Вечоріє. Сутінки. Пам’ятник Шевченку обсталений свічечками, гурт людей із національними прапорами. Звучать палкі промови, вірші Шевченка, Павличка, Шовкошитного. Для учасників і свідків того дійства – це відкриття, піднесення духу, сплеск нової, незвичайної чистої енергії. Це – кінець 80-их – початок 90-их, тодішній Кіровоград.
«…Де б не проходила Шевченкова домовина, назустріч їй виходили люди. І далеко проводили Кобзарів поїзд, щоб передати з благоговінням і любовно його далі від одного населеного пункту до іншого. Цей печальний похід був величним, ніколи досі не баченим, тому й лишився назавжди у пам’яті народній. (…) А скільки схвильованих слів пролунало над Шевченковою домовиною по дорозі до Києва!» (З книги «Святиня» Зінаїди Тарахан-Берези). (травень 1861 року)
Перепоховання Тараса Шевченка потрясло росімперю. Як і українську націю. Тоді чи не вперше ми відчули свою силу, єдність, вплив нашого Слова. Багато хто ті дні називає часом відродження української нації. І недарма. Бо аж до постання Незалежності України росімперія у різних її проявах забороняла навіть згадувати про цей день. Нам, студентам Київського університету категорично заборонялося підходити до пам’ятника Шевченку, який геть поряд з нашою альма-матер, 22 травня, Кількох студентів нашого факультету журналістики виключили з університету за непослух.
Так. Ми відроджували пам’ять про цей день у кінці 80-их на початку 90-их. Та й пізніше, уже у 2000-их якось, будучи головою обласної організації «Просвіта», телефоную в обласне управління культури:
– Що ви плануєте на 22 травня?
– А чого ми на цей день маємо щось планувати?
Якщо хтось думає, що навіть у ті роки, уже в незалежній Україні, усе було легко і просто, то ні. Було таке, що не можна було замовити озвучення, навіть за гроші. Боялися. Відмовляли. Запрошую народну артистку виступити біля пам’ятника Шевченку 22 травня. Обіцяє і не приходить. Бо тоді це був не мейнстрим. Влада завжди дуже підозріло ставилась до тих наших заходів. Чому? Бо Шевченко – це не про минуле, це про найгарячіше сьогодні. Звісно, ми не мали можливості запросити потужний хор, організувати велику кількість людей. Колись це був гурт. Колись і чимала аудиторія. А колись – і горсточка.
Сьогодні влада має усі важелі і можливості справді гідно, масово, піднесено відзначити перепоховання Кобзаря. Зробити це святом із тими ж свічками, мистецькими виступами. Але …
Зранку гурт людей, безбарвні, пісні виступи. З якогось доброго дива звіт самодіяльних літераторів (?!), напівдитяче читання Шевченка з книги та ще й з неправильними наголосами. Таке враження, що нинішнім керівникам культури слід прослухати лекцію, щоб вони хоча б зрозуміли – що це за день. Бо робиться все так, аби просто поставити галочку.
Чи у нас війна і не на часі? Але примітивізм, безталання і порожні амбіції не на часі завжди.
Світлана Орел