Герої його вибраних новел останньої в часі книги «Стрічка на моряцькому костюмі» (Харків, «ФедоркО», 2023, 164 с.) мешкають переважно на берегах Південного Бугу. Бо ж і сам автор там народився – у селі Капітанка Голованівського району: село за кілометр-два від ріки, але чи не кожне канікулярне літо він проводив у бабусі – таки на березі, у заплавах, де водяться небаченої сили і краси сомища.
Сьогодні він відомий у країні письменник, автор півтора десятка книг прози, які виходили друком у Києві, Харкові, Львові й поза межами України (білоруською, румунською, російською мовами). Навіть люди незрячі можуть відчути, пізнати чар його слова: одна з книг Віктора Полянецького побачила світ шрифтом Брайля.
Минулого четверга він гостював у Кропивницькому. Це не перші одвідини міста, в якому розпочалась його трудова дорога: після закінчення Олександрійського культпросвітнього училища, він працював у обласному ляльковому театрі, появлявся на сцені театру корифеїв, відвідував літературну студію «Сівач», тоді нею керував незабутній Валерій Гончаренко. А тепер, проминаючи центральний майдан Кропивницького, він захоплюється червоно-чорним стягом на місті колишнього пам’ятника полум’яному більшовикові, мимоволі зронюючи: «Харкову ще не властиві такі метаморфози». Бо… Навіть нині, у часи війни з росією, колишня столиця залишається переважно чужомовною, оскільки в проминулих десятиліттях із-за порєбріка до потужного індустріального центру наїхало море бєлгородських, орловських, воронезьких сусідів…
Він, сивочубий-чорнобровий, пережив атаку рашистів торік на межі зими-весни, під балконами його будинку ходили танки й бетеери з фашистською зеткою, його дача за два десятки кілометрів від міста опинилась в окупації й зазнала руйнувань, але він з дружиною й на день не покидав Харкова.
У літературному музеї І.Карпенка-Карого про це та про духовне життя слобожанської столиці, про своє становлення як письменника, журналіста, громадянина Віктор Полянецький розповідав колегам-письменникам і старшокласникам 32-ої загальноосвітньої школи. Звучали уривки його оповідань, сам новеліст схвильовано відповідав на запитання модератора й учасників зустрічі, роздаровував автографи на книгах минулих років і цьогорічній. А ще ділився планами на прийдешні роки творчості й відродження України.
Цю творчу мандрівку він здійснив з власної ініціативи та за власний кошт. Мовляв, оце й є гарним подарунком його 72-річчю (15 жовтня). Як і зустріч невзабарі з Уманню, Голованівськом, Капітанкою – щиро анонсує свою ностальгійну вдачу письменник.
Василь Бондар