Усі ми пам’ятаємо зворушливо-щемливу історію про бородянського півника – майолікова скульптура-глечик, яка вціліла після страшного обстрілу Бородянки, стала одним із символом незламності України і українців. Її подарували британському прем’єру Борису Джонсону під час його візиту до Києва. Невдовзі журналісти виявили, що Васильківський майоліковий завод, який випускав такі оригінальні скульптури, вже кілька років не працює. Але завдяки розголосу влада пообіцяла відновити завод і наново запустити виробництво.
Проте далеко не всім українцям відомо, що у радянські часи і у 90-ті-2000-ні рр. в Україні активно працювало кілька великих підприємств, які спеціалізувалися на випуску порцелянових скульптур. Ці фігурки та композиції цікаві насамперед тим, що були виконані на високому художньому рівні, творчі ідеї скульптурної пластики доповнювалися майстерним естетичним розписом, який виконували знамениті художники і художниці – Владислав Щербина, Валентина Покосовська, Світлана Голембовська, Тетяна та Олександр Крижанівські, Оксана Жникруп, Ольга Рапай, Михайло Моцак, Ольга Шуляк та ще десятки менш відомих митців.
Так склалось, що одне з природних багатств України, а саме поклади каоліну, з якого і виробляють високоякісну порцеляну, стараннями цих майстрів перетворювалось спершу на оригінальні білі фігурки-заготовки, а потім на прекрасні кольорові вироби, які прикрашали житла багатьох людей.
Але далеко не лише «побутовим вжитком» прославилась українська порцеляна. В часи панування соцреалізму саме порцелянова скульптура давала митцям можливість проявляти суто український характер і стиль, часто з яскраво вираженими національними мотивами. Справа в тому, що хрущовська відлига сама по собі вже призвела до сплеску національної культури.
Пізніше, коли знову посилились антиукраїнські утиски і репресії, тогочасна тоталітарна державна машина спрямувала основний удар проти українського друкованого слова та українського кіно. Скульптурна пластика, як німе самовираження, залишалась ніби на периферії культури і не зазнавала таких тяжких цензурних утисків. Митці ж, за що їм велика честь і хвала, сповна користалися цим, і продовжували створювати шедеври. Звичайно, деякі роботи давалися їм важко, нерідко під приводом «творчого обговорення в художній раді» влада безжально нищила прекрасний первісний задум, вимагаючи переробити скульптуру, або й цілковито відхиляла експериментальну роботу. У 70-ті – на початку 80-х утвердилась практика прямих замовлень суто ідеологічної скульптури, різних комсомольців та чапаєвих, але і в ці важкі часи українські митці не здавались.
Продукція наших порцелянових заводів – Коростеньського, Київського, Баранівського, Городницького, Полонського (останні три підприємства розташовані на межі Житомирської та Хмельницької областей, де ще в дореволюційні часи виготовляли якісний порцеляновий посуд) широко відома колекціонерам української порцеляни. Скульптори і художники створювали фігурки в національному українському вбранні, обираючи сюжети з творів Миколи Гоголя, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, українських народних казок. Не цурались і європейської класики, а також активно брали сюжети з повсякденного життя: збір урожаю, дитячі ігри, спортивні успіхи.
На жаль, після 2008-2012 рр. творчо-естетичний розвиток української порцелянової пластики практично зупинився. Парадоксально, але факт – у часи незалежної України центральна влада не підтримала заводи фінансово, а відпустила їх у вільне комерційне плавання, при цьому відкривши український ринок для імпорту дешевої китайської порцеляни (не скульптури, а посуду, випуск якого становив левову частину доходів і українських порцелянових підприємств). Не маючи змоги отримувати прибутки суто на одній лише скульптурі, заводи один за одним оголошували про банкрутство, а унікальне обладнання іноді потрапляло у руки ділків, далеких від бажання підтримки і розвитку національної культури.
Наразі вироби українських майстрів минулих років вже мало відомі широкому загалу, хоча і є предметом уважного вивчення та атрибуції сучасних мистецтвознавців. І дійсно, про творчі тенденції та вироби будь-якого зі згаданих заводів можна чимало розповісти, а були ще й менш відомі порцелянові, майолікові чи фаянсові заводи та фабрики. Але хочеться вірити, що державні мужі нарешті зрозуміють – у національну культуру слід вкладати кошти, її не можна переводити на суто комерційні рейки, і виробництво порцелянових скульптур в Україні буде відроджено.
Сергій Гейко
