Минулого понеділка, у день народження Євгена Маланюка, в стінах обласної бібліотеки для юнацтва імені Є.Маланюка, вшановували лауреатів премії його імені. Удвадцятьвдруге з часу заснування нагороди (у 2023 і 2024 роках відзначення не проводили через війну). Теперішній захід значно побляк в порівнянні з колишніми. Ні, твори лауреатів якраз були достойні відзначень. І антураж відповідав святу (виставка книг імператора залізних строф та публікацій лауреатів, оживлений можливостями штучного інтелекту поет із начеб його голосом, пафосні сінґли про Україну, квіти, усмішки, фотографування), але…
Чогось не прозвучав жоден рядок поета, яким пишається країна; чомусь проігнорували захід перші особи області, замість них премії вручав депутат, член журі, який засідання журі в останні роки пропускає; та й у залі слухачів було негусто… Евген Маланюк не просто поет, яких талановитих в нашій Україні багато, а неталановитих, то цілий океан. Він – Шевченко ХХ століття! Його і поетичне, і публіцистичне слово наснажене такою енергією високої напруги, таким палючим болем про долю України в модерну епоху, що здоровий інтелект і шире серце не може не відчути цю високовольтну дугу із шевченковим словом.
І якщо бунтаря Тараса ми ще сяк-так прочитали, то слово Евгена Маланюка майже не звучить у публічному просторі. І вручення премії його імені, яка, до речі, так тяжко свого часу пробивала собі шлях, найперше мало б стати місцем, де ця поезія била б у серця, говорила переосмисленою лауреатами екстраполяцією на сьогодення, посилала б юним серцям (а молодь мала б бути обов’язковою аудиторією таких дійств) наснажуючий імпульс певності і любові до рідної землі.
А ще адміністрація бібліотеки перед проведенням заходу просила виступаючих скоротити свої промови до двох хвилин, бо представники влади кудись там квапляться і треба все скоренько провести… Ох же ж ця наша кирпогнучкошиївщина!.. Тому й не дивно, що декому з лауреатів вистачило часу хіба для того, аби втішитись нагородою та повідомити про те, як розпорядиться грошовою частиною премії (її після неодноразового нагадування членів журі і деяких ЗМІ влада таки повернула). Нагородження тривало трохи більше пів години.
Взяли ім’я Маланюка для установи, а чинимо не по-маланюківському.
Подаємо виступ для представлення переможця в номінації «поезія», його виголосив Василь Бондар.
«Літературна премія імені Євгена Маланюка була заснована понад двадцять літ тому. І в положенні про премію був обов`язковий пункт: «Лауреат під час вручення премії може виголосити промову до п’яти хвилин, текст якої публікує газета «Народне слово». Так в історії цієї нагороди лишились короткі есе про літературу, про Євгена Филимоновича, про потребу націоналізму, про себе і свій час від Леоніда Куценка, від Тамари Журби і Віктора Погрібного, від Василя Марка, Олега Попова, Антоніни Корінь й Сергія Піддубного, від Юлії Гладир та інших. Нині, і давно вже, цей пункт у Положенні про премію відсутній. То я на правах одного з перших скажу з писаного про сьогоднішнього лауреата – поета Миколу Романюка.
Слід би було почати з епатажу: сьогодні поети ростуть як гриби за сприятливої погоди. Але гриби бувають всякі: і плохенькі, і неїстівні. Так і творці, яким здається, що вони поети. Таких, на жаль, нині більшість – але не про них мова. Мова про боровиків.
Микола Романюк, наскільки я відаю, перші вірші написав ще студентом. Навчався, до речі, на вчителя історії та географії – не на філолога. І публікуватись став не одразу, як зараз багато хто – написавши чотири недолугих рядки, витріщає у Фейсбуці одразу ж, сьогодні. А сприятливої погоди для Романюка якраз і не було. Першу книгу він видав за власні кошти на Хмельниччині (будьмо відверті – школярські екзерсиси), зате потім пройшов серйозний творчий вишкіл, надсилаючи добірки поезій у фахову літературну періодику («Літературна Україна», «Дзвін», «Дніпро», «Всесвіт», «Літературний Чернігів», «Вежа»), де його записували у підмайстри відомі й знамениті. Видати другу книгу не щастило понад десять років, хоч не раз із рукописом її Кіровоградська обласна організація НСПУ стукалась у двері різних управлінь/департаментів обласної влади (молоді, культури, освіти).
Але ж це поет! Розгорніть книгу на будь-якій сторінці й ви першої ж миті це відчуєте.
Дяка видавництву КОД та його керівникові, синові незабутнього Віктора Лисенка: конкурс, який провадить це видавництво, унікальний не тільки в нашій області, а й на теренах чи не всієї України – тут змагаються не книги, а рукописи, які стають книгами.
Книгою «24:25» Микола Романюк засвідчив себе як своєрідний поет: емоційний літописець тяжкого, трагічного до надриву часу національно-визвольної війни. Живе життя з усіма його стражданнями і приколами, чутливе до чужого болю серце, інтелектуальний дискурс світових подій, вишукана мова із вкрапленнями діалекту, англіцизмів, молодіжного сленгу, обірвані на римованому складі вгадувані слова, високі й яскраві метафори-порівняння… Це – Микола Романюк із Долинської, з того краю, який уже дав літературі незабутніх Журбів – Тамару і Василя Гнатовичів. Ми помітили Миколу й підставляємо йому плече. Він іще не раз здивує нас своїм справжнім і неперебутнім талантом!»