Причорноморські греки частково фрондували російському самодержавству, але більшість діаспори прямо таки молилася на царя. Однак обидві групи ніколи не ворогували між собою, будучи такими собі котами, які гуляють самі по собі, аби тільки матеріальна вигода, байдуже, від кого, не минала громаду.
Почнемо здалеку. Костянтин Кондосколідіс був греком. Прибув до Росії у почті князя Дмитра Кантеміра після безславного Прутського походу Петра І. Народив дітей Миколу та Івана, які, коли батько рано помер, стали носити прізвище їхнього опікуна купця Бошняка. Це одна з версій. За іншою, сам Кондосколідіс, ховаючи кінці у воду зі свого бурхливого минулого, не протестував, коли його записали на новому поселенні Бошняком.
Що ж значить те прізвище? А не що інше, як босняк, боснієць, виходець з Боснії. З’явилося воно при пріснопам’ятному єлизаветиному заселенні Приінгулля балканським чужинським елементом.
Жив на грані XVIII-ХІХ століть у власному селі ще один грек Стефан Мартакіс, доля якого примхливо дотикнулася до потомства Кондосколідаса. Мав він землю біля Петровської фортеці неподалік пізнішого Маріуполя і це було початковим осідком роду в краї. На власних випасах вирощував худобу і з маєтності гнав на продаж в різні країни. Це був добрячий шмат хліба та ще й з маслом для родини середньої руки. Спродавши власний товар, наймав кораблі до Одеси, і дома збував закуплений середземноморський та східний крам. На тих човникових операціях мав неабиякий виторг. А тут, на щастя, ще й війна з Наполеоном підвернулася. Золоте дно для купецтва. Родина із середніх достатків вибилася у «великі люди». Батьківськими стежками йшли і нащадки Мартакіса чоловічої статі. Виясняти, коли Стефан з родичами з’явився під Маріуполем, а далі під Миколаєвом, в Одесі та у Єлисаветграді – марна справа, бо хвилі грецького припливу накотилися в різночасся на Північне Причорномор’я та Центральну Україну і змили всі явні сліди.
Та повернемося до Босняків. Іван Костянтинович – син Кондосколідіса, – одружившись за Біронівщини з німкенею, також мав двох синів – Карла і Клауса. Карл придбав чи одержав у спадок (певно, по материнській лінії) помістя Прихаби з двомастами кріпаками у Костромській губернії. Нащадок, Олександр Карлович, той самий, що після навчання в Московському університетському пансіоні служив архіваріусом у департаменті внутрішніх справ, частково успадкував маєтність.
Холостяк, дітей не мав. У свої тридцять вісім років, пішовши у відставку, жив у помісті відлюдником, цікавлячись тільки квітами та метеликами. Написав ще моралізаторський роман, перепродавши авторство. Раптом отримав пропозицію поправити фінанси, зайнявшись висліджуванням державних злочинців. Мав для того непогані дані: чіпку пам’ять, добре підвішений язик, влізливий характер, умів спостерігати й виділяти потрібні факти, володів кількома мовами. Крім того не обділений акторськими здібностями та задатками психолога. За згадкою декабриста Сергія Волконського, автора мемуарних «Записок», агент «был человек умный и в свое время считался даже человеком передовым». Департамент внутрішніх справ, треба думати, свого часу добряче вишколив служаку. Отож, і підрядився до начальника херсонських військових поселень графа Івана де Вітта стежити за крамольниками-декабристами,
Адам Міцкевич, стикаючись з цим самим Бошняком в Єлисаветграді та Одесі, таврував його «зрадником, шпигуном, ще підступнішим, аніж всі разом узяті герої такого штибу в романах Купера». Міг би назвати й Відоком, французьким поліцейським-провокатором, мемуари якого приблизно в той же час були опубліковані у Франції і вмить стали бестселером.
Як казав сам Бошняк, «судьба увлекла меня невидимо и я с удивлением очутился на обширнейшем поприще». Ще б пак, було чому дивуватися – з безгрошів’я у задрипаних Прихабах та в повний достаток у Єлисаветграді! Таємним агентам царат, дбаючи про власну безпеку, непогано платив. Як видно з наведеної цитати, Бошняк не переймався етичними проблемами і така служба була йому в задоволення. Отож, за сприятливіших обставин міг, подібно Відоку, написати власні мемуари, що суттєво доповнили б історію таємних товариств.
Від дядька Клауса, котрий після Слобожанщини перебрався на Херсонщину, породичавшись з місцевими купцями, залишилися діти. Таємниці декабризму (себто, масонства), Олександр черпав з грецького середовища. Річ у тому, що саме воно субсидувало починання Павла Пестеля, котрий затіяв справу, яка вимагала величезних затрат, обіцяючи безмежні можливості – володіння пів світом! І якщо декабристська «північ» орієнтувалася на сибірський «хутряний» скарб, то «південь» зосередив увагу на Центральній Україні. Його надійною опорою стало багате грецьке купецтво, що поєднало торгівлю із великомасштабним, подібно американській прерії, скотарством, і надіялося на небувалі прибутки при республіканському перевороті. Тоді ніхто з греків не переймався особливо аналізом ситуації, що наступить після революції. Підходили до неї вкрай легковажно. Прикладом слугувала Велика Британія. Мовляв, що зросло там в часи Кромвеля, те прийметься і на московському ґрунті також. Але якось забулося, що американська прерія не вжилася з британською метрополією.
«Літератор, ентомолог і ботанік» Бошняк, одержавши завдання від генерал-лейтенанта Вітта «проникнуть во мрак, умело скрывающий злодеев», пильно приглядався до одесько-кишинівської публіки. Вільнодумців вистачало. Той же скандальний віршомаз Пушкін, польський націоналіст Міцкевич, та й навіть високі чиновники-генерали Інзов і Сабанєєв не жалували у висловах петербурзьку камарилью. Досить зосередитись лише на Рішельєвському ліцеї, «батьку» Новоросійського університету, – один чого вартий! Звідси вилетіла ціла зграя злочинців та підбурювачів – Олександр Поджіо, Корнилович, брати Булгаріси, Северин Гощинський, Юзеф Залеський, в яких прямо на лобі накреслена пряма дорога до Сибіру.
Хутір грека Антона Фіогності, котрий володів рибними промислами і виноградниками під Одесою, знаходиться на крутій скелі. Туди неможливо дістатися непоміченим. А здалеку що цікаве побачиш? Там засвітився непевний військовик Пестель. Що йому треба? Бошняк підозрював, що за грошима топче стежку до багатія. Агент провідав, ніби господар бере складчину з інших заможних торгашів. Старий Стефан Мартакіс теж виділяє свій неабиякий процент, чим якось пишався в одній із одеських кав’ярень, куди збігається пів міста. І Бошняк взявся обходжувати його говіркого й компанійського сина Михайла, спізнавшись ближче. Однак той швидкий на розправу гад влаштував прилюдний мордобій, коли підступний «друг» мало не силоміць заливав його вином. Спокусник змушений був кинути цей перспективний слід без дальшої розробки.
Надумав шукати інших, спокійніших клієнтів. Тим часом у його поле зору потрапляють поміщик з Кам’янки Василь Давидов і Володимир Лихарєв – свояк олександрійця Йосипа Поджіо (одружені з рідними сестрами). Той Лихарєв пізніше так змальовує Бошняка: «человек суровой наружности и в речах весьма осторожный», що скористається «в случае измены ядом и кинжалом». Сам же Лихарєв виявився напрочуд довірливим і покладистим. Від нього Бошняк, не без допомоги «зеленого змія», зрештою й дізнався про існування таємного товариства, розсіяного по всій імперії. А через Давидова проник у Пестелеву групу і навіть рекомендував туди свого прямого шефа по шпигунській роботі начальника військових поселень на Півдні генерал-лейтенанта графа Івана де Вітта (теж, до речі, по матері грека). Про цього діяча сучасник писав: «…Деятельность его умственная и телесная были чрезвычайные: у него ртуть текла в жилах. По наружной части под его руками все быстро зрело и поспевало; зато в хозяйственную он почти совсем не входил, бумаги ненавидел, не только подписывал не читавши, но, уезжая из столицы своей, Вознесенска, подчиненным оставлял множество бланков. Можно себе представить, как они сим пользовались и какому расхищению подвергались казенные суммы…».
Декабристам було не в новину, що ними цікавиться армійська розвідка. Якось, дорогою на Кавказ, начштабу Південної армії генерал Кисельов заїхав з дружиною до її брата де Вітта в Єлисаветград, де був штаб резервного корпусу, яким Вітт командував. Говорили про небезпеку масонських змовників в надрах армії. А потім Софія Кисельова переказала зміст таємної бесіди декабристу Волконському, який поділився неприємною новиною з колегами.
Пестель тоді загравав з Віттом, навіть сватався до його прийомної дочки Ізабели. А той розмірковував, приміряючись, кому кого здати, Пестеля – Олександру І, чи навпаки. Терези схилилися на користь імператора.
Зусилля шпигунів принесли їм нарешті успіх та царську ласку. Як доповідав Миколі I черговий офіцер: «Бошняк желает получить денежное вспомоществование, быть принятым на службу коллежским советником в иностранной коллегии, с тем, чтобы находиться при генерал-лейтенанте Витте». Невдовзі після страти п’ятьох змовників цар велів видати прохачу три тисячі рублів асигнаціями і чин колезького радника, перескочивши через два ранги. Генерлу дісталися діамантові знаки ордена Олександра Невського,
Гонитва за звичним уже заробітком спрямувала Бошняка в липні 1826 року до Пскова для жандармського нагляду за Олександром Пушкіним, котрий нидів у Михайловському. Звідти знову повернувся під оруду Івана Вітта чиновником для особливих доручень у Єлисаветграді, отримуючи 5 тисяч рублів у рік. Потім попрямував за шефом, котрий вже винюхував та приборкував польське повстання 1830-31 рр і агентурно «розробляв» Бальзака. Зажив би ще більше слави, але не встиг – помер 1831 року в місті Бар від гарячки. Ймовірно, що від білої.
Щедрі царські подачки за провокаторські послуги, а це Катеринівка біля Єлисаветграда, Олександрівка і Бошня (тепер Юр’ївка) біля Ревуцького (Добровеличківка), землі у межах самого повітового центру (Солодка Балка) розділили непрямі нащадки шпигуна.
Третє покоління Бошняків дало Ірину Михайлівну та Іполита Михайловича Бошняків, які довікувалися в Єлисаветграді-Зінов’євську-Кіровограді аж до кінця ХХ століття. Якраз до цієї родової гілки і притулився провокатор. Релігійні, світські й торгові зв’язки родичів виявилися дуже доречними в його службі. Уже в наш час краєзнавець Олександр Чуднов знімав відео бесіди з Іриною Михайлівною Бошняк. Коли він завів мову про її родовід, вона уникла занурення в нетрі родиннних зв’язків. Очевидно, згадувати їх тоді, як тепер кажуть, було «не на часі».
Леонід Багацький
На світлині: дід Бошняка Іван Кондосколідіс