Мова про Олександра Шульгина, дитинство якого пройшло у нашому місті. Днями – 135-річчя з дня його народження.
Коли вперше постало питання входження України до Євросоюзу? Впевнений: навряд чи пересічний українець дасть на це запитання вичерпну відповідь. Ну а політики чи громадяни, які цікавляться політикою, скажуть, напевно, що з проголошенням Україною незалежності, тобто у 1990-ті. І матимуть рацію. Але мало хто зна, що створення структури, під парасолькою якої об’єднаються практично всі країни Європи, прогнозуватиме ще у 1930 році, перебуваючи в еміграції, ексміністр закордонних справ Української Народної Республіки Олександр Шульгин. До створення ЄС залишатиметься ще 20 років. Тоді ж він пророкуватиме і вступ України до цієї структури: «Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він існуватиме».
Як у воду дивився пан Олександр: у 1950 році лідери Німеччини і Франції зробили перші кроки на шляху до Євросоюзу. Хто ж він, Олександр Шульгин? На думку істориків, зокрема і закордонних, він є однією з найпомітніших постатей часів УНР. Завдяки дипломатичному хисту, надзвичайно високій ерудованості й наполегливості у досягненні поставлених цілей за незначний проміжок часу очільнику МЗС молодої Української держави, що тільки-но постала на політичній карті, вдалося заявити про себе на весь світ. Це саме завдяки йому її визнали Велика Британія і Франція, інші країни. Симону Петлюрі належать такі слова: «Олександр Шульгин, можливо, для утвердження нашої УНР зробив більше, аніж десятки тисяч вояків».
Народився він 30 липня в сім’ї інтелігентів, яка вирізнялася національно-патріотичною позицією. Саме за свої погляди батько зазнавав переслідувань російського царату, зокрема був висланий зі столиці у Єлисаветград, відбував заслання у Сибіру. Мати, педагог за освітою, викладала українську мову і щиро поділяла погляди чоловіка. Любов до України, прагнення «зробити для неї і її народу щось корисне», як він писав у одному з листів батькам, він всмоктав із молоком матері. Під час навчання у Петербурзькому університеті створив гурток українознавства, до якого входили не лише етнічні українці, які проживали на берегах Неви, а й росіяни!.. Після повалення «царя-батюшки» і з початком буремних революційних подій в Україні, що почалися у 1917-му, хлопець повернувся на рідну землю.
– Такі часи настають, що кожен, кому болить Україна, повинен бути з нею, – сказав товаришам, прощаючись.
Прибувши до Києва, активно включився в політичну діяльність. Попри молодість, старші товариші довірили Олександру чи не найскладнішу ділянку роботи – перемовини з Тимчасовим урядом Росії про отримання Україною автономії. Вони не увінчалися успіхом. Але після проголошення 22 січня 1918-го IV Універсалом самостійності України, Шульгина призначили міністром закордонних справ УНР.
– Шульгин належав до тієї якраз родини, української, дуже складної, члени якої, з одного боку, були патріоти та державницькі діячі, як він та його брат, член Центральної Ради, Володимир, який, до речі, загинув під Крутами, з другого – Василь Шульгин, що був редактором монархічної антиукраїнської газети «Киевлянин», – говорить історик Олександр Кучерук. – От якось у них у роду все так переплелося. Але Олександр Шульгин залишився при проукраїнських переконаннях.
УНР з перших днів існування перебувала у вкрай складному становищі. І не лише через «братні стосунки» з більшовицькою Росією. Захід теж, переслідуючи корисливі мотиви, часто вів подвійну гру. Ось як про це згадував сам Шульгин:
«Україна була, як фортеця, з усіх боків оточена ворогами, годі було чогось добитися реального в Парижі, де нічого про Україну не знали, де проти нас вели скажені атаки як росіяни, так (принаймні до 1920 року) і поляки. Треба було пробивати мур байдужості, ворожнечі. Скрізь і всюди ми заявляли і знов це тут говоримо: ми шукаємо і шукатимемо порозуміння з нашими безпосередніми західними сусідами – поляками та румунами, так само (і може ще з більшою енергією) з іншими, теж західними народами. Ми гадаємо, що тільки це наближення до Заходу, до Європи може врятувати нас від московського імперіалізму… Між Сходом і Заходом ми твердо обрали Захід».
Коли читаєш ці рядки, мимоволі порівнюєш ту, сторічної давнини ситуацію, і нинішню. І бачиш неабияку схожість. Хіба донедавна про Україну багато знали у світі? До 2014 року її асоціювали здебільшого з Чорнобильською трагедією, братами Кличками і київським «Динамо». Хіба тепер проти нас не веде скажені атаки Кремль? І не лише в інформпросторі чи на дипломатичних фронтах, а реальні, з використанням зброї. Чи, може, всі без винятку західні країни одностайно і жорстко підтримують нас, уникаючи подвійних стандартів? Отож…
У 1926 році Симон Петлюра – голова Директорії в екзилі – призначив Олександра Яковича міністром закордонних справ УНР. Теж в екзилі, тобто у вигнанні. Не маючи реальних важелів впливу на західних лідерів, він продовжував відстоювати інтереси України, намагаючись достукатись до їхньої свідомості. Зокрема закликав ігнорувати російсько-більшовицький уряд Української РСР, вважаючи, що загравання призведе до нових і нових трагедій українського народу. Та його не чули. І в тому, що у 1932-1933 роках Голодомор викосив мільйони українців, теж є певна провина західних країн. Ось як згадував він цей період свого життя: «Тяжко вести політику на еміграції. Але нічого не вдієш: коли вся Україна закута в кайдани, коли під більшовицьким чоботом усе мусить мовчати, наш обов’язок за неї говорити і підтримувати те гасло, що винесли ми з України, гасло Української Народної Республіки. Це наш обов’язок, і ми від нього не відступимо».
Олександр Якович свято вірив: Україна врешті стане незалежною державою. На жаль, це сталося значно пізніше, після його смерті: він помер у 1960 році в Парижі, а похований на одному з цвинтарів Марселя.
Сергій Зятьєв, кореспондент АрміяInform