Його ім’я століттями стояло в підручниках із позначкою «великий російський художник». Так було зручно. Так було прийнято. Так працювала імперія — брати чуже і називати своїм. Але якщо відкласти ці формулювання і просто подивитися на факти, картина виглядає інакше.
Ілля Рєпін народився не в Петербурзі і не в Москві. Він народився в Чугуєві — на Харківщині, в козацькому середовищі, де українська мова, пісня і спосіб життя були природними, а не етнографією. Його прізвище має цілком зрозуміле українське коріння — від Ріпин або Ріпа. Звичайна історія для того часу: імперія змінювала звучання і форму, але не могла змінити походження.
Його дитинство — це не академії і салони. Це розпис ікон, писанки, перші зароблені копійки за малювання. Це українські пісні, які звучали поруч. Це обличчя людей, яких він запам’ятає на все життя. І навіть коли він опинився далеко — спочатку в Петербурзі, а згодом у Фінляндії — ця внутрішня прив’язаність нікуди не зникла. Він називає пагорб біля свого дому Чугуївською гіркою. Дає коню ім’я Чорнобривець. І вже наприкінці життя пише в листах, що шкодує, що не може повернутися жити у веселу Україну.
Його картини теж не потребують пояснень. «Запорожці пишуть листа турецькому султану» — це не просто сюжет. Це багаторічна робота, поїздки українськими степами, спілкування з істориками, замальовки з натури. Писар на полотні — Дмитро Яворницький. Багато облич — це реальні люди, яких він зустрічав. І головне — це відчуття свободи, яке він намагався передати.
Він сам про це говорив: ніхто так не відчував свободи і братерства, як козаки. Навіть у старості, коли здоров’я вже підводило, він повертається до тієї ж теми. Йому за вісімдесят, права рука майже не працює — і він починає вчитися писати лівою, щоб завершити картину «Гопак». Не імператори. Не паради. Козаки, що танцюють. Такий вигляд має його фінал.
Паралельно він підтримує українське середовище — допомагає митцям, створює портрет Шевченка, ілюструє «Кавказ», долучається до збору коштів на пам’ятник Тарасові. Його коло — Яворницький, Кропивницький, Чикаленко. Його учні — Пимоненко, Мурашко, Красицький.
І при цьому він не намагається розчинитися в імперії. Навпаки — навіть у Петербурзі його повністю так і не приймають, як свого. Бо він не приховує, звідки він. Сьогодні ця історія поступово повертається до правди.
Музеї змінюють підписи. Дослідники уточнюють формулювання. Роботи, створені в Україні, перестають автоматично називати російськими. Бо з іменами можна зробити багато чого. Переписати. Спотворити. Привласнити.
Але є речі, які не змінюються. Місце, де ти народився. Середовище, яке тебе сформувало. І те, що ти носиш у собі все життя.
Ілля Рєпін — художник світового рівня. І його історія значно точніша й однозначніша, ніж те, як її звикли подавати. Його історія завжди була проукраїнська!
Ми – українці