Розгляд історії України під кутом зору імперських і колоніальних студій починається з аналізу особливостей економічних стосунків між російською метрополією і українською периферією. Саме у такому ракурсі у 1914 році на це питання звернув увагу Володимир Ульянов-Ленін. У своїй промові в Швейцарії він наголосив на факторі економічного колоніалізму Росії щодо України. «Вождь світового пролетаріату» зазначив, що Україна стала для Росії тим самим, чим для Англії була Ірландія, з якої Лондон «висмоктує все», а натомість «нічого не дає». Ленінові також належить першість у застосуванні щодо України терміна «внутрішня колонія».
Однак після приходу більшовиків до влади швейцарську промову вождя було покладено у довгу шухляду і про неї ніколи у Совєтському Союзі не згадували. З утворенням СРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка стала типовою периферійною колонією радянської імперії. Як і решта республік, вона мала право на символічний суверенітет, котрий начебто гарантувала їй радянська Конституція. Але дійсність була діаметрально протилежною. Компартія України й органи управління УРСР (Верховна рада, Рада міністрів тощо) не мали жодної суверенності у процесі ухвалення рішень, були цілком підлеглими Компартії і центральному урядові в Москві та взаємодіяли з іншими республіками або зовнішнім світом лише за посередництва Білокам’яної.
Держплан СРСР визначав економічний розвиток України, а структура міністерської системи відображала його пріоритети: найголовніші міністерства мали союзний або союзно-республіканський статус, а найменш важливі – республіканський. Повоєнний вступ УРСР до Організації Об’єднаних Націй – чудова ілюстрація її колоніального статусу. Українське представництво в ООН містилося на поверсі, відведеному для представництва СРСР, українська делегація діяла лише за вказівкою радянського керівництва. Найбільш активно і майже відкрито українці заговорили про колоніальну залежність під час колективізації. Спецоргани фіксували антиімперські та антиколоніальні мотиви у політичних настроях українського селянства. «Україна – колонія Росії, з якої вона бере хліб і податки. Українців душать і не дають їм пощади», – казали у часи голоду 1932-1933 років місцеві активісти.
На думку окремих науковців, Україна принципово відрізнялася від колонізованих країн Азії, Африки та Америки тим, що відмінність між панівною і підлеглою групою мала тут мовнокультурний, а не расовий характер. «Чорною шкірою для українців завжди була їхня “рабська”, “колгоспна” мова. Змінивши цю мову на “білу”, російську, українці могли зробити яку завгодно кар'єру у Російській, а згодом Совєтській імперії. За етнічною ознакою вони практично не дискримінувалися, оскільки традиційно вважалися різновидом того самого російського народу – якщо тільки не наполягали на своїй принциповій відмінності від росіян.
Мова якраз і була головним, коли не єдиним виявом такої відмінності; зрозуміло, що підозрілими вважалися лише ті українці, котрі свідомо намагалися зберегти цю відмінність попри тиск довколишнього російськомовного середовища і здобутої ними переважно російськомовної освіти. Сільські, малоосвічені українці небезпечними не вважалися, навпаки, їхня убога, засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням загальної нікчемності й безперспективності україномовного світу. На цьому тлі нечисленні україномовні інтеліґенти у містах були справді “национально озабоченными”, тобто акцентуйованими особами, гідними у кращому разі поблажливо-співчутливої усмішки, а у гіршому – примусового лікування або ув'язнення. Мало хто наважувався розмовляти “чорною” мовою, всі хотіли бути “білими”.
Українські радянські історики не наважувалися казати правду про захоплені армією Московії країни, тобто – називати речі своїми іменами. Вигаданий Союз «вільних і рівноправних республік-сестер» був насправді насильно об’єднаною нападами у різні часи чужих земель колонією. З історії відомо: ще московський «великий князь» Іван ІІІ з середини ХV століття розпочав грабіжницькі війни, захопивши кілька чужих земель, об’єднав їх навколо Москви, за що одержав звання «собіратєль землі руської». Подальші правителі Московії п’ять століть після нього «собірали» з допомогою мечів і гармат чужі території. Так і виникла величезна імперія, перетворена у масивну колонію.
Україні у ній належала чи не найтяжча доля. Кат України Петро І (Романов) після кривавої Полтавської трагедії 1709 року, утопивши тисячі українців у морі крові, на їхніх кістках збудував серед Балтійських боліт столицю майбутньої імперії, проклав смертельний шлях до впровадження кріпацтва на землях Січі Запорозької. Доконала козацькі вольності німкеня Катерина ІІ, запровадивши на них середньовічне рабство під назвою кріпацтво. У 1917 році видозмінені чужинці, прикриваючись вигаданим Леніним-Ульяновим свідомим «пролетаріатом» і його партією-більшовизмом, поділили українське суспільство на протилежні, ворогуючі між собою класи. Після п’ятирічної кривавої бійні між класами, насправді – між московськими агресорами та народом України, яка закінчилася перемогою загарбників, і почав складатися згубний для українців насильницький СРСР. На його ґрунті зародилася індустріалізація – фактично зміцнений фундамент для підсилення московської колонізації, підсилений колективізацією, яка навіть перевершила кріпаччину.
Наслідки цих масових і диких перетворень суспільства – практично організований Москвою голодомор 1933-го, криваві репресії 1937-го, провокації розв’язування 2-ї світової війни, у якій Україна втратила до 8 мільйонів своїх громадян і майже повною розрухою матеріальної бази республіки. Більше десяти років знадобилося тяжкої рабської, практично дармової праці робітникам і селянам, щоб залікувати глибочезні рани на тілі своєї землі. А Московські колонізатори, безмежно експлуатуючи не тільки народи республік-колоній, а й свій власний на периферіях, жиріли і казилися, влаштовували у себе фестивалі і Олімпіади, завойовували Арктики і космос для облаштування там військових баз із засобами масового знищення людей планети Земля і перетворення її на розширену московську колонію.
Винищувальна ядерна зброя Московії заповнила увесь Всесвіт, пропаганда сили і залякування світу своєю могутньою силою наповнюють усі ЗМІ, міжнародні зібрання, студентські аудиторії, шкільні класи. Діти Московії уже не граються у війну – вони вивчають засоби і місця її проведення на уроках, у місцях відпочинку, уже навіть на екскурсіях і телевізійних каналах.
…Сьогодні митрополія дещо зовні змінилася: колишні республіки відійшли від Московського центру (щоправда – деякі фактично формально). Але під колоніальним гнітом ще стогнуть мешканці менших територій, деякі з них втратили свій суверенітет і опинилися у невизначеному стані «незалежності»: Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я. Уже сім років ллється кров на Донбасі, який Московська митрополія бачить своїми колоніями з назвою Новоросія. Кремлівські ватажки, хворі на колоніалізм, тобто на обскуратизм або, як вони перекладають це явище на російську, мракобісся. Без нього вони не уявляють вільного існування людства планети Земля. Освіта, наука, інтелектуальний розвиток людини – не для хворих прибічників і натхненників колоніалізму.
На фото: таким пропонувався герб СРСР у 1924 році
Юрій Матівос
P.S. До цієї публікації входять витяги з міжнародного інтелектуального часопису «Україна модерна», електронної версії журналу «Український тиждень» та книги канадського історика українського походження Ореста Субтельного «Україна. Історія».