Останнім часом тема самовільного залишення військових частин (СЗЧ), дезертирства та ухиляння від служби знову опинилася в центрі суспільної дискусії.
Водночас у самих військових частинах уже з’являються сигнали про посилення підходів до проблеми СЗЧ. За інформацією з бригад, підрозділи отримували вказівки пріоритетно направляти військових, які повернулись із СЗЧ, до бойових, зокрема штурмових, підрозділів, а також обмежувати практику рекомендаційних листів для переведення до інших частин. У Генеральному штабі запевняють, що офіційні правила повернення на службу не змінювались, однак сама поява таких сигналів свідчить: система змушена реагувати на масштаб проблеми.
На цьому тлі нове керівництво Міністерства оборони заявляє про підготовку ширших змін у підходах до мобілізації та управлінні особовим складом. Зокрема міністр оборони Михайло Федоров говорить про намір запропонувати нову модель роботи з військовими — від цифровізації управління до спрощення переведень між підрозділами та посилення мотиваційних механізмів служби.
Але будь-які реформи впираються в одне фундаментальне питання: що робити з уже наявною хвилею СЗЧ і дезертирства? Карати чи прощати?
(…)Проблема мобілізації — це проблема лише армії чи все-таки всієї держави? Президента, уряду, парламенту, обласних адміністрацій, місцевої влади, власників та директорів підприємств і організацій — усієї системи, яка має забезпечити країну людськими ресурсами для війни.
Чим дезертирство відрізняється від СЗЧ?
Якщо дивитися в Кримінальний кодекс України, то — лише метою ухилитися від військової служби. Як на мене, різниця доволі примарна. А яка ще може бути мета у військовослужбовця, що втік із місця проходження служби?
Доводити в суді наявність мети (як і за іншими статтями ККУ) доволі складно, в цьому разі підсудний завжди може сказати: мети ухилитись у мене не було, я просто хотів з’їздити до жіночки переночувати, або сходити в музей у Києві, або помитися в бані й… одразу повернутися. Тому вироків за статтею 408 (дезертирство) в рази менше, ніж за статтею 407 (самовільне залишення частини), хоча принципову різницю між ними знайти складно, а у воєнний час вона просто зникає — так чи інакше боєць покинув своє місце в окопі.
Цікаво, що за чинним ККУ кримінальна відповідальність за «самоволку» (так СЗЧ називали в радянській армії) настає лише в разі, якщо вояк прогуляв понад три доби. Якщо так, але не більше місяця, то покаранням є дисциплінарний батальйон до двох років або позбавлення волі строком до трьох років. Але все це — в мирний час. Якщо ж СЗЧ вчинено в бойовій обстановці, покарання (незалежно від часових інтервалів) суворіше — від п’яти до десяти років. Дезертирство ж у воєнний час призводить до збільшення строку ув’язнення — від п’яти до дванадцяти років.
Однак тут у законі є «велика дірка» — за ККУ виходить так, що коли вояк десь «прогуляв» 71 годину 59 хвилин «в умовах воєнного стану», то жодної відповідальності за СЗЧ за статтею він не понесе, ну, під арешт на кілька діб посадять, але хіба це адекватне покарання під час війни? «Герой» краще посидить на «губі», ніж в окопі.
Можна ще додати, що всі бюрократичні процедури, пов’язані з оформленням СЗЧ та дезертирства, потребують участі / присутності заступника командира з психологічної підтримки персоналу (сучасна реінкарнація радянського замполіта, але «з людським обличчям»), що за поточної інтенсивності СЗЧ позбавляє його навіть теоретичної можливості займатися власне психологічною підтримкою бійців, які постійно перебувають в умовах бойового стресу, та профілактикою правопорушень. Інакше кажучи, замість «лікаря людських душ» цей офіцер перетворився на своєрідного патологоанатома, який лише документально оформлює факт СЗЧ.
Зауважимо, що ККУ також встановлює покарання за ухилення від військової служби «шляхом самокалічення або шляхом симуляції хвороби, підроблення документів чи іншого обману» (стаття 409). Вчинене в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці ухилення карається позбавленням волі строком від п’яти до десяти років.
Отже, законодавство передбачає суворі покарання за військові кримінальні злочини у воєнний час. Чому ж це не відлякує дезертирів та СЗЧшників від їх скоєння? Й побіжно запитаємо: чи вважається ухиленням від військової служби банальне переховування військовозобов’язаних удома, десь в Україні чи за кордоном?
Хто не боїться кримінальної відповідальності
Що показує статистика військових злочинів? За даними ОГП за 2024 рік зафіксовано 66 240 випадків СЗЧ, хоча у воєнний час їх, як на мене, точніше називати дезертирством. Із них 7398 особам було вручено підозри, у 1437 випадках кримінальне провадження було зупинено на підставі статей Кримінального процесуального кодексу. Разом — 8835, отже, лише 13% справ зрушили з місця.
У 1380 випадках підозрюваного не знайшли, 2147 справ направлено до суду з обвинувальним актом, а ще більше — 3382 справи — направлено до суду з клопотанням про… звільнення від кримінальної відповідальності. Разом — 5530 справ. У підсумку лише 8% справ дійшли до суду.
Є інша статистика, що показує динаміку СЗЧ за роками, для коректності — за десять місяців кожного року. Кількість СЗЧ 2022 року — 3687, 2023-го — 12 581, 2024-го — 41 950, 2025-го — 161 461 (за даними ЄРДР, оприлюдненими через Opendatabot). Отже, останнє зростання — майже в чотири рази!
Водночас варто враховувати, що така статистика відображає кількість зафіксованих правопорушень, а не унікальних військовослужбовців. Той самий боєць може фігурувати в статистиці кілька разів.
А скільки з них дійшло до суду? За 10 місяців 2022 року — 26%, 2023-го — 11%, 2024-го — 7% (мало відрізняється від 8% за весь рік). «Результативність» роботи Національної поліції України, яка веде досудове слідство під керівництвом Генеральної прокуратури України, видно, як то кажуть, неозброєним оком.
Однак найцікавіше тут інше — із 66 240 зафіксованих СЗЧ 2024 року левова частка — 51 875 — узагалі не потрапила до статистики, до жодної з категорій. Куди вони зникли — невідомо, найімовірніше, поліція з прокуратурою вирішили з ними не морочитися. Отже, з кожних шести СЗЧшників лише один (!) потрапляє в поле зору правоохоронних органів. Може, тому вони й не бояться кримінальної відповідальності?
Варто зазначити, що закон №2839-IX 2023 року прямо заборонив судам застосовувати умовне звільнення від відбування покарання (стаття 75 ККУ) або призначати м’якше покарання, ніж передбачено санкцією частини 5 статті 407 ККУ. Це означає, що обвинувальний вирок гарантує реальне позбавлення волі строком від п’яти років. Це наводить на думку, що влада в гонитві за суворістю покарання залишила поза увагою аспект його невідворотності. Як це «допомогло», показала статистика 2024–2025 років.
У статистиці ГПУ є також дані щодо справ, відкритих за статтею «дезертирство», але там усе ще гірше. З 23 209 зафіксованих випадків лише менш як 3% було вручено підозри, а до суду дійшло лише 1,4% справ. Й так само 21 806 дезертирів (94%) безслідно розчинилися в прокурорській статистиці.
Разом «статистичні привиди» СЗЧшників і дезертирів становлять понад 73 тисячі зниклих невідомо куди вояків. Якщо штурмові бригади — 5–7 тисяч вояків, а артилерійські — 2–3,5 тисячі, то в середньому це приблизно чисельність 24 повноцінних бригад. Для будь-якої армії це масштаб, який неможливо пояснити лише дисциплінарними проблемами окремих військовослужбовців. Звісно, штурмовики, кулеметники, артилеристи та інші бойові підрозділи брати їх до себе не надто хочуть, але рити бліндажі чи працювати «з обмеженням волі» (на «хімії», як казали в СРСР) — слюсарями на водоканалах, двірниками в керуючих компаніях чи санітарами в госпіталях — вони зможуть. Треба лише їх віднайти. Варто додати, що ці дезертири зараз повністю виключені й із цивільної «білої» економіки, адже ніхто не візьме на офіційну роботу чоловіка, в якого немає військово-облікових документів.
Але статистика як така ще нічого не пояснює. Чому тисячі військовослужбовців залишають свої частини? І чому кримінальна відповідальність, передбачена законом, їх не зупиняє?
Як СЗЧ перетворилося на механізм переведення між частинами
Що мені вдалося дізнатися, так би мовити, з місця подій. Після того, як минає три доби, на СЗЧшника заводять кримінальну справу, вносять її до ЄРДР, і поліція починає розшук. Робить вона це вкрай неефективно, бо хоча «бігун» зазвичай не має конспіративного досвіду, навіть телефона не змінює, поліція — у більшості випадків — однаково не може його знайти.
Якщо ж його спіймали, то направляють до т.зв. батальйону резерву (зазначимо — не до буцегарні!). Далі відбувається судова вистава (щоб не сказати — фарс), найчастіше — по відеозв’язку: військовослужбовець письмово висловлює бажання повернутися на військову службу, кається з різним ступенем щирості (залежно від природних талантів), на що прокурор вносить клопотання не про засудження, а про… звільнення від відповідальності, а суддя — погоджується, зважаючи на «щиросердне каяття» (це ми бачили в статистиці — звільнених більше, ніж засуджених). Отже, маємо типову угоду — сдєлку.
Далі з батальйону резерву людину забирають представники частини, але не «рідної», а зазвичай іншої — всі рапорти про переведення до інших бойових військових частин, як правило, задовольняють (випадки повернення до «рідної» частини моїм співрозмовникам невідомі).
Досить часто таке формальне СЗЧ, на думку моїх джерел, використовують просто для переведення до іншої ВЧ. Водночас жодної особистої вигоди, крім, імовірно, більш тямущого й людяного командира, в такому переводі не вбачають, оскільки вояка з бойової частини переводять лише до бойової частини. Чому ж процедура переходу така складна та ризикована?
Тому, що коли вояк просто звертається до свого командира з проханням перевести його до іншої військової частини і навіть показує згоду іншої частини його прийняти, командир не відпускає. Що цілком можна зрозуміти, зважаючи на проблеми з комплектуванням у ЗСУ. Тому людина вимушено вдається до такої процедури — зникає на кілька діб, потім сама з’являється — пише через «Дію» в «Армію+» відповідний рапорт і проходить описаний вище шлях. Таке СЗЧ — не те саме, що втеча з поля бою.
Отже, у попередні роки частина СЗЧ фактично перетворилася на неформальний механізм кадрової ротації в армії. Саме через недосконалу систему переведень військові іноді використовували цей шлях, аби змінити підрозділ. Нинішні спроби жорсткішого реагування на СЗЧ, зокрема направлення таких військових до штурмових підрозділів, виглядають як намагання покласти край цій тактиці.
А кого ж тоді засуджують за самовільне залишення частини? Найімовірніше, тих, хто здійснив повторне СЗЧ. Такі вояки тікають удруге навіть із батальйону резерву, от їм і дають реальні строки. На жаль, втрати внаслідок СЗЧ перевищують сумарні втрати через загибель, поранення та зникнення безвісти. Для бойової частини СЗЧ — це джерело втрат номер один.
Чому вояки тікають від війни
Якими є основні причини СЗЧ? Опитування військовослужбовців, проведене низкою дослідницьких проєктів, демонструє майже ті самі причини. Найчастіше військові називають відсутність визначених строків служби й ротацій, виснаження без можливості відновитися, проблеми з командуванням та ігнорування потреб у лікуванні. І ключові чинники в різних джерелах повторюються — отже, проблема є системною.
Перша причина — людина потрапляє до ЗСУ… не добровільно та свідомо, а примусово. В усіх варіантах призову — від повістки до бусифікації — людина не мотивована, хоча для країни, що воює, всі ці варіанти — виправдані й законні. Якщо людина злісно ухиляється, вважають мої співрозмовники, то й бусифікація — адекватний метод.
Друга причина — провал морального забезпечення роботи з особовим складом. Ті офіцери, які за посадою відповідають за психологічну підтримку, насправді виконують безліч паперових завдань у межах проведення службових розслідувань — досить формальних. Але якщо людину називають офіцером психологічної підтримки персоналу (ППП), то вона, вочевидь, і має цим займатися 90% свого часу. А службові розслідування має проводити військова служба правопорядку як незалежна від командира — тоді як офіцер ППП незалежним не є.
Третя причина — відсутність визначених строків служби. Сьогодні військовослужбовець опинився у вакуумі, де йому незрозуміло, скільки він іще пробуде на фронті, ротацій немає, шанси на демобілізацію примарні (крім випадків серйозного поранення чи трагічних сімейних подій).
Четверта причина — це, хоч як дивно, суспільні настрої, які стали результатом ворожого розкачування тем бусифікації й несправедливої мобілізації. Останнє генерує у нещодавно мобілізованого воїна думку: чому воювати маю я, а не син Зеленського / Порошенка / Єрмака — потрібне підкреслити (залежно від політичних переконань мобілізованого). Такі настрої, на думку моїх джерел, схожі на капучино: невелика кількість напою, а згори — величезна шапка інформаційної піни, яку штучно роздмухують наші корисні ідіоти та свідомі ворожі агенти. В цьому випадку вправні піарники президента, на жаль, не змогли дати цій ворожій ІПСО належної відсічі.
Очевидно, що усунення зазначених причин може призвести до зменшення СЗЧ, тобто до збереження потенціалу ЗСУ та перемоги у війні. Однак є й інші чинники, що впливають на стійкість армії, й залежать вони виключно від політичної волі керівництва держави. Перше — це грошове забезпечення, яке має бути кращим / вищим, ніж в інших силових структурах — Національній поліції, ДСНС, СБУ, НАБУ та органах прокуратури. Другий — реалізація принципу невідворотності покарання для всіх категорій військових правопорушень.
Що має зробити держава, щоб зупинити СЗЧ
Перше — зосередити максимум діяльності Національної поліції на розшуку СЗЧшників, дезертирів і ухилянтів. Якщо з 66 240 СЗЧшників поліція розшукала лише 7398, це означає, що її коефіцієнт корисної дії — 11%. Якщо Нацпол знаходить лише одну десяту СЗЧшників, то постає логічне питання: чи виконує держава свою функцію забезпечення невідворотності покарання? За що вони зарплати отримують?
На моє тверде переконання, саме ця обставина і є першопричиною катастрофічного зростання СЗЧ 2025 року. Тікають, тому що знають — ніхто їх не шукатиме…
Друге — Верховна Рада має внести зміни до ККУ й скасувати строки давності (можливість закриття кримінальної справи) за статтями 407, 408, 409 (дезертирство, СЗЧ та ухилення). Усі дезертири, СЗЧшники та ухилянти мають знати, що кримінальні справи проти них не закриють до кінця їхнього, скажімо відверто, безславного життя.
Третє — КМУ має змінити парадигму діяльності ТЦК. Необхідно внести до нормативних актів норму, за якою всі чоловіки віком від 18 до 60 років раз на пів року мають особисто підтверджувати своє місце перебування. Причому незалежно від країни проживання: якщо людина перебуває за кордоном — будь ласка, до консульства.
Не ТЦК має бігати за військовозобов’язаними, а військовозобов’язані повинні регулярно підтверджувати свою присутність у державі. Ми ж цифрова країна — технічно це не проблема, потрібно лише закріпити це в нормативних актах.
Звісно, в ККУ передбачено відповідальність за ухилення призовника, військовозобов’язаного чи резервіста від військового обліку. Але вона настає лише після попередження, зробленого керівником ТЦК. Покарання — штраф або виправні роботи строком до одного року (стаття 337). Очевидно, що це мертвонароджена норма: того, хто ховається або виїхав за кордон, попередити неможливо. Тому логічно було б запровадити кримінальну відповідальність за неявку до ТЦК у воєнний час із власної ініціативи.
Можливо, комусь такі пропозиції не сподобаються. Звісно, значно простіше відправити хлопця за кордон і робити вигляд, що війна його не стосується. Так само простіше ховатися вдома й боятися вийти до магазину. Тут слід зробити одне принципове зауваження. Усі попередні поблажливі ініціативи добреньких народних депутатів щодо повернення СЗЧшників до армії, як показала статистика, не дали позитивних результатів. Чому? Тому що ці пряники не були врівноважені батогом. Однак щоб цього разу батіг у вигляді невідворотності покарання дав результат, Верховному головнокомандувачу Володимиру Зеленському, командуванню ЗСУ, КМУ та МО слід урівноважити його належними пряниками. Це визначення нарешті строку служби або хоча б додаткових виплат за кожен наступний її рік. Це створення повноцінного інституту офіцерів ППП, які б працювали паралельно до командної вертикалі, підтримували бойовий дух бійців і вирішували конфлікти всередині ВЧ. Це спрощення переходів до іншої ВЧ через встановлення строку переведення, приміром, три місяці, щоб вояку можна було знайти заміну. Це, зрештою, активна просвітницька кампанія у ЗМІ та соцмережах, направлена на суспільство та потенційних вояків.
Відомі гротескні, на думку моїх джерел, приклади, коли призовник вистрибував із другого поверху ТЦК й ламав собі ноги, щоб утекти від посади зв’язківця, який постійно сидить у бліндажі й має практично нульову ймовірність крові. Щоб такого не відбувалося, слід інформаційно та психологічно готувати і призовників, і суспільство загалом.
А якою є відповідь на головне питання — карати чи прощати?
Якщо із ЗСУ втекло за всі роки десь 200 тисяч «вояків», а в них є дружини й батьки, ще приблизно стільки ж ховається від призову, а за кордоном перебуває 4-5 мільйонів, то, звісно, владі краще прощати — тоді всі вони проголосують за таку поблажливу, гуманну, добреньку владу на наступних виборах. Отже, з електоральних міркувань владі краще прощати, ніж карати, що вона, власне, й робила (свідомо чи інтуїтивно) досі.
Але будь-яка держава під час війни рано чи пізно змушена обирати між популярністю та виживанням. Інакше ми ризикуємо втратити країну. І втратять усі — ті, хто тікає, ті, хто ховається, ті, хто за кордоном і ті, хто воює...
Очевидно, що проблема СЗЧ уже давно перестала бути виключно військовою. Вона потребує не лише рішень командування, а й серйозної суспільної дискусії щодо умов служби, справедливості мобілізації та відповідальності держави перед тими, хто воює. Адже це має бути обопільний паралельний процес, коли назустріч одне одному рухаються солдат, готовий віддати життя за Україну, й держава, готова зробити все можливе заради свого солдата. Інакше не вийде.
Але є й інший принциповий вимір цієї проблеми. У демократичних державах мобілізація та забезпечення армії ресурсами — це не завдання військових, а відповідальність цивільної влади. Президент, парламент, уряд і вся система державного управління та місцевого самоврядування мають нести політичну відповідальність за забезпечення Сил оборони людськими ресурсами. Перекладання цієї роботи на самих військових — зручне, але небезпечне спрощення, яке зрештою б’є по боєздатності армії.
Як і ігнорування очевидного, про що всі знають, але мовчать: у суспільстві, де війну ведуть лише «чужі діти», жодні інформаційні кампанії не здатні переконати людей іти на фронт. Найсильніший сигнал довіри до держави — це особистий приклад тих, хто ухвалює рішення. У країнах, які довго воюють, діти політиків, міністрів, депутатів і високих чиновників служать у війську разом з усіма.
Це може видатися комусь фантастичними мріями стосовно наших народних депутатів і високопосадовців, але це має стати правилом: якщо ти чи твої діти не воювали, то ти не можеш мріяти про депутатство й будь-які посади у владі. Вже зараз влада має негайно оприлюднити, де служать її діти. Поки українське суспільство не побачить такого вияву справедливості, будь-які реформи мобілізації ризикують залишатися паліативними рішеннями, себто латанням дірок рваного кожуха.
Якщо в цю лиху годину ми згуртуємося й поставимо інтереси країни та суспільства вище за власні, то будемо сильними й непереможними. Цього разу інтереси України — це наші власні інтереси.
Олександр Сергієнко, директор аналітико-дослідницького центру "Інститут міста", ДТ