Продовжувачем поліграфічної справи й меценатської діяльності Віктора Федоровича Лисенка став його син Сергій, який для увічнення пам’яті батька та популяризації творів місцевих поетів, прозаїків, драматургів, перекладачів ініціював ідею започаткування щорічної Всеукраїнської видавничої премії ім. Віктора Лисенка – відомого й шанованого в нашому місті поліграфіста, книговидавця, мецената. Сергій Лисенко – потужний бізнесмен, професіонал своєї справи і просто щира й відкрита до спілкування людина.
Ол. Б.: – Сергію Вікторовичу, рішення вашої родини запровадити Всеукраїнську видавничу премію імені В. Лисенка можна вважати виявом великої любові й шани до Віктора Федоровича. Ви були дуже близькі з батьком. Вас він вважав (цитую) «не тільки сином, але й найкращим помічником у справах, найкращим компаньйоном». А які у вас особисті спогади з приводу цього?
С. Л.: – Я дуже люблю свого батька й дуже поважаю (досі не можу думати про нього в минулому часі). Та й не тільки я. У Кропивницькому є багато людей різного віку й різних професій, хто згадує Віктора Федоровича з повагою та вдячністю. За більше ніж тридцять років сумлінної праці підприємство «КОД» (КОД – це Кіровоградська Обласна Друкарня, Конверсія Основа Діяльності, Коли Обираєш Друк, Коли Обираєш Досконалість, Коли Обираєш Досвід) набрало потужності й успішно працює за багатьма напрямками. До речі, наше підприємство на пів року старше за відновлену державу Україна. Віктор Федорович до останніх днів свого життя не полишав справ, щоранку приїздив до офісу в свій кабінет, спілкувався зі співробітниками, допомагав мені у вирішенні цілого ряду питань, проводив наради.
Книговидання і все, що з цим пов’язане, останнім часом було для батька швидше хобі, ніж бізнес, але я був задоволений тим, що він займався улюбленою справою, відчував себе потрібним як у колективі, так і в літературно-мистецькому середовищі міста. Нерідко траплялися випадки, коли він за свій кошт видавав книгу талановитого автора, знижував ціну накладу до собівартості або ще нижче. Любив спілкуватися з поетами, прозаїками, музикантами, діячами театру, із багатьма з них товаришував, сам писав вірші, редагував літературні твори, в основному на волонтерських засадах, залюбки відвідував театр, презентації книг, музичні вечори. Ніколи не рахувався зі своїм часом і власними силами, коли була потрібна його допомога. Завжди дотримувався даного ним слова, був пунктуальним і виваженим у прийнятті рішень. Любив дарувати. На презентації та урочистості ніколи не приходив з порожніми руками, обов’язково приносив подарунок – або раритетну книгу, або ілюстрований альбом чи іншу цікаву поліграфічну продукцію, або ще «теплі» книжки автора, нерідко з іще не проплаченого тиражу. Я пишаюся своїм батьком, він був моїм наставником, другом і дуже надійним, найкращим компаньйоном. І сьогодні, коли його вже немає, він продовжує жити в моєму серці й залишається членом нашої великої поліграфічної родини. Я продовжую започатковану ним меценатську діяльність, одним із напрямків якої є література та мистецтво рідного краю. Саме цим і пояснюється рішення нашої родини започаткувати літературно-видавничий конкурс із врученням переможцям премії ім. В. Лисенка в день його народження.
Ол. Б.: – Пане Сергію, у своєму інтерв’ю Віктор Федорович сказав, що він усвідомлено заснував поліграфічний бізнес у дев’яностих роках минулого сторіччя, але жартуючи зазначив, що тим самим позбавив вас вибору щодо обрання професії, адже міні-друкарню влаштував у себе вдома і першу поліграфічну продукцію друкував у вашій кімнаті. Напевно, на той час ви були його єдиним помічником?
С. Л.: – На той час, коли батько звільнився з ПКТІ, де працював завідувачем відділу й розпочинав підприємницьку діяльність (а це були 1991-1992 роки), мене в місті не було, я проходив строкову службу в Білорусії, в ракетних військах стратегічного призначення. Свої плани Віктор Федорович зі мною не погоджував. Коли влітку 92-го я приїхав до Кіровограда, дійсно, в моїй кімнаті стояло громіздке поліграфічне обладнання, на якому батько одноосібно працював і вдень, і вночі – виготовляв облікову продукцію й самотужки, часто міським транспортом розвозив її замовникам. Я взявся йому допомагати. На той час без відриву від служби я закінчив бухгалтерські курси й курси водіїв. Ці знання й навички мені дуже знадобилися. Крім того, ми багато чого робили своїми руками, економили на всьому, тому в процесі я освоїв багато суміжних професій. Вважаю, що з того часу ми стали компаньйонами. Нас дуже об’єднувала спільна справа, хоча за темпераментом ми відрізнялися один від одного. Батько був обережніший, поміркований, а я люблю ризик, швидкість, новації. Безумовно, нам іноді не одразу вдавалося знаходити консенсус, але якби ми були однакові, то не змогли б досягнути тих успіхів у бізнесі, що маємо сьогодні.
Ол. Б.: – Сергію, ви давно в бізнесі, разом із Віктором Федоровичем починали свою підприємницьку діяльність майже з нуля. Нині, як і раніше, ваше підприємство твердо тримається на плаву, незважаючи на всі негаразди. Скажіть, будь ласка, які якості, на ваш погляд, потрібні людині, щоб стати успішним бізнесменом?
С. Л.: – Складне й неоднозначне питання, але я спробую дати відповідь, пояснивши на своєму прикладі. Як і мій батько, я азартна людина і, як на мій погляд, ця риса вкрай важлива для успішної підприємницької діяльності. Мені подобається вирішувати складні завдання. Наявність будь-яких «вузьких місць» для мене не є перешкодою. Водночас виклик дає мені додаткове паливо для того, щоб працювати з максимальною ефективністю. Можливо, навіть якимось абсолютно новим, неочікуваним способом.
Я сміливо йду на ризик, але не наосліп чи заплющивши очі. У бізнесі вирішення великої кількості непростих питань неминуче пов’язане з ризиком. Я знаю про це й готовий до них. Звичайно, прораховую всі ризики, намагаюся знайти оптимальне рішення проблеми, але розумію, що попереду може очікувати результат, який відрізняється від заздалегідь запланованого. Треба прораховувати й те, як з цим потім впоратися.
Намагаюся йти в ногу з часом, адже дуже швидко змінюється навколишній світ. Так само відбуваються зміни у сфері діяльності кожного підприємця, але зміни, як правило, створюють нові можливості. І вищим пілотажем у цьому сенсі може бути тактика, коли підприємець не просто швидко адаптується до змін, а й пропонує їх і своєму бізнес-оточенню, і світу в цілому.
Як директор підприємства я намагаюся генерувати нові ідеї, нові підходи до вирішення тих чи інших завдань і прагну отримати гарний результат. Ми з батьком завжди цікавились новаторськими ідеями, відвідували виставки, постійно вчилися й завдяки цьому вдосконалювали виробництво, оновлювали обладнання, розширювали штат. Одним словом, будували бізнес. До речі, нещодавно ми відсвяткували тридцятирічний ювілей нашого підприємства. Наш колектив – це міцна, дружна родина. На підприємстві є працівники, з якими ми разом майже тридцять років. З ними ми переживали і злети, і падіння, але не зрадили один одному. Ми з батьком намагалися завжди бути гідними їхньої довіри й довіри всього колективу.
Стосовно вашого питання можу ще додати, що для успішної підприємницької діяльності слід розуміти, що розпочату справу, незважаючи на проблеми, треба доводити до кінця, до логічного завершення, долаючи всі перепони та труднощі, вміти працювати в команді, вміти прислухатися до іншої думки, радитися, визнавати свої помилки й рухатися далі.
Ол. Б.: – Сергію Вікторовичу, логотипом «КОДу» є павич, це – символ шляхетності, величі, слави й безсмертя. Тобто заява неабияка. Кому належала ідея застосувати саме цей логотип?
С. Л.: – Ще в дев’яностих роках для створення логотипу підприємства ми запросили фахівця, поставивши умову, щоб у запропонованому ним варіанті були присутні чотири кольори, професійною мовою CMYK– C (ціан) – голубий, М (мажента) – пурпуровий, Y (елоу) – жовтий і К (контур) – чорний, адже з них утворюється все різнобарв’я Всесвіту. Саме такою природною та яскравою ми хотіли бачити свою продукцію. Дизайнер запропонував декілька ескізів, ми з фахівцями їх доопрацювали, ось і вийшло те, що вийшло. Нам подобається. До речі, як стверджують науковці, людське око здатне розрізняти до чотирнадцяти мільйонів кольорів!
Ол. Б.: – Не може бути!
С. Л.: – Саме так – від десяти до чотирнадцяти мільйонів кольорів. Як виняток – шістнадцять мільйонів. Це факт. І жінки в цьому тримають пальму першості. У чоловіка як? Синій колір – він просто синій, а у жінки синій – це синій, темно-синій, індиго, ультрамарин, електрик і ще сотні відтінків. Коли ми калібрували обладнання для випуску кольорової продукції, запрошували жінок-співробітниць для консультацій. Вони нам допомагали визначитися з відтінками кольорів. А стосовно павича, хоча я й не пафосна людина, але погоджуюсь: символ відповідає дійсності. З дев’яностих років наш логотип – це зареєстрована власна торгова марка й код нашого успіху.
Ол. Б.: – Розкажіть про найважливіші, на ваш погляд, досягнення підприємства.
С. Л.: – За тридцять років ми суттєво виросли. Починали майже з нуля, не маючи спеціальної освіти й досвіду підприємницької діяльності. З моєї дитячої кімнати ми переїхали в технічні приміщення готелю «Турист», згодом стали власниками свого приміщення. У «Туристі» орендували дві кімнати, де своїми силами зробили ремонт і встановили обладнання. Воно було громіздке й непродуктивне. Працювали дуже багато, самотужки освоювали поліграфічні тонкощі, набували досвіду та ще й навчали працівників. Я знав весь технологічний процес – від початку й до кінця. Умів працювати майже на всіх станках. Це тоді. Зараз мені це вже не потрібно. Дуже запам’яталися часи виборів – листівки, буклети, плакати, бюлетені, всього не перелічити. Працювали і вдень, і вночі. Нам було важливо не підвести замовника, видати якісну продукцію й не зірвати терміни постачання, адже на кону стояло реноме нашого підприємства, наша особиста репутація, довіра замовника, зарплата співробітникам і можливість вкладати кошти в подальший розвиток підприємства.
Зараз ми сучасне, потужне поліграфічне підприємство, оснащене новітнім обладнанням, на якому працюють справжні професіонали. У нас обґрунтовано високий рейтинг по Україні серед інших поліграфічних підприємств. Незважаючи на складнощі воєнного часу, ми продовжуємо експериментувати, проводити переобладнання, розвиватися. Працюємо на замовлення: виробляємо листову продукцію, широкоформатну, зовнішню рекламу. Кожен вид продукції має сотні, тисячі варіантів і різновидів. Друкуємо візитівки, наносимо зображення на ручки, кепки, футболки, посуд; випускаємо книги різних форматів, бланки, брошури, прапорці й прапори. У цеху зовнішньої реклами займаються брендуванням автівок, виготовленням банерів, рекламних щитів, цифрового неону. На підприємстві працює шість менеджерів, кожен з яких є експертом у своєму напрямку, добре обізнаний, творчий спеціаліст. Наша професія тим і цікава, що кожного дня на нас чекають нові замовлення, нові завдання. Важливим є те, що ми змогли створити замкнений цикл виробництва, тобто все робимо самостійно – від нульового циклу до кінцевого результату. Це прискорює терміни виконання замовлення й покращує якість продукції.
Ол. Б.: – Сергію, скажіть, будь ласка, за умов такої виробничої завантаженості, який вид відпочинку ви обираєте? Чи є у вас хобі?
С. Л. – Я люблю активний спосіб життя. Люблю займатися плаванням і дотепер беру участь у змаганнях – запливи від кілометра до трьох. Люблю дайвінг, віндсерфінг, кайтсерфінг, а на початку двохтисячних років мене захопив парапланеризм. Параплан зовні схожий на парашут, але його крило значно довше, з рівнішою поверхнею. Він летить, використовуючи висхідні потоки повітря, але парапланерист, маневруючи, може регулювати свій політ самостійно. Один політ на параплані здатен тривати більше 5-ти годин, а висота польотів може перевищувати 1000 метрів. А щодо відчуттів та емоцій, то цей вид спорту не можна порівняти ні з чим. Немає ні кабіни, ні гуркоту двигуна, а є тільки тиша, небо, і… ти вільно ширяєш над землею… Дуже незвично, але це ж надзвичайно відчувати себе птахом! Я літав до анексії Криму в Коктебелі з гори Климентієва. Сподіваюся, що після нашої перемоги ще політаю в українському Криму.
Також я люблю гірські лижі, катаюсь на чорних трасах у нас в Україні й за кордоном. Мій особистий рекорд – 132 км за годину. Серед моїх друзів ще ніхто його не побив.
Ол. Б.: Дуже ризикуєте, Сергію Вікторовичу.
С. Л. – Так, я розумію, що падати не можна. Життя одне. Тож з усієї сили тримаюся на ногах (посміхається). Але люблю ризик. Напевно, я адреналінозалежний. Також люблю поганяти на джипах у горах, і щоб траса була складною. А ще я – караванер. До джипа підчіплюю автобудиночок і подорожую. Люблю з родиною усамітнитися на природі. Літом часто виїжджаємо.
Ол. Б.: – А щодо меценатської діяльності?
С. Л.: – Допомагати людям у нас з батьком було покликанням душі. Віктор Федорович вважав і мене на те націлював, що найбільше треба вкладати в культуру, мистецтво, адже це та царина, що формує й зберігає автентичність нації. Знаєте, є така думка, що таланту треба допомагати, а бездарність і сама проб’ється. Тому ми й допомагали нашим талановитим землякам видавати книги, рекламували їх, були спонсорами культурних і спортивних заходів. Зараз, як підприємець, я намагаюся більше донатити ЗСУ, а як приватна особа постійно надаю адресну допомогу своїм друзям і знайомим, які боронять нашу Батьківщину на полі бою. Я вірю в нашу перемогу і чим можу допомагаю її наблизити.
Ол. Б.: – Сергію, а чим ви пишаєтеся у своєму житті?
С. Л.: – Я пишаюся своїм батьком, своїми дітьми. У мене двоє синів: Ігор – старший, він закінчив два університети за кордоном, з родиною живе в США, працює за фахом. В основному ми спілкуємося онлайн. Ярослав нещодавно закінчив Київський інститут міжнародних відносин, він маркетолог. Живе й працює в Києві, але це не заважає йому бути моїм компаньйоном у бізнесі. Також я пишаюся своїм колективом, таких професіоналів ще треба пошукати! А взагалі-то, ми міцна поліграфічна родина, завжди – один за всіх і всі за одного. Однак, перш за все я пишаюся своєю Батьківщиною. Україна понад усе!
Ол. Б.: – А про що в житті ви шкодуєте?
С. Л.: – Ні про що. Знаєте, як кажуть, жалкуй не про те, що зробив, а про те, чого не зробив. Так ось, я з тих, хто не відкладає справу на потім. А вже що зроблено, те зроблено. Треба радіти або виправляти помилки. Я так і роблю.
Ол. Б.: – Якщо у вас була б можливість написати листа собі, тридцятирічному, що б ви собі написали?
С. Л.: – Враховуючи той досвід, якого я набув у процесі життя, то напевно мій лист був би довгим. Але якщо коротко, то я б порадив (цілком погоджуюсь з батьком), що перш за все треба дбайливо ставитись до здоров’я, займатися спортом, намагатися якнайдовше залишатися молодим – і душею, і тілом, і мозком, і серцем. Я себе зараз відчуваю років на двадцять п’ять. До речі, якось почув такий вислів, що коли чоловік перестає відчувати себе молодим, він перетворюється на діда. Також я б собі написав, що треба не піддаватися емоціям, бути виваженим у прийнятті рішень, обачним у виборі друзів. З роками починаєш помічати, що кількість знайомих стає численнішою, а коло друзів значно звужується.
Ол. Б.: – Як ви вважаєте, чому?
С. Л.: – Бо ти починаєш бачити й розуміти у своєму близькому оточенні те, чого раніше не помічав або на що не звертав уваги. Відбувається переоцінка пріоритетів, цінностей, і з тобою залишаються най-най… або не залишається нікого. Це я взагалі. На щастя, у мене є справжні друзі.
Ол. Б.: – Погоджуся з вами, пане Сергію. Як сказав Омар Хаям: … «краще залишатися самому, ніж будь з ким». Особисто я вважаю найкращим, щоб поруч був коханий або кохана й справжні друзі.
С. Л.: – Безперечно.
Ол. Б.: – А хто вас надихає, чи є у вас муза?
С. Л.: – Муза є! Мила, прекрасна муза. Вона моє натхнення й затишок для душі.
Ол. Б.: – А що для вас означає любов?
С. Л.: – Любов… це приблизно такі відчуття, як коли ти стоїш на краю прірви й вирішуєш – стрибнути чи ні?
Ол. Б.: – Любов – це стрибнути.
С. Л.: – Так, стрибнути, але стрибнути і… поламати крила, загинути? Стрибнути – і злетіти! Справжня любов — це злетіти. Головне, не помилитись у виборі. Правду кажучи, я дуже обережна людина у визначеннях «любов», «ти мій друг» тощо. Таким був і мій батько.
Ол. Б.: – Я процитую Віктора Федоровича: «Максимально обережно комунікуй з незнайомими і малознайомими партнерами по життю і в бізнесі».
С. Л.: – І це також.
Ол. Б: –. А які риси характеру ви цінуєте в чоловіках?
С. Л.: – Здатність на вчинок, дію. Я й синам своїм кажу: чоловіка оцінюють за його вчинками, способом життя, інтелектом, духовними якостями, також – за ставленням до своєї жінки, до батьків, до дітей. Справжній чоловік не агресивний, а навпаки. Він хазяїн слова, надійна людина, на яку можна покластися. Не лох.
Ол. Б.: – Сергію Вікторовичу, а якби я поставила вам ось таке запитання: який, умовно кажучи, династичний код родини Лисенків? Чи співпадає він із вашим особистим кредо? Що б ви відповіли?
С. Л.: – Так, співпадає. Це, по-перше, бути патріотом своєї Батьківщини. Жити для себе й для людей. Любити життя. Любити свою справу й бути справжнім професіоналом. Творити добро.
Ол. Б.: – А яка ваша найпотаємніша мрія?
С. Л.: – Мрія? Мрія – це те, що хотілося б мати, хотілося б досягти. Дещо ілюзорно. Сьогодні можеш хотіти одне, завтра інше. Але я реаліст, тому своєю мрією я вважаю певну ціль. Ціль – це те, що тобі конче необхідно.
Ол. Б.: Тоді скажіть, в яку ціль ви найбільше хочете влучити?
С. Л.: – Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої цілі (посміхається). Я не хочу смішити Бога, хоча цілі, звичайно, маю. І не одну.
Ол. Б.: – Так, в мудрості вам не відмовиш. Бажаю вам здійснити все, що задумали.
Розмову вела Олена Баранова