З Чернігова надійшла сумна звістка: після тривалої хвороби на 80-ому році життя помер Дмитро Іванов – головний редактор тиражної газети «Гарт», автор багатьох поетичних книг, лауреат Шевченківської премії. Народився і починав свою трудову діяльність Дмитро Йосипович у нашій області. За життя не раз і не два навідувався в степові краї, де зустрічався з земляками, дарував їм свої твори й невичерпну енергію, якою нагородила його рідна земля.
Пропонуємо читачам розмову з ним сорокарічної давності, яка публікувалась у молодіжній газеті краю.
– Дмитре Йосиповичу, мабуть, кожен пам’ятає свій перший вірш…
– Мені здається, що поезія живе в мені з самого глибокого дитинства. І з колискових пісень, і з казок, і з тих пісень, які наспівувала мама за якоюсь хатньою роботою, хоча й траплялося це рідко – післявоєнні роки були тяжкими і пісня приходила до людей лише в свята…
А ще поезія прийшла до мене з книг. Я рано навчився читати. Сестра моя Марія навчила…
– Це та, що «Учили сестри мене до сліз: – Кажи: «Мар-р-р-руся». – Казав: «Мад-д-дуся»?
– Так, Мадуся. Вона має дивовижну пам'ять. Тоді вже читала напам’ять Шевченкову «Катерину», багато віршів… Це від неї я довідався, що є такі люди – поети, які пишуть про любов, і що ці вірші беруть за душу. З таким визначенням місії поета я й прийшов до свого першого вірша.
Взагалі, як і в кожного поета, до першої публікації (надрукованим свій вірш я вперше побачив у новгородківській районній газеті) щось писалось, після неї і згодом залишається багато віршів недрукованих. Одні він сам не виносить на сторінки періодики чи книги, до інших мають претензії редактори і видавці… Тому труд письменницький – далеко не те, що ми бачимо на полицях книгарень. Точніше – не все те.
З часом у кожного справжнього поета зростає вимогливість до поетичного рядка. Але приходить час, коли вже й сам творець не годен об’єктивно оцінити ним зроблене. Це стосується в першу чергу тих вимогливих, які ідуть в літературу. І добре, коли саме в цей період приходить старший товариш, вчитель, який підтримає, підкаже. Його слово потрібне як повітря…
– В цьому відношенні поет Дмитро Іванов повинен дякувати долі. У грудні 1976 року з його віршами вперше познайомились на ірпінському семінарі молодих авторів, а вже через п’ять місяців – дебют у «Вітчизні» з післясловом Івана Драча, яке починалось так: «Запах справжньої поезії не можна не відчути відразу». А ще через пів року у видавництві «Молодь» виходить книга поезій. Хороший дебют. Від критиків – самі дифірамби. Від читачів – захоплення. Від моїх університетських товаришів тоді тільки й чулося: «Зерно і любов», поет з Чернігова, передмова Драча, Дмитро Іванов… Оглядаючись на ті роки, зараз думається: чи не надто як для новобранця, чи не можуть одні похвали зіпсувати його? Як Ви, Дмитре Йосиповичу, сприйняли їх?
– Я тоді працював у тепличному господарстві слюсарем. Під Черніговом – село Жовнинка, радгосп імені Фрунзе. На Чернігівщину я потрапив не випадково. Служив там, друкував вірші у молодіжній газеті «Комсомольський гарт», під кінець служби в одній із газет мені пообіцяли місце роботи (тоді дуже хотілося працювати в газеті, бо й досвіду вже трохи мав – до армії майже рік був кореспондентом кіровоградської районної газети «Зоря комунізму»), а коли приїхав з дружиною, місце уже «забрали». Ну що ж, не звикати. І назад уже не хотілось (бо й незручно було) вертатись. То влаштувались у радгоспі.
Послав я книжку тоді мамі, рідній своїй «бабі Тані». І вже чекаю – не можу діждатися. Чекаю оцінки найоб’єктивнішої: мама у мене дуже критично ставиться до усього надрукованого. Зима минула, а листа нема. Читають, думаю. Уже й весна посміхається сонечком. Дружина каже: «Мабуть, забракувала мати твою книжку». А я вже місця собі не знаходжу. Коли це приходить лист. Короткий, скупий. І рецензія в ньому на «Зерно і любов»: «Синок, спасибі за книжку. Збрехав небагато».
Звідтоді з’явилась упевненість – моє слово потрібне людям. А тому мушу працювати. І, звичайно, не кривити душею.
Чи можуть самі похвали та дифірамби зіпсувати новобранця в літературі? Думаю, що ні. Надто ж, коли новобранець певен своєї місії, коли він вимогливий до себе. Більше того, справжнього митця похвала ще дужче стимулюватиме у праці, він не винесе на суд читача твір слабкий, прохідний. Бо совісно буде потім перед своїм найголовнішим суддею – читачем. Гірше, коли гарний твір критика засудить. Але я думаю, що справжнього творця це не зіб’є з правильної дороги. Може затримати на якийсь час розквіт його таланту, але тільки й усього… Талант виявить себе за всяких умов. Тому треба дякувати тим, хто вміє вчасно талант помітити й підтримати.
Критика, мабуть, трохи передала куті меду стосовно моїх поетичних книг. А тут ще й республіканська комсомольська премія… Я критично ставлюсь до своєї творчості й сьогодні бачу, що багато чого мене з виданого не задовольняє. «Збрехав небагато». Хай небагато, але збрехав. Тому мушу той аванс, який відпустили мені читачі, ті борги – сплачувати рядками, за які не прийшлося б червоніти.
– У тому ж таки післяслові Іван Драч дорікав Вам за «деяку тематичну, майже зумисну, звуженість», що ліричні вірші «вдаються менше, ніж баладно-сюжетні, менше там оригінальності мислення»…
– Ніколи не силуватиму себе до, так би мовити, розширення тематичних горизонтів. Можна пробувати, але не силувати. І в другій моїй книзі лірики не густо. Та й головне, по-моєму, не це. Головне – писати правдиво, чесно, совісно. Про те, що знаєш, що пережив. Колись Іван Федорович Драч сказав мені: «Тобі пощастило на нелегке дитинство». Дивно, правда? Але це так. Мені пощастило. Бо вже тоді я пізнав добро і зло не з книжок, а з життя. Те нелегке дитинство живить мене в творчості й досі. Про нього я ще не все сказав.
– Дмитро Іванов першу свою книгу видав у 31 рік. Як для дебюту в літературі (та ще в поезії) – вік не дуже молодий. Нині це не одинокий приклад. Більше того: найкращі дебюти – у поетів, яким за тридцять. Станіслав Чернілевський, його книжка «Рушник землі», яку на всі голоси підносить критика, – підтвердження цьому. Але ми знаємо Пушкіна, Лермонтова, Лесю Українку, Артюра Рембо і багатьох інших, які у такі роки, як наші дебютанти, мали світову славу. Що це – запізніле дозрівання, змужніння нашої молоді в епоху НТР? Як Ви ставитесь до пізніх дебютів?
– Творчість ні під які канони не можна підводити. Це справа чисто індивідуальна. В кожного по-своєму. Хіба нема нині дебютів у шістнадцять? Є й раніші: незабаром у Москві з передмовою Євгена Євтушенка виходить книжка віршів «Чорновик», автор якої – Ніка Турбіна – ялтинська школярка молодших класів.
Можна й ще навести подібні приклади. Тому справа, я думаю, не в інфантильності нашої молоді. Просто нам більше запам’ятовуються ті дебюти, які називають пізніми.
Коли заходить мова про вік у літературі – мене це трохи дивує. Ну, яке діло читачеві до того, у скільки років писав автор роман чи поему, вірш? Література повинна досліджувати життя, осмислювати його на високому рівні майстерності, і хто це зробить – двадцятирічний чи п’ятдесятирічний чоловік – не має ніякого значення.
До так званих пізніх дебютів ставлюсь неоднозначно. Бо ж і за тридцять дебютують по-різному. І якщо поет видав гарну книжку у 35, то це не значить, що він не писав віршів у 20 років. Писав, але чекав, поки вони в нього, образно кажучи, подорослішають, визріють. Треба, знаєте, ще мати й терпіння, мужність, щоб не спокуситися раннім дебютом. Я думаю, що це тільки на користь літературі.
– Молоді часто експериментують у поезії. Ваш погляд на таке явище в літературі? Запитую про це тому, що у вашій поезії якраз найменше експериментування. В передмові до книги «Заповіти мого роду» Борис Олійник про Дмитра Іванова зазначив: «Інтонаційно він близький… Василеві Симоненкові», а Симоненко, як відомо, остерігався експериментування…
– Знову ж таки – це творчість. І не можна відповісти однозначно, що ось так творити – добре, а ось так – не годиться. Іван Драч на початку шістдесятих років так почав, що багато хто з критиків за голову бралися. Але це такий у чоловіка спосіб мислення, так він бачить світ. І сьогодні ми вже настільки звикли до «феномену Драча», що коли читаємо його поезії в традиційному ключі, – дивуємось і навіть кажемо: починав Драч сильніше, оригінальніше.
Інша справа, коли починають творити, так би мовити, «під Драча». Найстрашніше, якщо митець женеться за модою. «Ніщо не старіє так швидко, як мода», – сказав один француз. Ні, треба бути органічним. А читач дуже тонко це відчуває. І розбереться – де чисте золото, а де штучна, хоч і блискуча, підробка під золото.
Та й те, що чомусь, коли заходить мова про пошуки, то мається на увазі лише форма. А зміст? Хіба не шукав Шевченко чи Франко? Хіба байдужим до пошуків був той же Симоненко? Аж ніяк!
Іще дозволю собі сказати таке: погоня поетів за формою, за нечуваним звукописом, розміром і словотворенням – відсахнули людей від поезії. Епігонство відсахнуло. Найкраще народ розуміє народну поезію – народну пісню. Корінь у нашої поезії – народний. Поезію ми сприймаємо душею, серцем насамперед. Якщо нема душі в рядках, якщо слово не гріє – кому потрібне те словотворство?
Ось тому так гучно сьогодні говорять про перші книжки талановитого поета з Київщини Валерія Герасимчука (недавній творчий звіт у Спілці письменників підтвердив його високі потенційні можливості), про поета великого болю Станіслава Чернілевського. Бо про високе і нице в людині, про добро і зло вони говорять зрозуміло, правдиво, щиро.
– Дмитре Йосиповичу, ще порівняно недавно Ви самі несміливо стукались у велику країну Поезію, а нині очолюєте обласне літературне об’єднання на Чернігівщині, зовсім недавно представляли добірки творів членів «Сонячних кларнетів» у журналах «Ранок», «Дніпро». Чим цікава для Вас ця робота?
– Поети, вірші яких друкувались у згаданих добірках – уже або мають книги, або ось-ось видадуть. Вони на правильній дорозі і робота моя з ними чисто формальна. Зустрічаємось, обмінюємось думками, вирішуємо якісь організаційні питання. Цікаво мені працювати з тими, хто відкриває для себе великий світ літератури. У літоб’єднанні є зовсім юні, які можуть дзвонити мені в будь-який час на квартиру і захоплено вигукувати: «Дмитре Йосиповичу, ось послухайте, я геніальний рядок написав!». Є серйозні молоді хлопці й дівчата, слюсарі, художники, комбайнери, які захоплено пишуть про свою епоху, по-своєму бачать сучасника. Робота з ними нелегка, але варта зусиль і втраченого часу. Бо я вірю у їхнє слово.
– Питання, якого Ви чекаєте, певно, з початку розмови: які у Вас, Дмитре Йосиповичу, стосунки із Кіровоградщиною? Із рідним селом? З Ваших віршів ми знаємо: «Там, де Аджамка в лагідний Інгул», «По всій Тарасівці горять сади»… Та й назви книг говорять багато: «Зерно і любов», «Заповіти мого роду». А в житті? І ще – як Ви оцінюєте створення на Кіровоградщині відділення Спілки письменників України?
– Куди б не заносила мене доля – земля моя в моєму серці. Два роки тому, коли велика група російських, українських письменників брала участь у святкуванні 100-річчя з дня народження Дем’яна Бєдного, у Губівці, в сільському клубі я зізнався землякам, що не був вдома десять років. Вдома для мене означає в рідному селі, хоч ні мама, ні сестра в Тарасівці давно не живуть. Але село – моє. І воно сниться мені, і майже все мною створене – то болі і радощі мої і моїх тарасівчан. Ось недавно я знову виступав перед ними. Стою перед школярами і відчуваю: роки минули, довгі роки, звідколи ходив вулицями рідного села, але воно стало для мене ще ближчим, ріднішим.
Письменники Кіровоградщини ще скажуть про моїх земляків високі слова в літературі. Прекрасно, що на землі великих корифеїв театру, на землі Юрія Яновського і Віктора Близнеця є тепер своя письменницька організація. Думаю, що це сприятиме народженню на Кіровоградщині – яскравій, пахучій пелюстці у квітці-Україні – ще не однієї плеяди неповторних талантів.
Розмову вів Василь Бондар
(«Молодий комунар», Кіровоград, 16 березня 1985 року)
Фото Василя Гриба