З історії столітньої давнини ніби списана сьогоднішня хроніка.Такий був час. Серпень 1919 року. Триває війна. Росія стікає кров'ю. Але стікає чомусь аж під Одесою, яка підпорядкована українській Директорії. Після придушення Григор’євщини Червона армія була вщент розбита на півдні України білогвардійцями генерала Шилінга. Залишки трьох дивізій відступили до Одеси, але й «мама» не зігріла своїх дітей. Зі сходу напирають біляки, із заходу – армія УНР, а північ Таврії контролює Махно, щойно оголошений поза законом більшовицьким урядом.
Південна група 3-ї армії, перейменованої у 12-ту, опинилася під началом молодого (1896 р.н.) Йони Якіра. Півторарічний військовий стаж дозволив вундеркінду зробити стрімку командирську кар’єру від низів до комісарства у каральному китайському загоні, де його помітив Троцький, і до командарма у серпні-вересні дев’ятнадцятого року. Новоспечена Південна група, опинившись без григор’євської підтримки, залишила «перлину біля моря» і, як писали радянські джерела, «з боями» всього за п’ятнадцять діб подолала понад 500 кілометрів, щоб штурмом оволодіти беззбройним Житомиром. Іншими словами, панічна втеча вдалася.
Такий зовнішній бік, якщо й не дуже героїчної, то цілком пристойної епопеї виходу з напівоточення. Історик Віктор Савченко «накопав» в одеських архівах сенсаційної новизни, яка відкриває ще один бік тих легендарних літ.
Виявляється, що перед рейдом тилами ворожих армій, керуючому справами реввійськради Південної групи Курфірсту доручено евакуювати подалі від гріха «надбання республіки» – скарбницю та матеріальні цінності цієї військової одиниці. Біля містечка Окни 1 вересня були зариті два ємких ящики з коштовностями і грошима, яких не добрав на Півдні Григор’єв. Інша частина грошей передавалася дружині Якіра та Асі Корінбліт, дружині керуючого справами, для доставки Одеському підпільному парткому на підривну роботу в денікінському тилу. Мова йшла про «мішок іноземної валюти», але про точну суму і яких країн та валюта, свідки пізніше скромно промовчали. Треба думати, на тендітні жіночі плечі кур’єрів припала ноша до тридцяти кілограмів кожній, якщо мішок був стандартний. Ще частина валютних коштів розподілилася між дружиною Лебензона (командир бригади в Південній групі), її сестрою та швагером. Дещиця перепала дружинам товаришів по зброї Корнфельда і Грінштейна. Чоловіки з військом рушили на Житомир, а жінки з грошима гуртом подалися у білогвардійський тил в Одесу.
Як і слід було чекати, ні одна монетка не знайшла одеських підпільників. Жони командирів, як справжні одеситки, продали валюту на одеських ринках міняйлам, а виручку пустили на власні потреби. Наївні жінки пояснювали на пізнішому слідстві: «...ми не знали, кому належать гроші, думали, що це гроші наших чоловіків...».
Але якби той мішок й справді дістався одеським підпільникам, то це не значить, що багатство потрапило б за призначенням. Адже й більшовики-підпільники не гребували казенним чи суспільним. Скажімо, партійні функціонери, якісь «Аким» та «Чигирин», назавжди щезли з коштовностями та мільйоном царських рублів золотом, призначених на революцію, розчинившись у безкраїх європах. Тож отаман Григор’єв свого часу мав усі підстави не довіряти всіляким ревкомам, про що різко та відверто в очі їм і казав, вважаючи за краще роздати матеріальні ресурси населенню.
Не варто нагадувати, що ні Якір, ні інші фігуранти цієї історії так ніколи й не відшкодували розкрадань. Усі ці подробиці розповів слідству згаданий уже Курфірст, коли агенти ЧК знайшли його і вивезли на радянську територію із Кишинева (Бесарабія тоді була захоплена Румунією), де він відпочивав після партійних трудів. Він викопав скарб, захований біля Окни і тепер «ладнав лижі» на Лондон.
Паралельно зі «справою Курфірста» розглядалася тоді й «справа Шинделя». Яків Шиндель, відданий партієць і керівник відділу фінансів при Одеському губкомі, в часи панічної евакуації Одеси здійснив санкціоноване вилучення авуарів філії «Ліонського кредиту» та інших банків (між ними й Земельного) у великій кількості срібла, близько 150 кілограмів золота, діамантів у 60 каратів, іноземної валюти на 14 мільйонів рублів. Кілька ящиків прибули в Бірзулу до штабу Південної групи і нібито передані «товаришу Басіасу». Подальша доля цих ящиків невідома.
Допитував Шинделя прибулий у 1920 році до Одеси В.Манцев – начальник української ЧК і одночасно начальник особливих відділів Південного і Південно-Західного фронтів. Доповідав про результати особисто Петровському. Такий високий рівень розслідування свідчив про «пограбування століття». Але невдовзі Шиндель випірнув у Голландії, в Амстердамі. Живий і здоровий. То чи не відбувся переділ його «власності»? Адже практики-підпільники добре зналися на технології втеч із тюрем, де без «змащування коліщат» ніяк не обійтися.
Принагідно, це той самий Шиндель, засвічений в єлисаветградських спогадах «Годы борьбы». До червоної Росії послано членів Єлисаветградського ревкому есера Якова Шинделя і більшовика Михайла Чернишова, котрі привезли п’ятнадцять мільйонів царських рублів, проте наприкінці лютого вісімнадцятого року більшовики, тікаючи від німців до Харкова, вивезли два мільйони. Куди подівся залишок, знав лише місцевий комісар по боротьбі з безробіттям Яків Шиндель,
Мабуть, саме на основі наведених та інших історій, відслідкувавши тенденцію, один із стовпів тодішнього режиму Леонід Красін на Х партконференції в 1921 році запевняв, що 90 відсотків комуністів вступили в партію, щоб хапати. Петровський з ним погоджувався, бо на посту керівника НКВС спостерігав небувале казнокрадство в державі. Уже в середині двадцятих років на одному із засідань Сталін крив «любимця партії» Миколу Бухаріна останніми словами, з яких найм’якішим було «Вор!» Тоді знаний теоретик більшовизму, улюбленець партії, спрямував кошти, виділені для чогось іншого, на видання власних праць, які він вважав надзвичайно цінними. Петровський сидів на засіданні, похиливши голову. Відчував, що сказане спрямоване і проти бухарінського дітища – Інституту червоної професури, випускником якого був син Григорія Івановича Петро. Добре знаючи Сталіна, був переконаний, що рано чи пізно «червоним професорам» також недобре гикнеться.
Петровському була відома стаття з газети «Нью-Йорк Таймс», надрукована навесні 1921 року: «Метою «робітничих» лідерів більшовицької Росії, очевидно, є маніакальне бажання стати новими Гарун-аль-Рашидами з тією лише різницею, що легендарний каліф тримав свої скарби в підвалах власного палацу в Багдаді тоді, коли більшовики, навпаки, воліють зберігати свої особисті багатства в банках Європи й Америки. Тільки за минулий рік, як нам стало відомо, на рахунки більшовицьких лідерів надійшло: від Троцького – 11 мільйонів доларів в один тільки банк США і 90 мільйонів швейц. франків у Швейцарський банк; від Зінов’єва – 80 мільйонів швейц. франків у Швейцарський банк; від Урицького – 85 мільйонів швейц. франків у Швейцарський банк; від Дзержинського – 80 мільйонів швейц. франків; від Ганецького – 60 мільйонів швейц. франків і 10 мільйонів доларів США; від Леніна – 75 мільйонів швейц. франків».
Григорію Івановичу, як і іншим, було на що орієнтуватися і при нагоді брати приклад. Бо не лише Петровський мав переклад з тієї статейки. Ленін вимагав від ЧК дізнатися, звідки стався витік такої неприємної йому особисто інформації, і тим самим викликав снігову лавину загального інтересу. Особливого розголосу набув арешт оцінювача Гохрана Якова Шелехеса, ювеліра і годинникаря. ЧК швидко вибила потрібні свідчення. Доповіли Леніну, і він відразу ж доклав зусиль, намагаючись вирвати Шелехеса з лап ЧК, 8 серпня 1921 року відіславши секретну записку Уншліхту – заступнику Дзержинського – з вимогою пояснень.
Тут, заради істини, варто сказати про інших Шелехесів, братів Якова. Це Ілля, котрий на початку 20-их і в 1933-1937 роках до розстрілу займав високі посади в Україні. Був ще брат Олександр, який помер ще у 19-му році. Син казнокрада Якова Володимир Шуров (Шелехес) з лютого 1932 до жовтня 1935 – перший секретар Орєхово-Зуєвського міськкому ВКП(б). Підвищений до другого секретаря Челябінського обкому і аж до арешту. В мемуарах Хрущова читаємо, що будучи секретарем Бауманського райкому партії в Москві, він працювів з Шуровым. І далі: «У него так кончилась карьера: не помню, либо его арестовали, либо он покончил жизнь самоубийством в Сибири в 1937 году».
Арешт старого Шелехеса викликав справжній переполох у лавах більшовиків-ленінців, бо ВЧК, вперше з моменту створення її Петровським, зробила вигляд, що не чує лементу переляканих вождів. На ленінській записці Уншліхт написав резолюцію безпосередньому виконавцю: «Тов. Бокій, надішліть мені терміново довідку». Гліб Бокій відповів Леніну цілим посланням, нагадавши, що той раніше сам наказав почати розслідування. Він дивувався, чому Ленін тепер, коли винуватець викритий, чинить на слідство неприкритий тиск, аби вивести Шелехеса з-під удару. Може між Леніним і Шелехесом існують якісь невідомі йому, Бокію, стосунки, що Ленін так гаряче за нього клопоче? Наприкінці листа слідчий переконливо просить вождя не звертати уваги на всякі клопотання у цій справі: «Звільнення до суду не вважаю можливим».
Розлючений Ленін намагається вплинути на знахабнілих дрібніших виконавців через самого голову ВЧК Фелікса Дзержинського. Але колишній вихованець єзуїтського коледжу, чудово розуміючи, чого від нього хочуть, вже відкрито збиткується над Леніним: «Але Ви ж самі наказали, Володимире Іллічу... І чому Ви так упевнені, що цей Шелехес невинний?»
Знав Ілліч, до кого звертатися, знав! Сам не так давно з усією строгістю покарав «залізного» Фелікса відстороненням аж на тиждень від виконання обов’язків глави ВЧК. Це тоді, коли Едмундович за хабар у 450 тисяч англійських фунтів стерлінгів узявся переправити до Фінляндії сім’ю великого князя Михайла – молодшого брата останнього російського імператора.
Одержавши від чекіста «з чистими руками, гарячим серцем і холодною головою» запевнення, що показання арештованого Якова Шелехеса вмруть разом з ним, Ленін зрозумів, що спільника не врятувати, і що ЧК за чиїмось наказом уже збирає матеріали на нього самого.
Леонід Багацький