Перебираючи свої краєзнавчі записи, натрапив на вельми цікавий документ. Оригінал його зберігається у Центральному державному архіві органів влади у Києві. Це лист голови ВУЦВК та Всеукраїнської центральної Комісії з увічнення пам’яті В. Леніна до окрвиконкомів республіки про недоцільність витрати коштів на спорудження пам’ятників Леніну. Лист датований 31 травня 1926 року. Ось його скорочений текст: «У деяких округах…без дозволу Комісії будуються пам’ятники, на які витрачають значні кошти. Ці витрати за сучасних умов, коли у нас є безпритульність і безробіття, викликають у працюючих думки про те, що кошти, які витрачаються на пам’ятники Леніну, краще було б повернути на боротьбу з безпритульністю…»
Сміливе політичне рішення українських чиновників, правда? За кілька років по цьому владу в СРСР одноосібно захопить Сталін. Подібні «вольності» не дозволятиме собі ніхто.
**********
Прийнято вважати, що статистика у СРСР знала все. Про середню врожайність зернових культур на загальну площу посіву, виплавку чавуну і сталі на душу населення у країні, кількість велосипедів і телевізорів на сім’ю. Навіть відсоток зайців у прилеглих до міста лісосмугах щодо поголів’я вовків був відомий. Єдине чого, згідно з Ільфом і Петровим, статистика не знала, це кількість у Країні Рад стільців. Існувала ще одна не підвладна статистиці сфера – скільки на території Радянського Союзу встановлено пам’ятників «вождю і вчителю пролетаріату» Леніну? Їх не могла до останніх днів існування СРСР охопити така масова громадська організація, як Товариство охорони пам’яток історії та культури. У звітах фігурує цифра – до 15 000. Третина з них «прикрашала» міста і села України. Керівники окремих областей і районів влаштовували соціалістичне змагання – хто більше любить і шанує «дорогого Ілліча». Першість утримувала Кримська область (АР Крим у часи СРСР не існувало, її створили у незалежній Україні). Тут встановлено 122 пам’ятники різного формату і змісту. (У даному випадку мова йде лише про обліковані пам’ятники, які складали хоч якусь мистецьку цінність).
Найвеличніший і найгроміздкіший «втулили» у місті-герої Севастополі ще у 1957 році. Його змонтували на верхівці Центрального пагорба, щоб було видно практично з будь-якої частини міста. Бронзова фігура має висоту 7,5 метра, загальна висота – до 20 метрів. У основі монумента поставлено також бронзові фігури робітника, селянина, матроса і солдата.
Інші області подібного фінансового розмаху допустити не могли – не скрізь є Військово-Морський флот, на який держава коштів не жаліла. Харківська область була дещо скромнішою, удостоїла Ілліча лиш 108-ма пам’ятниками, Донецьк з Луганськом трохи відстали – спромоглися на 96 кожна. Активною виявилася область, названа іменем полум’яного трибуна революції Сергія Кірова (Кострикова), батьківщина других, після Леніна, державних політичних діячів комуністичної партії Радянського Союзу – Троцького і Зинов’єва. Тобто, Кіровоградська. У нас було взято на облік 78 пам’ятників. Лідирував у вшануванні вождя Маловисківський район – там йому встановили аж 11 пам’ятників, у Добровеличківці – 10, у Знам’янці – 9. Три райони виявилися чомусь антиленінцями – Долинський, Новгородківський і Компаніївський: на їхній території не зафіксовано жодного «Ілліча». Щоправда, компаніївські комуністи незадовго до відсторонення їх від влади прагнули реабілітуватися: коли на початку 1990-х років у населених пунктах Галичини почали позбавлятися «безцінного вантажу», 1-й секретар Компаніївського райкому партії проявив ініціативу викупити скульптури у західняків, щоб встановити у себе. Йому запропонували зробити це… за власні гроші. Запал полум’яного у момент згас.
У обласному центрі було взято на облік п’ять пам’ятників. Один з них особливий! Це була бронзова скульптура, виготовлена одним з найкращих радянських скульпторів М. Манізером і відлита у художніх майстернях Академії мистецтв у Ленінграді. П’єдестал виготовили новоукраїнські каменотеси. Урочисте відкриття монументу відбулося 7 листопада 1925 року. Це перший офіційний пам’ятник, виготовлений на професійному рівні зі встановлених на території колишнього СРСР. Крім нього, у Кіровограді було ще кілька тиражних, переважно бетонних скульптур і погрудь Леніна. Одна з них розміщувалась біля педагогічного інституту (тепер університет) на пару зі Сталіним. Того знесли у 1961 році за наказом М. Хрущова, Ленін протримався до середини 1990-х і був прибраний під приводом будівництва нового корпусу, повернути на місце його будівельники забули. Бетонна скульптура Леніна встановлена була біля Кіровоградського сільського райкому партії на Балашівці, чавунний та бетонний бюсти – на подвір’ях заводу «Червона зірка» та автобази №11 за Аджамським переїздом.
...Свого часу вождь СРСР Йосип Сталін захворів гігантизмом (хвороба перейшла від Леніна) і вирішив зробити країну, ним очолювану, найміцнішою, найсильнішою, наймогутнішою у світі. Почав із заклику «Догнати і перегнати» – скорочено «ДіП». (Переганяти треба було, звичайно, капіталістичні країни). Ця абревіатура стала провідною у радянській пропаганді. Залізницями мчали паровози під назвою «ДіП», подібні знаки-символи вмонтовувалися на все, що рухалося – автомобілі, мотоцикли, трактори. Під ДіП потрапила і столиця Союзу – вона теж мала бути «най»… У Москві розширяли колишні вузькі вулиці, великі будинки «перетягували» на спеціальних котках, навіть пам’ятник О. Пушкіну перемістили з однієї площі на іншу без демонтажу. У місті, вулиці якого були переповнені кінними екіпажами і бендюгами, навіть трамваю сучасного не було, будувався найсучасніший метрополітен.
Та усього цього Сталіну здавалося мало. Перегнати класового ворога намічалося не тільки на землі, а й у небі. Вождю не давали спокою дві найвищі на той час споруди світу – вежа Ейфеля у Парижі (300 м) та 102-поверховий хмарочос Емпайр Стейт Білдінґ у Нью-Йорку (381 м). «У Москві має бути щось вище, думайте», – дав наказ вождь архітекторам, скульпторам, будівельникам. І вони придумали. «Най…» у світі буде Палац Рад (Дворец Советов) з статуєю Леніна на верхівці. Вказівний палець Ілліча мав фіксувати найвищу точку споруди – 415 м. Сама статуя планувалася висотою 70 м. Палац буде мати Великий зал на 20 тисяч осіб, діаметром понад 130 м, висотою 100 м і об’ємом у один мільйон метрів кубічних. Із західного боку мав примикати Малий зал на 6 тисяч осіб. У порожнинній голові Леніна обладнувалася спеціальна кімната для засідання Політбюро ЦК Компартії. Про розміри скульптури Леніна можна судити з того, що на зрізі його великого пальця міг вільно розвернутися легковий автомобіль. Задум не встигли втілити у життя – завадила 2-а світова війна. Після було не до того…
… Офіційно хвилею масового демонтажу і пошкодження пам’ятників Леніну та іншим комуністичним діячам, під назвою ленінопад, визначено час Майдану 2013-2014 років. Однак, таке твердження помилкове. Про ленінську зачистку у Західній Україні вже згадувалося. І в столиці грандіозний гранітний монумент Великої Жовтневої соціалістичної революції, на якому головною фігурою був Ленін, розібрали повсталі учасники подій 1991 року, перейменувавши площу на майдан Незалежності. У Кіровоградській області ленінопад проявився ще у середині 1990-х років. У селі Велика Виска перед будинком культури невідомі халамидники зняли зі скульптури Леніна частину мідного покриття від п’єдесталу до спини, під яким був гіпс. Кілька днів стояв «рідний Ілліч» у франтівському коричневому піджаку і… білих кальсонах. Приблизно у той час був демонтований скульптурний пам’ятник у Новоархангельську (перший в області), дещо пізніше пошкоджений у Світловодську.
Історії відомі непоодинокі приклади скульптурної еквілібристики – так можна визначити заміну однієї скульптури на іншу, не чіпаючи п’єдесталів. У 1896 році в Університетському сквері Києва був встановлений пам’ятник російському імператору Миколі І. У 1920-му рішенням більшовицького уряду монумент демонтували: бронзову скульптуру переплавили, з неї виготовили фігуру Тараса Шевченка і встановили на добротному імперському постаменті. Подібну еквілібристику повторили і з пам’ятником Олексію Бобринському: на попередньо звільнене від бронзової скульптури графа місце, за особистим наказом Сталіна всадили теж на бронзового коня «українського Чапаєва» (визначення вождя) Миколу Щорса. До речі, позував створенню образу Щорса студент Леонід Кравчук – майбутній секретар ЦК Компартії України і її перший президент. Тепер Київська міська рада розглядає можливий зворотний процес – у графа Бобринського заслуг перед Києвом набагато більше, ніж вигаданих сталінською пропагандою «подвигів» Щорса.
Та найвищий зразок еквілібристики з пам’ятниками показали одесити. Визнаній столиці гумористів не випадково надано право проводити Всеукраїнське свято сміху. Щось незвичайне можуть утнути лише у Південній пальмірі. Коли на початку 1990-их виникла ідея проводити День сміху, постало питання його фінансування. Шлях до грошей знайшли на механічному заводі, який припинив свою діяльність. На одному із ще не розкрадених складів виявили до мільйона тепер вже нікому непотрібних порожніх жерстяних баночок для розфасовки гуталіну. Їх почистили, заклеїли плівкою, на кришці написали: «Законсервоване повітря Одеси. Ціна 1 крб». На святковому ярмарку сувеніри розметали. Проблема стартового капіталу зникла сама собою.
Подібне сталося з пам’ятником Леніну на заводі «Пресмаш». Він був виготовлений ще у середині минулого століття з гіпсу і за довгі роки помітно попсувався. Після прийняття «Закону про декомунізацію», непотріб хотіли повалити бульдозером. Та знайшовся діловий винахідник-раціоналізатор, запросив місцевого скульптора Олексу Мілова. Той придумав оригінальний, із суто одеським колоритом, спосіб перевтілення пам’ятника. Скульптор зміцнив стару скульптуру, покривши її особливим клеєм, формула якого тримається у секреті. З допомогою спеціальних деталей, виготовлених з титанових сплавів, фахівець перетворив Ілліча на персонажа відомої в усьому світі кіноепопеї «Зоряні війни» Дарта Вейдера. Відтепер до незвичайного пам’ятника прокладено туристичний маршрут – він працює на поповнення міського бюджету.
**********
У Кропивницькому сліди «ленінападу» нагадують про себе вже не один рік щодня. Стоять два постаменти з чудового сірого граніту, майстерно оброблені і укладені так, що між блоками не просунути лезо бритви. Бронзові скульптури Леніна і Кірова, зняті з них, десь припадають пилом, певне, чекають доки їх сучасні бізнесмени перемістять у невідомому напрямку. А чому прогулюють п’єдестали? Адже у місті корифеїв українського національного театру, якими при нагоді і без пишаються наші діячі, немає пристойного пам’ятника його засновникам. Скульптурна група корифеїв на чолі з Кропивницьким так і проситься на п’єдестал, що на площі Героїв Небесної сотні. На спорожнілий у Ковалівському парку постамент встановіть скульптуру легендарного кошового отамана Запорозької Січі Петра Калниша. Добрий десяток років збиралися прибрати стелу з профілем Леніна у Центральному сквері, замінивши його кимось з національних героїв. Нарешті, витвір комуністичної пропаганди прибрали, щось нове створити ніхто не наважиться. Як це зробити і де взяти кошти – порадьтеся з одеситами. Останнім часом багато галасу зчинилося навколо площі Дружби народів. Радянську символіку прибрали. Відтепер у місті з’явиться черговий порожній каркас. Місто хоче претендувати на фаворита спорудження постаментів?
Юрій Матівос
Фото: пам’ятник Леніну біля педінституту (поч. 1970-х р.); бюст на території заводу «Червона зірка» (Ельворті); «Догнати і перегнати»; сталевий каркас Будинку Рад у Москві (з архіву автора); пам’ятник Дарту Вейдеру в Одесі; спорожнілі п’єдестали у Кропивницькому
