Зінов’ївськ тієї пори був містом незвичайним. Тільки він у СРСР мав у найвищому керівництві країною аж двох земляків: членів Політбюро ВКП(б) – Л. Троцького та Г. Зінов’єва. Лев Давидович був уродженцем Зінов’ївського округу, Григорій Овсійович – самого Зінов’ївська.
(Продовження. Початок – Десять яскравих років забутої назви міста
Місцеве керівництво намагалося всіляко використовувати такі міцні і надійні зв’язки. Довідавшись з повідомлень преси, що акціонерне товариство “Укрповітрошлях” готується відкрити повітряне пасажирське сполучення на лінії Харків-Одеса, з міста над Інгулом до столиці послано вітальну телеграму з нагоди свята 1 травня. У ній між іншим натякалося, що проміжним аеродромом літакам може служити батьківщина товариша Зінов’єва. У Харкові натяк зрозуміли... Трохи не всі дорослі мешканці Зінов’ївська день і ніч дружно з ентузіазмом трудилися на спорудженні аеродрому. 25 травня 1924 року на новому льотовищі у західній околиці міста приземлився літак “Харківський пролетар”. Цим рейсом була відкрита перша у республіці повітряна траса “Укрповітрошлях”, сьогодні Державна авіаційна служба України.
Це був початок бурхливого розвитку Зінов’ївська, злет його престижу. Ще гучнішого резонансу набуло місто, коли у ньому першим у СРСР встановили бронзовий пам’ятник Володимиру Ульянову-Леніну. У день його відкриття 7 листопада 1925 року до Зінов’ївська прибули делегації з усіх кінців України. А головне – надійшли вітальні телеграми від вождів-товаришів Зінов’єва: Троцького та генерального секретаря ЦК ВКП(б) Сталіна. Відоме до війни як купецьке, а у часи українсько-більшовицької війни бунтарське місто, на бруківках якого ще недавно цокотіли копита коней повстанського отамана Григор’єва, анархістського батька Махна, відчайдушної Марусі Никифорової, червоного командарма Семена Будьонного на очах перетворювалося на промислово-культурне. Коли на підставі рішення IV Всеукраїнського з’їзду Рад та постанови Всеукраїнського виконавчого комітету від 3 червня 1925 року було ліквідовано у республіці губернський поділ, місто Зінов’ївськ у складі Одеської області було виділене у самостійну адміністративну одиницю. За кількістю населення воно займало третє, після Одеси і Миколаєва, місце Правобережної України: 1926 року у ньому мешкало 66.467 жителів, у 1931-му збільшилося до 79.92-ти. У 1932-му до Зінов’ївска приєднали територію з сільським населеням у 112 тисяч осіб. Національний склад був таким: українці – 45,5%, євреї – 27,6%, росіяни 25%.
Зінов’ївськ став значним промисловим і культурним центром, де лідером став завод «Червона зоря» (пізніше «Червона зірка»). Протягом 1924 -1934 років у місті стали до ладу заводи: ливарно-механічний “Більшовик”, металообробний, хлібний, лікеро-горілчаний; фабрики: меблева, ватна, тютюнова, кондитерська, також м’ясокомбінат. У листопаді 1926 року почалося будівництво, у березні 1930-го здана в експлуатацію районна електростанція (тепер ТЕЦ). 1 вересня 1930 р. почала працювати шахта бурого вугілля “Піонер”, пізніше “Піонер-2” та брикетна фабрика. Значною подією стало запуск 11 січня 1928 року першої в Україні периферійної радіомовної станції. Розвиваючись у економічній, освітній та культурній сферах Зінов’ївськ став одним з найупорядкованіших міст України: широкі вулиці, значна частина яких вкрита бруківкою, велика площа зелених насаджень – 128 гектарів, нова електростанція, водогін, трамвай. У місті діяло два внз: інститут народної освіти (ІНО, тепер Державний педуніверситет ім. В. Винниченка) та інститут сільськогосподарського машинобудування – Національний технічний), 12 технікумів, три школи ФЗН, 15 загальноосвітніх, клуби, бібліотеки, театри, кіно.
До речі, про театр. Приміщення, збудоване у 1867 році, приватним коштом інженер– полковника Г. Трамбицького, називалося міським Зимовим, своєї трупи не мало, на його сцені виступали здебільшого мандрівні актори– гастролери, зрідка місцеві аматори з Марком Кропивницьким, Іваном Карпенком-Карим та інші театральні колективи. Після приходу до влади більшовиків театр у 1919-му приватизували, назвали іменем Льва Троцького і передали заводу “Червона зоря”. Пізніше театр перейменували на “Перший радянський”. Зрештою, зробили з нього пересувний імені Т. Г. Шевченка. Влада Зінов’ївська для культурного розвитку міста оголосила театр його власністю. Та у 1932 році, коли в Україні були створені області, серед них Чернігівська, творчий колектив театру був переданий їй. Ініціатива переведення театру до Чернігова належала знаменитій Марії Заньковецькій – першій народній артистці України, уродженої Чернігівщини. Не забуваймо, майбутня зірка сцени дебютувала у колишньому Єлисаветграді у ролі Наталки-Полтавки однойменного твору Івана Котляревського у постановці Марка Кропивницького. Зінов’ївськ на деякий час лишився без театру, а коли з 1939 року став обласним центром, йому надіслали з метою русифікації мандрівну театральну трупу з Луганська, її перетворили на Кіровоградський обласний театр російської драми ім. С. Кірова, підсилили місцевими акторами. Зокрема, у російському театрі розпочинав яскраву театральну діяльність майбутній народний артист України Костянтин Паракон’єв, деякий час у цьому театрі працював народний артист України Георгій Семенов. Театр ім. Кірова діяв у місті на Інгулі до 1954 року.
Читачеві, певне, цікаво буде ознайомитися з навчальними закладами м. Зінов’ївська. Про інститут народної освіти (ІНО) та сільськогосподарського машинобудування (КІСМ) – тепер вони обидва чомусь Центральноукраїнські: Державний педагогічний університет та Національний технічний – сказано вище. Далі – школи.
№1 – Кущівка; №2 – Катранівка; №3 – Новомиколаївка; №4 – Кавалерійська вул., біля заводу «Червона зірка»; №5 – приміщення колишнього земського реального училища; №6 – Іванівський провулок; №7 – Бобринецьке шосе; №8 – вул. К Маркса; №10 – вул. Михайлівська, ріг Тімірязєва; №11 – вул. Володарського, ріг Шевченка; №12 – вул. К. Лібкнехта, ріг Архангельської; №13 – вул. Каменєва, ріг Михайлівської; №14 – вул. Островського (Острівська), 18; №15 – Бикове, Печерська вул.; №16 – вул. Леніна, ріг Пашутінської; №17 – Олексіївка, №18 – вул. Шевченка, будинок колишньої гімназії Гослен, №19 – педтехнікум; №20 – огорожа Грецької церкви. На той час у місті діяли ще профтехшкола №1 – завод Бургардта; профтехшкола №2 – Успенська вул., ріг Зінов’єва; торгпромшкола – вул. К. Маркса, 4; худпромшкола – вул. Леніна, ріг Калініна (де був педтехнікум).
…Назва міста швидко виникла, ще швидше зникла. Історія змін мешканцям добре відома. 1 грудня 1934 року був застрелений член політбюро ЦК ВКП (б), 1-й секретар Ленінградського обкому більшовицької партії С. Кіров. Убивцею друг Кірова Сталін визначив саме Зінов’єва. Грузин був дуже злостивим і мстивим. Він не забув, що Зінов’єв довгі роки був наближеним до Леніна, вони разом більше десяти років перебували в еміграції, у найскрутніші часи переховувалися від царських охоронників у курені на території Фінляндії, Зінов’єв разом з Троцьким після смерті Леніна претендували на місце глави держави, ним створеної. Зінов’єв першим запровадив, по суті, власний культ особи серед керівництва партії, він фактично й місто Єлисаветград назвав своїм вигаданим прізвищем. Зінов’єва зупинили практично за крок від кремлівського лідера. Тому сподіватися йому на помилування були марно, хоча перед стратою він повзав на колінах перед убивцями, цілував їм чоботи. Куля чекіста обірвала його кипуче життя і на пів століття викреслила пам’ять про нього.
Сталінські авантюристи миттєво замінили одного партійного злодія на іншого. Після такого самого знищення іншого «ленінця» – Кірова, місто на березі Інгулу одержало чергову партійну назву – спочатку Кіров, за три роки – Кіровоград. І з нею воно проіснувало майже вісім десятиліть. Нарешті, 14 липня 2016 року в результаті гострого політичного протиборства представників української громадськості та «непохитних» комуністичних консерваторів і русофілів місто вперше одержало нову назву – Кропивницький. До речі, наше місто стало рекордсменом України за кількістю своїх назв. 170 років було воно Єлисаветградом (1754-1924), 10 (1924-1934) – Зінов’ївськом, 5 (1934-1939) – Кіровим, 77 (1939-2016) – Кіровоградом.
Юрій Матівос
Світлини: карикатура М. Бухаріна на Г. Зінов’єва; пам’ятний знак на честь Зінов’ївська; Зінов’ївська округа (1923-1930 рр.) у складі Одеської губернії