У фейсбуці уже вдруге, як і позаторік, здійнялася хвиля обурень представленням книги на здобуття літературної премії імені Евгена Маланюка. Приверталась увага до премії, яка вже існує в краї два десятки літ, і раніше. З тією лиш різницею, що раніше акценти ставились на якості пропонованого до відзначення твору, а тепер (нині й позаторік) переважно на його ідеологічно невмотивованих сторінках.
Взагалі при заснуванні цієї відзнаки на початку нового тисячоліття, а обласна письменницька організація мала до цього найперший стосунок, про ідеологію дбали найменше, оскільки наїлися її в радянські часи українські письменники під зав’язку. Навіть у положенні особливо не акцентувалась ідеологія: «утвердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення й демократизація суспільства», але в першу чергу висунуті твори мали буди високохудожніми. Значною мірою премія популяризувала ім’я імператора залізних строф, але не зобов’язувала літературних критиків і публіцистів до творення й розвитку маланюкознавства, хоча кілька з них таки скористались ім’ям поета як контрамаркою.
Нині ж помітний крен в ідеологічний чинник стосовно оцінки книг. Конкретно літературознавця Івана Задою звинувачують у тому, що він створив книгу «Сонечку мого життя…» (Одеса, «Астропринт», 2020, 288 с.) про колишнього будьонівця, автора кількох творів, які прославляють червоних завойовників. Скажу чесно, коли я читав її, мені самому муляла позиція автора «Червоногвардійця» і «Червоних козаків», позиція яка активно звучала в його молодості, у 20-30-их роках минулого століття. Бо вона пробільшовицька однозначно. Але ж на здобуття премії висунуто не творчість покійного Сергія Тасіна, а книгу про нього авторства живого Івана Задої. Різницю уявляєте? Книга про людину, яка жила не тільки у 20-30-их роках, а пройшла крізь усі тарапати радянського часу до самої горбачовської перестройки. І пройшла гідно, залишивши по собі вдячних талановитих педагогів і добру пам’ять усіх, хто зустрічався на його життєвому шляху. Іван Задоя – вдячний учень свого вчителя. Він зберіг його духовні надбання й чесно передав їх у майбутні часи як приклад крученої долі, працьовитості, допитливості, доброти й порядності за не зовсім благополучного суспільного ладу.
Чи мав би автор книги промовчати про перипетії 20-30-их років в житті свого вчителя і не внести до книги тих кілька пробільшовицьких творів? Тоді б у пильного ідеолога сучасності Юрія Митрофаненка не було б жодних питань. Але автор книги вибрав чесну дорогу правди. Людину формує родина, час, суспільство. Ми ж зримо бачимо, як міняється наша Україна в останні десятиліття: із майже всуціль закомунізованої та зросійщеної (кілька класів українських було у понад тридцяти школах Кіровограда в кінці 80-их років, почути рідну мову на вулицях міста було за диво) вона опритомлюється й стає самою собою. Комусь хочеться, щоб це відбувалося швидше. І мені також. Тільки не шляхом більшовицьких методів. Ми знаємо, до чого вони можуть призвести. І не треба прикриватися такими поняттями як національна гідність тільки заради того, аби вистромитись, привернути увагу до себе, найпатріотичнішого.
Інший критик представлення, Павло Чорний, через свою безпричетність до заснування премій та можливостей реального впливу на поцінування літературних здобутків краю дійшов до пропозиції «громадського аудиту діяльності місцевих літературних премій». Такі прагнення автора єдиної декоративно-ужиткової книжечки («Татова…») та ще електронної «Света и конфета: сказки от дяди Паши» виглядають кумедно (термін може походити і від слів кум та кумівство, якого так ревно серед членів журі кілька років відшукує пан Чорний). Хоча хто зна, може, й Шевком візьме приклад із пропозиції «філософа і літератора» переглянути твори своїх лауреатів за 60 років існування, чи й Нобелівська за свої 120 літ… Ото вже вищого ідеологічного й комічного більшовизму не придумаєш.
Шановні поціновувачі літературних творів сучасних письменників, сущих у краї й по світах, читайте книги, висувайте їх на здобуття премій, влаштовуйте читацькі обговорення… Тільки не прагніть вивищитись самі на необдуманій і категоричній критиці авторів книг та організаторів процесу відзначення. Журі премії імені Є.Маланюка нині компетентне дати оцінку ліпшим зразкам. Особисто я у проминулих трьох роках не бачу кращого видання для номінації «літературознавство і публіцистика», як книга Івана Задої. Кажуть, що премію дають за конкретну книгу, а не за творчість у цілому. «Сонечку мого життя…» комусь здасться не найкращим його твором (досі Іван Михайлович видав книги про Леоніда Чернова-Малошийченка, Леоніда Куценка, Бориса Нечерду), але без його здобутків сьогодні важко уявити літературний процес, зокрема і в осягненні імен, якими пишається наша область.
«Сонечку мого життя…» – літературознавчий роман про долю людини жорстокого ХХ століття (уявіть там себе, панове критики, бодай на мить!), про долю митця, який жив у згоді зі своєю совістю, під тиском обставин часом втікав від самого себе, від нав’язливих переконань, шукав добре і вічне, творив його та гідно завершив життєвий шлях.
Василь Бондар, член журі обласної літературної премії імені Евгена Маланюка