Сьогодні спілкувалась з офіцером-пілотом, і такого розчарування я не відчувала давно. І чому так боляче? Знала його україномовним хлопчиком з україномовної патріотичної родини...
Після навчання в Харкові, перейшов на мову окупанта, бо досі мова викладання у наших вищих навчальних закладах, де готують українських офіцерів – мова окупанта!!! Зараз зухвало розмовляє цим язиком, навіть немає сил згадувати, що він думає про Майдан і кого вважає винним у війні і якого президента вважає кращим, таке враження, що він ходить у секту МП і дивиться телебачення окупанта. Правда, у нас майже все телебачення під окупантом...
Волонтери для нього – ті, які наживаються на чужій біді...
А українців він вважає бидлом, яке не гідне ЄС...
Що робити, коли молодь не розуміє цінностей, які важливі для українців?
А його дружина, мене вбила твердженням, що українці розмовляють українською за гроші і вимагають від інших говорити в Україні українською і зневажають російську мову.
Люди, що з нами?
Ми живемо в Україні!!! Іншої держави у нас немає...
Чому ми зраджуємо своїх батьків? Чому?
Його бабуся була в німецькому полоні і тужила за Україною у віршах. Ці вірші – розмова з рідними і біль на чужині, вона не забула мову і повернулась на рідну землю після звільнення.
Мама настільки любить Україну, що не передати словами. Тато рік ходив в воєнкомат, щоб його взяли захищати Україну, з переломаним хребтом, в третьому полку його називали Дідом. Чому?
Якщо наші діти не будуть говорити мовою наших батьків, то онуки нею не заговорять. І вона помре...
Патріотизм не купиш і не продаси... Він або передається з молоком матері і пронизує у всі фібри твоєї душі, або ти просто не здатний любити свою землю і готовий прогнутись під мінливий світ і зрадити своїх дідів–прадідів...
Ніна Шаповал