Лідер першої в Україні альтернативної Компартії політичної організації – Народного Руху України Вячеслав Чорновіл загинув 25 березня 1999 року за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Чим більше часу нас відділіє від його трагічної загибелі, тим ясніше і зрозуміліше стає: його смерть – замовне політичне вбивство, по суті теракт.
Радник міністра внутрішніх справ у 2005-2006 роках Микола Степаненко сказав, що у цій справі достатньо наявних доказів для поновлення розслідування. Він розповів про кілька постанов про порушення кримінальних справ щодо отруєння свідка у справі, відносно першого слідчого, який її фальсифікував, проти трьох експертів, які фальсифікували експертні дії.
Як бачимо, досі у верхівці влади, очевидно, залишаються ті, хто не зацікавленний, аби стали відомі замовники вбивства українського лідера.
Останнія у його житті поїздка була до нашого міста. Якраз у ці березневі дні ми провели його у небуття.
…Уже тоді, весняного ранку 1999 року, коли мені зателефонував голова міської організації Народного руху Сергій Шевченко (через кілька років потому він розіб’ється у автомобільній катастрофі) і повідомив, що по дорозі з Кіровограда на Київ загинув В’ячеслав Чорновіл, було відчуття, що вбито цілу епоху українського спротиву, той стержень, який мав шанс втримати цілою тоді ще впливову україноцентричну політичну силу – Народний Рух України.
У нашому місті Чорновіл провів останню у своєму житті зустріч з громадськістю у приміщенні обласного музично-драматичного театру, тоді як гіпотетичний кандидат у Президенти України. Попри усі проблеми з розколом він говорив оптимістично, дотепно, блискуче реагував на запитання, хоча у його словах і відчувалася певна втома. Після зустрічі відбулась пресконференція у невеличкій кімнатці на другому поверсі (це тривало ще до реконструкції приміщення театру). Кімната чомусь була дуже тісною, там стояв диван, журнальний столик і кілька стільців. Очевидно, організатори сподівалися на дуже вузьке коло учасників. Але бажаючих поспілкуватись з Чорноволом виявилось чимало, і людей у кімнаті було, мов оселедців у бочці.
Я тоді була присутня на пресконференції як заступник редактора і політичний оглядач «Вечірньої газети». Напередодні на зборах Руху я заявила про свій вихід з його лав, як протест проти розколу. В’ячеслава Максимовича тоді представляв журналістській спільноті його прессекретар Дмитро Пономаренко, який теж постраждав у тій аварії та працівник апарату центрального проводу Руху, виходець з нашого міста Андрій Ніцой. Він чогось тоді здався мені дуже задоволеним, чи то переговорами (але ж нічого конструктивного вирішено не було!), чи то тим, що зустріч з громадськістю пройшла успішно. У його очах буквально світився тріумф.
На пресконференції Вячеслав Максимович, звісна річ, не повідомив уже чогось нового. Він все ще сподівався, що дрібні амбіції вляжуться і цілісність Руху збережеться і був упевнений, що Україна має велику перспективу…
Через кілька годин його не стало. А нам нашу перспективу доводиться виборювати дуже важко, тепер уже й з великою кров’ю…
Світлана Орел