"Звістка про те, що один мій добрий знайомий перейшов у розкол, була сумною, але я цього очікувала. Особливо сумно тому, що зараз, коли ми всі на крок від загибелі, дуже важливо не вмерти без покаяння. Втім, як більшість алкоголиків не вважають себе хворими, так і розкольники ні за що не визнають, що вони неправі".
Ці слова написані, я так розумію, про мене. І, з одного боку, мені вже не перший день хочеться поділитися своєю радістю – долучення до парафіян Православної церкви України. Все шукав час та збирався з думками, як то все точно передати. З іншого боку, буде і певна реакція на ці слова.
Отже, дійсно, з першого липня 2023 року я став парафіянином Православної церкви України, до того я був прихожаніном в Українській православній церкві (юридично – не московського патріархату). Я не йшов зі злості, я не йшов від, я йшов – до. До життя без розриву із Вселенським патріархатом Константинополя, до служіння Христу без такого потужного зв'язку з московською традицією. З самого початку існування Православної церкви України я мріяв, щоб наші пастири та архіпастири помирилися між собою, припинили ділити щось, невідоме мені, припинили мірятися канонічністю та благодатністю, а разом, хай і по-різному, вели свою паству до Христа. Не дочекався. З самого початку існування Православної церкви України я не вважав її неповноцінною церквою, я не вважав її ворожою до мене, я відчував цікавість, я знайомився з текстами молитовників та богослужбовими текстами.
Якийсь час я не вважав правильним йти з церкви, в хорі якої я співав. Я тоді хотів, щоб та церква прийняла рішення перейти в Православну церкву України, але це було тільки моє бажання. Прийняти рішення зрештою мені допомогли, з одного боку – редактор одного з православних інтернет-ресурсів, яка достатньо гостро написала, що її ображає навіть згадка її імені в обговоренні в телеграм-каналі священника Української православної церкви Андрія Пінчука (кому цікаве православне життя та думки отця Андрія – підписуйтесь на нього – канал "Веселий піп" -х https://t.me/veseliy_pip). Цьому священнику його священоначалієм заборонено на даний час служити. Колись отцю Андрію оди співалися, тепер його проукраїнська позиція з достатньо різким тоном та з гострими обговореннями, з надмірною деколи емоційністю (хоча, якщо чесно, коли війна, вбивства, руйнування, смерті, горе – мені важко дуже засуджувати за надмірну емоційність) – тепер отець Андрій недостойний того, щоб ім'я одного православного редактора навіть згадувалося в його ТГ каналі... Це не один приклад та прояв нашої православної "любові", від якої часом стає чи то сумно, чи то страшно, але якось для мене цей момент виявився знаковим.
Другим помічником в прийнятті такого рішення для мене була атмосфера в парафії, в яку я прийшов. Храм тільки будується, тому богослужіння відбуваються в маленькій хатинці біля будівництва. Немає блиску золота, немає величезних висот до стелі – звичайна кімнатка. Царські врата, іконостас – все дуже простенько, огорожене білою тканиною. На білих стінах – звичайні ікони в рушниках. На стелі – звичайна побутова лампа, а не "панікадило". Одразу подумав, що є люди, які бьються один з одним через можливість володіння великими храмами. А тут, виявляється, можна Богу служити в маленькій кімнаті. На підлозі – килими. Не тільки там, де буде ходити архієрей, а просто – для всіх людей.
Місце для хору – в цій самій кімнаті, звісно. Я відчув величезну радість, коли виявилося, що тут не заборонено співати парафіянам. Тут може співати "Господи, помилуй" – кожна людина. А коли священник виголошує "Мир всім!" – йому може відповісти весь храм: "І духові твоєму". Для мене завжди було дивним, що відповідає традиційно священнику тільки хор в храмі. Я не чув від жодного священника, щоб він виголошував: "Мир хору цьому". Ну, власне, заборони співати немає взагалі. Якщо знаєш те, що зараз співається – можеш брати участь в спільній молитві.
Хочеш поставити свічку, якщо немає людини, яка їх продає – можеш покласти поруч свою жертву за свічку та брати собі. Нічого не міняється, ти так само купляєш свічку, але щось в мені відгукується від цієї довіри та простоти. Під час літургії Євангеліє не просто читається українською мовою, а священник читає Євангеліє обличчам до людей. Незвичайне відчуття, коли під час літургії ти легко розумієш, що саме зараз читається. Це – також те, що мені було дуже радісно бачити.
Парафія прийняла рішення перейти на новоюліанський календар ще в грудні 2022 року. То Преображення Господнє ми вже відсвяткували 6 серпня, а 15 серпня відзначається Успіння Пресвятої Богородиці.
У нашій парафії сповідь – це окреме таїнство, а не "пішов сповідатися, бо збираюсь причаститися". На мій погляд, у такому випадку це таїнство не знецінюється тоді, бо воно має самостійне значення. А сьогодні я замовив сорокоуст і очікував, коли мені скажуть, скільки треба заплатити за це. І був здивованим тим, що мені сказали, що фіксованої ціни немає, людина жертвує стільки, скільки вона захоче та може.
Думаю, що я зараз можу і не все згадати з того, що мене дуже приємно вразило при знайомстві з життям парафії. Єдине що, я прямо боюся, що ця затишна та тепла атмосфера може не зберегтися в великому храмі, коли його вже добудують. Хоча, сподіваюсь, що розміри храму заважати не будуть. І звісно, що не всі парафії в ПЦУ живуть саме за такими традиціями. А ще – не тільки в ПЦУ є традиції, що схожі на описані мною. Я це розумію. Просто я описую те, що я побачив та те, як я це сприйняв.
У Православної церкви України є свої недоліки. Можуть зустрічатися не дуже достойні парафіяни, можливо й священники, то така справа. Як і в будь-якій спільноті людей. Можуть не всі переклади богослужбових текстів та молитов бути ідеальними. Але я ділюся своїми враженнями, і вони переважно дуже позитивні.
Я не буду в своєму дописі порівнювати людей з інших конфесій з алкоголіками чи наркоманами, я не буду шукати аналогій ані у Вітхому Завіті, ані в Новому Завіті, не буду писати цитатами зі Святого Письма. Я не буду нікому доводити мою здатність чи нездатність "засвоювати уроки". Прийде час, будемо відповідати головному Вчителю. Зараз роздивлятися навколо – а хто гірше за мене вивчив уроки – на це в мене немає ані бажання, ані сил, ані часу. Та й Вчитель не радив це робити.
Єдине що, я дійсно (хай і порівнюють мене з людиною з алкогольною залежністю) зовсім не вважаю, що я пішов в розкол. На мій погляд, я навпаки вийшов зі спільноти, де дуже великий ризик розколу, тобто я пішов, щоб ухилитися від розколу. Бо Українська православна церква в унісон з московською патріархією розірвала євхаристійне спілкування із Вселенським патріархатом Константинополя та ще з кількома помісними православними церквами. А я не бачу в собі бажання дотримуватися того розриву.
Прийде час, кожному доведеться тримати відповідь перед Творцем. Страшно. Багато є недостойного за плечима. Дійсно, правильно було написано в присвяченому мені дописі – "зараз, коли ми всі на крок від загибелі, дуже важливо не вмерти без покаяння". Але особисто мені здається, що Христос не давав заповідей розривати спілкування з православними церквами світу через рішення московської патріархії та через визнання церкви. І хіба Христос буде на Страшному Суді питати про те, які саме канони ти вирішив вважати неважливими, а на яких принципово наполягаєш, про те, чи правильно ти робив наголоси при читанні молитов церковнослав'янською мовою московського ізвода, про те, наскільки ти був вірним саме московській традиції богослужіння та парафіяльного життя, наскільки ти був вірним саме московському розумінню канонів?
Отож, на мою думку, немає причин тут сумувати. Тим більше, що моє рішення не було неочікуваним, і я давно з величезною надією та радістю дивився на становлення та розвиток Православної церкви України.
Андрій Гардашников