Біля входу до колишньої земської школи, а нині Піщанобрідського аграрного професійного ліцею висить меморіальна дошка Галині Кузьменко. Симпатична чорнява жінка прискіпливо оглядає колишнє шкільне подвір’я, куди приходила маленькою дівчинкою. Вона тут була гарною ученицею. Школу закінчила на відмінно, потім так само успішно і вчительську семінарію. І, мабуть, не було б ні цієї меморіальної дошки, ні бурхливого та страдницького життя, аби доля не закинула її на роботу в Гуляй-Поле, де зустрілася вона з тим, хто став її вічною судьбою, її славою, але й тяжким покаранням. Бо й сам був не простою людиною, а суцільним поривом, вибухом, ментальним явищем, народним улюбленцем і полководцем, орденоносцем і генієм степової стратегії, а пізніше, як трактувала офіційна ідеологія – зрадиком і бандитом. Вона стала дружиною Нестора Махна. Наприкінці грудня згадуємо Галину Кузьменко з нагоди її 125-річчя.
Їхнє весілля пам’ятала вся округа
Гуляйпільців, які приїздять у ці краї, і досі називають сватами, хоч уже й немає в живих свідків чи учасників того легендарного багатотисячного весілля, що влітку 1919 року гриміло на березі річки Чорний Ташлик. Патріарх місцевих краєзнавців Дмитро Проскаченко свого часу показував лунки, сліди яких і досі ледь помітні на березі – їх викопували, щоб людям зручніше було ставити ноги, бо ж такої кількості гостей (до двадцяти тисяч) не могло вмістити жодне із тодішніх Піщанобрідських приміщень.
Зовсім неподалік – місце, де колись була садиба Андрія Кузьменка, батька Галини, чи Гашки, як її називали в селі. Тут, на хуторі Дарєловка, на вулиці Садовій, у їхньому колишньому дворищі багато років (якийсь час там розташовувався колгоспний дитсадок) уже немає жодних будівель, крім розкиданого каміння, але місця ніхто не займає і ніхто там не будується. «Бояться, що Махно повернеться…» – жартував Дмитро Дмитрович. У глибині садиби, аж біля річки, збереглася криниця і верба, які так любила Гашка і куди приходила щоразу, повертаючись додому. На те подвір’я й привела вона свого Нестора улітку 1919.
Її батько, колишній писар жандармської управи у Києві, як стверджують дослідники цієї теми, неприхильно поставився до зятя. Наче передчував, що стане він причиною його скорої загибелі. Змінив гнів на милість тільки тоді, коли Нестор повідомив, що вони з Галиною обвінчалися у сусідній Любомирці (там і досі зберігся чудовий давній православний храм).
А біда до родини Кузьменків справді не забарилася. Як пише у своїй книзі «Піщаний Брід і його околиці» (це – розгорнута краєзнавча розвідка навколо кількох, досі не до кінця переосмислених моментів української історії) письменник, лауреат національної премії імені Т.Г.Шевченка Григорій Гусейнов, влітку 1919 року більшовицькі продзагони наклали на волосне містечко величезну повинність. Треба було здати щось із двадцять тисяч пудів хліба. Таке ставлення більшовиків спровокувало буквально повстанські настрої місцевого люду. А тут і Махно прибув. І начебто, як продовження свого бучного весілля, запросив селян взяти участь у грабунку ешалона, що стояв неподалік на роз’їзді Бешкетове.
Ця чутка швидко розлетілась околицею і більшовики під керівництвом комісара Затонського налетіли на Піщаний Брід. За виказом однієї запопадливої вчительки червоні арештували дев’ятьох селян, серед яких був і Андрій Кузьменко. На ніч їх помістили у класи тієї ж земської школи, де колись навчалась Гашка. Нинішній директор аграрного ліцею Тетяна Ліщенюк показувала той клас (уже відремонтований і сучасний), вікна якого якраз на розі будівлі і звідки дуже зручно було утекти. Що й зробив якийсь моряк-есер, який випадково потрапив у цю фатальну компанію. Він запрошував з собою й інших, але власна гідність заарештованих (крім Андрія Кузьменка там були староста села, священник, шанований учитель) не дозволила їм цього зробити. Уранці під стінами тієї ж земської школи більшовики їх розстріляли…
Мати Гашки Кузьменко Домна Михайлівна померла від голоду в 33-му. Її прах, як стверджують дослідники, досі покоїться на їхньому подвір’ї. Тому, що й сьогодні розорене і розтерзане у Піщаному Броді. Для села це, на жаль, не новина: тут все більше покинутих садиб, хатів, які дивляться на світ розбитими шибками…
«В ній була генетична українськість…»
Про те, як велося Галині (так її повсякчас називав Нестор) у війську Махна, є дуже різні спогади. Зокрема й про її жорстокість щодо червоних комісарів. Але незаперечним є те, що скрізь, де б вона не перебувала, намагалася гуртувати українську інтелігенцію, вчительство. Організовувала благодійні акції на користь дітей, вистави, концерти. Намагалася українізувати саму махновську армію: відразу ж після одруження відозви Махна (сам «батько» користувався українсько-російським суржиком) до населення, які досі писалися на «общепонятном» в Російській імперії, стали з’являтися українською.
Річ у тім, що дружина Махна за часів УНР встигла повчитися у Київському університеті. І хоча повний курс викладача української мови і літератури не закінчила, все ж, очевидно, здобула урок українського державного мислення, а природна українськість у ній, як стверджують сучасники, була присутня ніби сама собою. Григорій Гусейнов вважає, що цей вплив Галини Андріївни на Нестора Івановича перебільшувати не варто, бо в голові у «батька», мовляв, була така ідеологічна каша, що навряд її можна було так відразу впорядкувати і направити в потрібне русло. Але сам факт спроби (і часом успішної!) такого вплаву самоцінний і робить честь нашій землячці.
Вже пізніше, в еміграції, у Франції, у неї з’явиться можливість співпрацювати з газетою «Українські вісті», спілкуватися і мати підтримку її тодішнього редактора, професора Ілька Борщака, якийсь час керувати курсами української мови, працювати секретарем в організації «Союз українських громадян» і вона згадуватиме той час, як кращий у своєму житті.
В еміграції їхній родині велося дуже сутужно матеріально, тим більше, що додалися й інші проблеми: вони з Нестором розійшлися. Ще у 1922 році, під час перебування у Польщі, народилася їхня донька Олена. Махно любив її, але й це не могло вивести його майже з постійного стану депресії. Після його смерті в 1934 році Галина Кузьменко знову і знову пробувала влаштувати життя у Франції. Як пише у своїй книзі «Піщаний Брід і його околиці» Григорій Гусейнов, працювала і куховаркою, і хатньою робітницею, і кравчинею. В якийсь момент, коли, здається, фортуна була прихильною до неї, навіть спромоглася відкрити власний невеликий продуктовий магазинчик. Але його довелося віддати за борги. Тим часом підросла донька. Платити за її навчання було нічим...
У 1940 Олена вийшла заміж за парижанина. Після окупації гітлерівцями Франції Олена виїхала до Німеччини, де працювала на фірмі «Сіменс». Наприкінці війни до неї переїхала і Галина Андріївна, вона пробувала влаштуватися на кількох різних фабриках: умови праці були занадто тяжкими. У серпні 1945, коли почалася тотальна перевірка і видача нових документів, Галина Андріївна не крилася: першим же перевіряючим, які зацікавилися її біографією, розповіла, хто вона. Звісно, її арештували. Зовсім скоро така ж доля чекала і дочку Олену. Їх відправили до Києва, де тривало коротке слідство і вже у грудні обоє мали вирок: Галина Андріївна вісім років таборів, Олена – п’ять років висилки у Казахстан.
Строк свій Галина Кузьменко відбувала у Мордовії, у Дубровлазі. Як згадувала потім, у тому ж таборі перебували співачка Лідія Русланова, дружини Якіра та генерала Власова. Майже на рік пересиділа свій строк, і на волю вийшла 9 травня 1954 року.
Хотіла оселитися у Києві, де мешкав її племінник, син улюбленого брата Миколи, який загинув у 1937 році. Вже й приїхала було до Києва, але племінник прямо на вокзалі, зустрівши тітку, сказав їй, не криючись і не церемонячись, щоб їхала вона кудись у інше місце, бо за неї їхній родині «… буде від властей»… З цим патологічним страхом, якого Галина Андріївна, що виросла і формувалася у зовсім іншому, волелюбному середовищі, ніяк не могла зрозуміти, вона болісно зустрінеться ще раз, коли за кілька років приїде в рідні місця за якимись пенсійними довідками (пенсії вона отримуватиме 26 рублів 5 копійок), а родичі з Піщаного Броду категорично відмовляться її приймати і вона самотньо сидітиме в залі очікування помішнянського вокзалу. Саме такою вперше побачить її і запам’ятає на той час ще малий Григорій Гусейнов, мешканець недалекої помішнянської вулиці.
А тоді, в 1954, пригнічена і розчарована Галина Андріївна поїхала до доньки у Казахстан. На долю Олени теж випали тяжкі випробування, але вона зуміла здобути освіту, і вже після сорока років створити сім’ю із українцем з Хмельниччини Іваном Куликовим.
Тільки у 1971 році, після багатьох прохань і багаторічних поневірянь, влада спромоглася виділити Галині Андріївні житло. Десь у цей час у неї зав’язалося листування із онуком брата Нестора Карпа, істориком Віктором Яланським. За два роки до смерті, на його запрошення вона побувала в Україні, відвідала і Гуляй-Поле. Завдяки Віктору Яланському (він і сина назвав Нестором, за свою прихильність до історії власного роду мав чимало неприємностей від тодішньої влади) збереглися унікальні фотографії та чимало спогадів Галини Андріївни.
Померла вона в Джамбулі в 1978 році. Там і похована. Як і її дочка Олена.
І ось повернулася у меморільній дошці біля входу в Піщанобрідський професійний аграрний ліцей, в старих стінах якого колись була школяркою, до своїх ще живих криниці і верби. Тепер піщанобрідці прийняли і не відцуралися пам’яті про неї – дружину Махна, Галину Кузьменко…
Світлана Орел