«Як почула голос онука після п’яти днів без зв'язку, то так кричала, так кричала... У нас шість душ на війні і за кожного болить...» – тихенько розповідає Люба Зайцева, яка якихось 60 років тому була білявою красунею-однокласницею мого татка. Тихенько, бо зустрілися на похороні загиблого на війні Сергія Сергійчука – батькового брата, а їй – односельчанина.
Що я скажу – боляче. Але є розуміння, що ці прекрасні люди, яких я бачила схиленими на одне коліно, не вибачать, не віддадуть, захистять своє.
Якесь давнє коріння-насіння проросло в усіх нас. Як не винищували (а в цих степах мій чумацький рід сходив з голоду, був саджений і розстріляний дідами сьогоднішніх,,визволителів,,), а воно зачепилось.
І гімн України і,,Слава Нації – смерть ворогам!,, на малесенькому цвинтарі в степах Дніпропетровщини звучали на диво впевнено і життєствердно.
Як і слова моєї тітки:,»Коли що – всю консервацію загорнем трактором нафіг! Не лишимо їм ані баночки!,,»
Зоя Лебідь
P.S. Кожного дня надходять трагічні звістки то в один, то в інший куточок нашого краю. Гинуть хлопці, дорослі чоловіки, й ще геть юні… Та віримо – кров героїв проросте очищенням і піднесенням слави України.