У перших двох статтях про непересічну родину Васильченків розповідалось про долі братів Васильченків – Карпа, героя Франції і Якова, репресованого більшовиками. (Про рід Васильченків; Українець – герой Франції, не відомий на Батьківщині ) Тепер розповім про наймолодшого Митрофанового сина – Пилипа, також героя короткого документального фільму і статей служби ББС.
Народився Пилип в Баштине (нині в Петрівському р-ні) 10 жовтня 1895 року (незабаром 125-річчя), хрестили його у місцевому Олександро-Невському храмі.
Так само, як і старших братів, але дещо пізніше, його мобілізували на імперську війну, він також потрапив у Експедиційний корпус РІ (як і Карпо) на Балканах, але у військово-морські сили.
Пилип під час І Світової війни
Війна, а згодом більшовицький переворот в імперії розкидала братів – Карпо залишився воювати за Францію, Яків повернувся до родини в Україну, а Пилип зустрів кохання, мадярку Ержібет – і переїхав в Угорщину, яка тоді щойно вийшла зі складу імперії. Карпо загинув, Якова засудили і відправили у концтабір, старший брат Василь і сестри жили у рідному селі усі страшні 1929-1941 роки, а Пилип шукав з ними зв'язку, практично нічого не знаючи про їхні долі.
Після звільнення брата Якова зв'язок з ним нарешті вдалося встановити, але він знову втратився у період ІІ Світової. Потім, завдяки рідні в Україні, зв'язок поновився, і брати мріяли про довгоочікувану зустріч, але доля так і не подарувала їм цього… Аж у 1963-му Пилипу нарешті дозволили приїхати в Київ, але Горький, де жив тоді Яків, був т.зв. закритим містом, куди іноземців не пускали, а брат уже два роки, як був паралізований… На зустріч поїхав його син Костянтин. Відвідав Пилип і малу батьківщину, с. Баштине, де зустрівся із сестрами і їхніми дітьми.
В с. Баштине, побачилися через 35 років
Дітей у Пилипа і Ержібет не було. Через шість років після відвідин України, Пилип помер у Будапешті. Онучці Якова Оксані дивом вдалося знайти його могилу!
…Згадайте степ під час цвітіння. Безкрайнє квітуче море, яке переливається прекрасними барвами, нескінченне розмаїття фарб, їх відтінків і переплетінь. Мабуть, красивішого творіння в природі і не існує! І так кожної весни. Ніде більше, крім степу і моря, у будь-яку пору року не відчуваєш себе частиною Всесвіту, коли вночі, закинувши голову, бачиш неймовірне і безмежне зоряне небо.
Мені здається, що саме від спостережень такої краси природи і неба протягом кількох віків десь у глибинах душі чи не кожного степовика зоріє божа іскра – талант до творчості. А згодом він виривається з неї, коли є на це у людини час, терпіння і натхнення. Коли немає потреби кожного дня підніматися з сонцем, щоб ростити хліб і цілий день бути в полі. Розвивається талан, коли є можливість зрозуміти – хто ти є насправді і для чого ти на цій землі. Ось тоді з степовиків виходять видатні діячі науки, музики, поезії, а також мистецтва.
Згадаємо відомих художників-степовиків Феодосія Козачинського, Петра Оссовського, Бориса Вінтенка, Івана Савенка, Броніслава Домашина, Олександра Фойницького, Степана Проценка, Андрія Німенка, Віктора Коптєва, Костянтина Зарубу, Віталія Звенигородського та багатьох інших. Більшість з них вийшли з простих родин хліборобів.
Так і в родині Якова Митрофановича і Ганни Гаврилівни Васильченків талан творчості вирвався, але вже тільки у онуків, коли були сприятливі на це умови – хрущовська відлига і горбачовська перебудова. Хоча він проявлявся і раніше – у сина.
Згадує онучка Марина Федорова: «Костянтин Якович, син Якова Митрофановича, мій дядько, дуже гарно малював. За професією він був економістом, працював головним фінансистом великого заводу. А в юності, у ті часи, коли вони жили в Україні, він допоміг родині виїзжати. Він зробив художній розпис у приміщенні храму [прим.автора – коли її перетворювали на клуб], за це отримав віз, на ньому Ганна Гаврилівна з дітьми змогли поїхати. А взагалі родина мого діда була співуча – дід Яків і його брат Василь співали у церковному хорі».
Розповідає онучка Наталія Панкова: «Яків Митрофанович – мій дідусь. Я донька Зої Яківни, у дівоцтві Васильченко. Якщо говорити про художників у нашій сім’ї, то нас троє. Один з них – мій двоюрідний брат Яків Васильченко, син Костянтина Яковича, рідного брата моєї мами. Зараз він займається іконописом, але раніше він був художником-живописцем (іноді пише світські работи і нині). Ми рзпазом з Яковом – члени творчого об'єднання «Чёрный пруд», яке було створене в 80-ті роки ХХ ст. в м. Горький. Інформацію про нього можна прочитати у Вікіпедії – https://ru.m.wikipedia.org/wiki/Чёрный_пруд Другий мій двоюрідний брат художник – Віктор Ігнатенко, син Уляни Яківни, рідної сестри моєї мами. Він живе зараз в Парижі».
На моє запитання – звідки у неї дар художника, Наталія відповіла: «Ми всі троє онуки Якова Митрофановича, з чого можна зробити висновок, що дар ми отримали по цій лінії. Мої батьки, мама Зоя Яківна і тато Юрій Дмитрович, мене безмежно любили. Саме їхня любов зробила мене тою, ким я стала. Моя любов до мистецтва була прищеплена в родині. Я завжди казала, що олівець у моїй руці з'явився раніше, ніж ложка. Я малювала на всьому, навіть на стінах. І батьки давали мені повну свободу. Те, що я стала художницею, не дивно. Не можу сказати, що мої брати могли на мене вплинути. Я тоді з ними не спілкувалась – у нас велика різниця у віці. Але творча атмосфера завжди панувала у нашій родині. Моя мама у свій час вчилася в Горьковському театральному училищі на одному курсі з Євгеном Євстігнєєвим і Людмилою Хітяєвою, зірками радянського кіно. І дружила з ними. Мої батьки любили мистецтво і це сформувало мої смаки».
Зоя Васильченко і її однокурсники (Є.Євстігнєєв з гітарою)
Щоб читач міг зрозуміти клас і рівень художниці Наталії Панкової, членкині союзу художників РФ, наведу два факти. Перший – живопис Наталії знаходиться у зібраннях Нижньогородського державного художнього музею, Мордовського музею мистецтв, Чувашського державного художнього музею, Балашинської картинної галереї, Державного музею мистецтв Алжиру, в приватних колекціях Маргарет Тетчер, Алена Жюппе, Бориса Немцова, Мстислава Ростроповича і Галини Вишневської, Юрія Башмета, Володимира Співакова тощо. Другий – персональні виставки Наталії у 1988-2020 роках відбувались у різних великих містах РФ (наприклад, в Москві 20 разів, як у галереях, так і в посольствах різних країн), а також – Люксембург (1994,2014), Малага (1992), Барселона (1994), Мадрид (2017), Лондон (1998,1999,2000), Алжир (2002), Відень (2007, 2008, 2010, 2012), Хельсинки (2008), Будапешт (2008,2012), Братислава (2012), Пекін (2009), Рим (2011), Париж (2015), Берлін (2016,2018), Дрезден (2019) і т.д.
Наталія Панкова і Ростислав Ростропович
Ось, що про неї пишуть у її рідному місті: «Наталія Панкова – настільки відома людина в Нижньому Новгороді, що стала вже його символом. Коли задуматися над цим феноменом, зрозумієш чому. Наталчин живопис у свій час прокреслив яскравою птахою (див. улюблені образи її картин) перехід старого радянського Нижнього у нову якість енергійного і сучасного міста» (Світлана Васильєва, журнал «Самокат» — Нижній Новгород, №8, 2005).
Мені здається, що гени степовиків дуже вплинули на живопис Наталії. Вона мисткиня і жінка, а жінки, як кажуть, відчувають і думають серцем, у них емоції на першому плані. Ось, що вона розповідає про себе далі: «Я пам'ятаю, коли я стала художницею. Це було за містом. Я стою на просторі. Переді мною етюдник. Я бачу надзвичайну красу. Я хочу її передати на полотно. Але мені щось заважає. Наче наді мною скляний купол. Я бачу вітер, але не відчуваю його. Я бачу трави, але не відчуваю їхнього запаху. І я розбиваю скло. Летять уламки. Буря емоцій. На полотні з'являється колір. Дійсно так було. Так народився мій живопис. Кольоровий, яскравий, емоційний».
картина Наталії
Одну з картин Ви бачите, бажаючі насолодитися іншими можуть відвідати сайт – www.pankova.ru. і подивитися на дуже цікавий живопис з яскравою і різноманітною колористикою, який дає великий заряд позитивної енергії.
Яків Костянтинович Васильченко, названий в честь діда, народився в 1953 році також в м. Горький. В 1973 закінчив Горьківське художнє училище. Живописець, графік, іконописець. Організатор іконописної майстерні «Традиція».
Яків Васильченко
Яків з великим теплом згадує свого діда і бабусю: «Жили вони у центрі міста на вул. Ашарській. На свята дід любив зібрати всіх в саду. Співали українські пісні! У будинку висіла ікона, ймовірно привезена ще з Баштиного. Пам'ятаю дуже смачний бабусин борщ. Дід любив доглядати за яблунями, у кожної було своє ім’я. Коли діда звільнили, він поїхав в Україну купувати будинок. Решта родини лишилась в Горькому, одна з доньок, Катерина, вийшла тут заміж. Але почалась війна і дід потрапив під окупацію. Після визволення, приїхав і залишився в Горькому. Батько мій, Костянтин, народився в 1910 р. в с. Баштине. Розповідав, що бачив самого Махна, який начебто ночував у них в хаті. Навчався в Кривому Розі в індустріальному технікумі, але якийсь «добродій» написав статтю про нього – «Вовк в овечій шкурі», як про сина куркуля. Його з технікуму вигнали і арештували, в 19-ти річному віці провів рік у в’язниці. Згодом воював на карельському фронті під час ІІ-ї Світової. У батька була мрія стати художником. Років 50 тому ми з ним їздили в Кривий Ріг, заїжджали в Баштине, ночували там. Я з 5 років вже хотів бути художником. Спочатку всі жили на дідових 14 кв.м. Брат Валерій часто сидів біля нерухомої дідової доньки Ганни, яка розповідала йому багато історій з родинного життя. Вона йому розповідала і про Карпа, він згодом довідувався за нього у кузена Віктора, який переїхав жити в Париж, а той знайшов Карпа в одній з книжок про І-й Світову. Згодом, донька Віктора Оксана почала пошуки.
Після закінчення художнього училища, я був на практиці в селі. Потім забрали в армію. З 15-16 років любив ікони, як художній твір, якась в них загадка була. Коли повернувся почав писати, хотілось писати так, як відчуваєш, а не так, як комусь треба. З групою хлопців у 1987 році заснували «Чорний пруд». На наших виставках збиралось дуже багато людей, особливо молоді, студентів. Згодом запропонували офіційні виставки. Почали картини купувати, стали жити живописом.
Потім зрозуміли, що живопис це не головне – звернулися до віри. Почали ходити до храму – почуття єдності віруючих відчувалося прямо матеріально! У 1990-му створили братство, священик запропонував відновити храм Олександра Невського [прим. автора – у с. Баштине також був Олександро-Невський храм, де хрестили батька Якова, Костянтина]. Відновити – просто сказано, а як? Ніхто не знав.
Після перенесення мощів Серафима Саровського, ми привезли з Москви перші церковні книги – вони розлетілися. Так почався книжковий бізнес заради відновлення храму. Спочатку книги носили в наплічниках, сумках, їздили потягами туди-сюди. Згодом нам подарували машину. Організували бібліотеку, курси катехізаторів, потім створили своє видавництво «Братство Св. Олександра Невського». Ми видавали гарні книги, працювали з гарними художниками. Постало питання – хто буде ікони писати? Почали вчитися, паралельно організували дитячу студію. Навчилися і зробили: 90% того, що є у храмі – робота нашої майстерні. Це все можна подивитися на сайті собору: nevskiy-nne.ru
Відчувалося, що рясно лилася благодать, такі справи, які здавалися неймовірними, виходили.
Треба було розписати близько 10 тис.кв.м площі стелі і стін. Розписали алтарну апсиду і ще дещо, але зрозуміли, що для цієї роботи потрібні професіонали, яких згодом і запросили.
На жаль, після 15 років існування, братство розігнали, зачинили видавництво, будувалася вертикаль церковної влади московської…Але життя триває, зараз пишу ікони. Будуть вони три метри висотою, працюю прямо в храмі».
Його племінниця Оксана згадує слова Якова Костянтиновича: «Я завжди шукав світло в живописі. Спочатку я його знайшов у вітражах, а згодом в іконі».
Ігнатенко Віктор, 1955 р.н., батьки – Уляна Яківна Васильченко (нар. 1916 р. в Баштине) і Володимир Ігнатенко (нар. в Полтаві). Виховувався в інтернаті для обдарованих дітей, починав з ліпки, згодом сподобався живопис. Закінчив Горьківське художнє училище. Як один з переможців всесоюзного конкурсу 1991 р. в Москві (серед 14 тис. художників!) отримав приз – поїздка у Францію з наданням творчої майстерні.
Згадує його донька, Оксана (закінчила вищу школу Лувру, університет в Сорбонні): «Не впевнена, що батько вступив в «Чорний пруд», але він був дуже близький до його засновника, свого кузена Якова. Вони разом шукали форми, фарби, кольори тощо. Це був спротив офіційному живопису – соц– реалізму. Згодом його назвуть колористом. Відомий французький колекціонер Глейзер під час відвідування Нижнього купив одну з його робіт і запросив знову до Парижа. Потім, десь в 1995-му, він переїздить туди назовсім. А ще в 1990-му спеціаліст з мистецтва Манхеттен-банку придбав картину батька. Тоді, на виставці в Третяковській галереї, він придбав тільки три картини – відомого в світі М.Шемякіна, також відомої В.Кропивницької і батькову. Це був успіх! У нього цікаві пастельні роботи, пейзажі. Одна з картин, яку він писав пальцем – як дзвенить трамвай, зберігається в колекції Булата Окуджави. Відома його картина – «П'яниця». Про неї багато писали, в т.ч., що вона не продається, що «очі п'яниці направлені в душу» і т.д. Але згодом батько її спалив, і пояснив це тим, що від неї йде якась неприємна енергія».
Роботи Віктора Ігнатенка виставлялися в Музеї сучасного мистецтва в Джер-Сіті, Московському музеї сучасного мистецтва, на міжнародних виставках. Його живопис знаходиться також в Парижі в музеї відомого колекціонера Рене Герра. Віктора прийняли в Асоціацію Російських художників у Парижі. Його роботи також є в колекціях великих бізнес-корпорацій і знаходяться у приватних зібраннях видатних людей.
Пейзаж, робота Віктора Ігнатенка
Протягом більш ніж 15-ти років митець має успіх не тільки в живописі, але і у фотографії. У різних галереях проходять його виставки, участь у аукціонах Парижу його картин і фоторобіт знаходить своїх прихильників. Яскраве сприйняття навколишнього світу художник передає у своїй творчості.
Це, так би мовити, офіційний бік «медалі», на якій я, напевно, і закінчив би свою розповідь, якби не два дні в Парижі, проведені у його товаристві.
Мене, насамперед, вразила незахищеність і інфантильність (у доброму розумінні) Віктора, його відданість родині, його справжня віра в Бога. Ніхто, крім близьких йому людей, не знають, що насправді він пройшов, щоб його донька жила в Парижі, закінчила знамениті навчальні заклади і стала доктором мистецтвознавства. Сім років Віктор буквально виживав у своєму улюбленому місті Парижі, в яке він так мріяв потрапити ще з ранньої юності. Сім років він жив у великій бідноті, іноді голодував, писав картини і відправляв гроші доньці. Розповів, що одного разу не витримав пахощів і проміняв одну зі своїх чудових картин на гарну вечерю.
Сам він переконаний, що зміг все витримати завдяки вірі в Бога. Віктор зараз щасливий і живе у повній гармонії з собою, світом і родиною, яка нещодавно поповнилася ще одним онуком.
Віктор, донька Оксана і її родина, Париж
Мені пощастило побачити кілька його прекрасних робіт, які на моє переконання, виконані під впливом тих самих генів степовиків, про які йшлося вище.
Ось таких людей, шановний читачу, дав світовій культурі наш степ, його простір, небо, кольори! Мрію, що колись буде проведена виставка робіт усіх трьох майстрів на Батьківщині їхнього діда, Якова Митрофановича Васильченка.
Владислав Сердюк, головний редактор збірника «Інгульський степ», історик-докторант УВУ (Мюнхен)