на російську!

Й ось ці ідейні люди протиставляють грубій «бандитській» силі – зброю мистецтва і самим своїм життям і героїчною загибеллю немов заперечують старе буржуазне і впроваджують нове майбуття. До них приєднуються іще такі ж одержимі люди. Один з них – народний художник-самоук, що малює надзвичайний живопис. Хоч у коментарі до фільму сказано, що прототипом художника став Марк Шагал, втім, за репродукціями використаних картин можна впізнати бойчукізм. Ідея, звісно, цікава – показати як мистецтво перемагає «бандитизм». Але парадокс у тому, що саме більшовики розстріляють Михайла Бойчука 13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром. Згодом стратили Софію Налепинську-Бойчук також як шпигунку і дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників. Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука, а його мистецтво заборонять, як буржуазне.

Ось таке «світле майбутнє» насправді чекало митців, що захопилися ідеями революції та сприяли становленню радянської влади, у тому числі й героїв цього фільму. Та це все залишається поза кадром. У кадрі ж лише несамовита революційна романтика. Уміли ж у Москві викривлювати історичні факти, переписувати історію і виносити мозок своєю високохудожньою пропагандою. Та й досі це роблять.

А цей фільм, як і багато інших – радянська пропаганда, що приховує правду, перекручує факти і зомбує народ. У 60-ті роки, напевно, вийшла якась рознарядка від КГБ знімати фільми, які б дискредитували український повстанський рух і прославляли становлення «країни Рад». Так один за одним з’являються «Невловимі месники» (1965; 1968; 1971), «Весілля в Малинівці» (1967), «Гори, гори, моя зоря» (1969) «Ад’ютант його високості» (1969) та ін. Юрій Митрофаненко пообіцяв, що кожен з цих фільмів ретельно проаналізує, і поділиться своїми спостереженнями з глядачами у своїх наступних публічних лекціях.

Олександр Ратушняк, голова обласної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка


Надрукувати   E-mail