Завше, проходячи в центрі Кропивницького повз бібліотеку для дітей, ловлю докірливий погляд художника Бориса Вінтенка, який тривалий час жив тут і працював, а тепер застиглим образом своїм зупиняє кожного небайдужого. І не рік, не два, навіть більше десяти… Той погляд наче підказує мені, що мушу згадати-написати про дорогу моїй душі людину, яку знав і шанував, творчістю та філософським сприйняттям життя якої захоплювався. Про Бориса Михайловича написано чимало, принаймні я знайомий з понад двома десятками публікацій (нариси, рецензії, статті), починаючи з ліричного звіту про одну з перших персональних виставок художника – Валерій Юр’єв «Одержимий полум’ям саду» («Молодий комунар», січень 1972 року). І завершуючи… Завершення, думаю, не буде, бо художник уже належить вічності й кожне наступне покоління відкриватиме його, досліджуватиме, захоплюватиметься його талантом та інтерпретуватиме відповідно. У кінці липня Борису Вінтенку виповнилося б 95.
У долі кожного митця мене цікавить, може, найбільше його народження, потяг до прекрасного, іскра, що спалахнула й не погасла, а розбудила в дитячій душі щось незвичайне, трепетне, заворожуюче на всі подальші роки.
От звідки в хлопчака із степового села, в якому зливаються тихоплинні річечки Грузька й Осикувата, в роки геть не сприятливі для відтворення краси в кольорах і лініях з’явився потяг до малювання? Коли майбутній художник народився, у селах нова червона влада утверджувала себе гуртуванням у комунах, артілях, колгоспах, не дуже запитуючи в тих селян про їхню згоду. Батько його, Михайло Андрійович, належав до найбідніших: коли усуспільнювали власність, то з їхнього обійстя понесли драбину, бурку й мішок пшеничної полови. Чи не тому батьки трирічного Бориса подались у найближче місто шукати щастя чи бодай затишку? Навряд чи знайшли: страшний голод нагнав їх і в Зінов’євську. Зараз уже ніхто не скаже про причину, але саме в середині 30-их малий школяр став скаржитись на внутрішні болі. Батько відвіз хлопця в Одесу до тітки: тут, мовляв, лікарів знайдеться… Лікували гіпнозом та так, що одне вилікували, а друге покалічили: перестав на одне око зовсім бачити. І коли повели у клініку, де працював знаменитий уже й тоді Філатов, то сказали, що в нього хворе око взагалі сховалось за перенісся. На місце око поставив лікар Фішер у 1942 році в тій же клініці Філатова (так, вона працювала і під окупантами), але вже до кінця життя зір відновити не вдалося – те око ледве сприймало світло.
Напівзрячий художник? Ніхто ніколи про нього так не казав, тим більше – не писав. Борис Михайлович не належав до людей балакучих. «Я анахорет. Часто людей бачити не хочеться: з віком це в мене особливо посилилось», – казав мені на схилі віку. Але про це згодом.
У деяких публікаціях про Бориса Вінтенка можна знайти згадки, що до малювання його схиляв дідусь. А ще, що батько нібито купив був фарб і зацікавив… Я мало в це вірю, бо і злидні обсіли родину, і батько весною 1932 року захворів на туберкульоз («важив 54 кіло»), та й не було Борі й десяти, як він опинився у місті біля моря і прожив там іще цілий десяток літ, поки не закінчив Одеське художнє училище. Про батькову смерть почув аж після війни: мобілізували Михайла Андрійовича серед липня 1941-го, працював на аеродромі, через 11 днів загинув при нальоті німецької авіації… Мати, Ївга Павлівна, в цей час була евакуйована за Урал.
Мерехтливі спогади про світанок життя: і дитинство загорнуте в серпанок, крізь який ледве прозирає справжня найщасливіша пора, і юність – наче хто наміточку на неї накинув. Нема Бориса Михайловича, аби усе до деталей повів-розтлумачив. Адже ж цікаво: такі непередбачувані часи настали тоді, такі дивні свята і будні пішли… Свято – це вступ до училища. До художньої школи, яка вже тоді мала і традиції південного малярства, і знамениті імена викладачів та випускників (Франц Моранді, Генадій Ладиженський, Киріак Костанді, Митрофан Греков, Олексій Шовкуненко…).
Коли Борис Вінтенко вступив до училища? Часом пишуть, що після визволення Одеси від німців. А дехто, що й до війни там навчався. Так, і до війни, і після війни, і навіть під час війни. «Akademie de Arte Frumosse» – Академія образотворчих мистецтв (з румунської). Південну Україну в роки Другої світової, правий берег Південного Бугу до Чорного моря Гітлер «дарував» своїм сателітам румунам – так звана Трансністрія. Пізнав румунської сигуранци юний Вінтенко. «Треба було за щось жити в війну, бо в тітки свої діти, – розповідав не виправдовуючись, а як було:
– Один чоловік з єврейського гетто задіяв мене до підпільної роботи: перевозив записки в Шаргород, у Жмеринку. Я не дуже на тому знався: дали – завіз, нагодували мацою чи мамалигою... Одного разу піймав поліцай на вокзалі: шпіон!.. Полякали трохи й відпустили.
Отже, конкретно: хто й коли зацікавив малярством? Та ніхто персонально, сама душа тягнулась – там загляну, в того піддивлюся; в Одесі, як вступав перед війною, то в мене ж ніяких іще здобутків не було, просто прийшов і сказав, що дуже хочу малювати, а якийсь високочолий з хвилями поріділих кучерів, зачесаних назад, немолодий уже чоловік, охайно одягнений, у костюмі з краваткою, сидів збоку, придивлявся до нас, вступників, потім, як мене викликали, підступився до екзаменаторів і щось їм нашелестів – і ті мені сказали: приходь на лекції… Вже згодом я довідався, що це професор Михайло Жук, автор знаменитих портретів Коцюбинського, Хвильового, Зерова... Одвідував його майстерню, бачився з ним і в румунську окупацію не раз… Він не був моїм безпосереднім учителем, але й був. Ну, так прийнято казати: він учився у Жука. Престиж? Хай буде – у Жука…
Це не уявний монолог Вінтенка – я його слухав два тижні поспіль у липні 1997 року: години по три щодня. А ще тижнів за два до початку сеансів: «Можна я напишу Ваш портрет?» Це було так несподівано. У п’ятій міській школі, в актовій залі, рухівці проводили збори, які могли відвідувати усі бажаючі: хтось просто слухав, хтось запитував чи затівав дискусію – тоді Рух народний був єдиний і впливовий. Я ще від початку заходу серед присутніх завважив сивовусого дідуся у вишиванці під піджаком. Був червень, початок літа. Власне, то й було наше знайомство… Вранці ми зустрічались у його наповненій полотнами, підрамниками, лопатами й пилками, іще якимсь необхідним інвентарем продовгуватій кімнатині з високим вікном на другому поверсі майстерні художників міста, до якої треба було добиратись тролейбусом №2, за аеропортом. Це була перша в моєму житті (і, думаю, остання) така тривала практика позування. Ми багато говорили, дещо я записував, коли розходились – на очах художника робити це було чомусь незручно.
Справжніх своїх педагогів він називав з гордістю. Євген Буковецький, одесит, засновник товариства художників імені Костанді, автор портретів академіка Філатова, Корнія Чуковського, Івана Буніна (на квартирі Буковецького у 1918-20 роках писалися «Окаянні дні»); Микола Павлюк, пейзажист, натоді директор училища; Теофіл Фраєрман, експресіоніст, на початку століття вчився в мистецьких академіях Мюнхена і Парижа… «Це про нього в Одесі казали – художник кола Сезана, – згадував Борис Михайлович. – На моїй курсовій роботі “Оголена” вказував на жіноче стегно: “Это черено!”, тобто, тінь також має бути кольорова…».
Викладач Фраєрман готував для Вінтенка місце викладача в одному з інститутів Одеси, але той відмовився: «Я поїду додому». На що бердичівський жартівник не проминув бадьоро підтримати улюбленця: «О, там тоже такие нужны!».
А вдома… Життя лишень починалося. Молодому митцеві запропонували вести художній гурток у обласному палаці піонерів («Днював і ночував коло хлопчиків», серед яких був і майбутній лідер українського необароко Юрій Луцкевич), потім працював у товаристві художників, писав полотна на замовлення підприємств, виконавчої влади, колгоспів…
Про замовні заробітки Борис Михайлович розповідав охоче й не без лукавої посмішки. Починаючи з училища, коли портрет Кагановича попросили намалювати з фотографії: «Саме тоді гроші поміняли: деномінація – в десять разів дешевше. Намалював, віддав портрет вождя республіки. Покликали мене отримувати гонорар: викладають пачки по 3 рублі – одну, другу, третю… Виявляється, що вийшла якась там постанова: ціни на образотворче мистецтво не деноміновувати… Ось так я заробив на Кагановичу… Я тоді за ці гроші поїхав у Москву й одвідав Третьяковську галерею».
А що вже цих курйозних замовлень було в рідному Кіровограді!.. До 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією замовили власть імущі перемалювати картину неодноразового лауреата Сталінської премії Михайла Хмелька «Навіки з Москвою»: полотно шість метрів довжиною – 6 тисяч рублів; розрізали репродукцію навпіл: оце кожному – замовлення обкому; Федоров тоді загуляв, і Вінтенко сам змушений був завершувати. Звідтоді вже йому самому дозволили-доручали малювати профілі Маркса-Енгельса-Леніна (за 4 тисячі рублів) – аби вивісити їх навпроти копії з Хмелька. «Ото я вдруге в житті заробив!» – не без іронії розповідав художник.
Зовсім недавно, на одній із посмертних ювілейних виставок Бориса Вінтенка, син Юрій розповів цікаву бувальщину про знайомство батька з Володимиром Федоровим: на одному аркуші паперу кожен із митців написав портрет друга, розірвали навпіл і обмінялись подарунками-автографами. Це було в 1949 році. Нині склеєний експонат епохи – у фондах Музею мистецтв міста.
Він був очевидцем і учасником становлення організацій майстрів пензля у нашому місті. До заснування обласної НСХУ було далеко (1989 рік), але художники тут жили завжди: гуртувались, спілкувались, творили… Він міг годинами згадувати: «“Да, і серед нас є експресіоністи”, – казав у 60-их роках один із колишніх смершівців, натякаючи на моє захоплення, яке я перейняв від Фраєрмана і французької школи. Тоді ж, знаєте, як влада, починаючи з Хрущова, присікала західні віяння… Як мене тоді не притягнули – дивуюсь…», – пускав усмішку у вуса Борис Михайлович. Зізнавався мені, що не раз купував на Бесарабці волошки й жовті квіти й ніс увечері до пам’ятника Тарасові у столиці, слухав молодих поетів, які виклично читали антирадянські вірші. Не тільки сам слухав, а й сина до себе пригортав: якраз у ті роки регулярно їздив з ним у Седнівський будинок творчості, що на Чернігівщині – спілкувався з Тетяною Яблонською, Миколою Глущенком, Федором Захаровим…
«Копіювання псує художника», – казав категорично. Хоч сам копіював і «Три богатирі» та «Альонушку» Васнецова, і «Ведмедів у сосновому бору» Шишкіна… «Така мода тоді була на живопис класичних зразків – з ведмедями та богатирями: і в світлицю, і у спальню, і на кухню! А ще по школах, по закладах громадського харчування… – наче виправдовувався за свої «гріхи». – Проте як би сутужно не жилось, а після Кагановича не малював із фотокарток (ходили тоді по селах художники…)».
Одного дня я приїхав у його майстерню на позування у вишиванці. Він здивувався: «Не побоялись? Сьогодні ж не свято…». Цим добре таки здивував мене (от як той комуністичний прес через десятиліття детонує!) і я не міг свого здивування приховати. То він наче став виправдовуватись: «Коли в Новоукраїнському районі на бригаді я малював колгоспників, то вони приносили на позування свої ордени й медалі замотаними в хустиночках… Потім була виставка портретів у Будинку культури: голова подарував кожному його портрет. То були портрети, писані на скору руку, за один сеанс». Він міг за день написати кілька портретів з живих людей… Цікаво, чи збереглись вони по сільських хатах?
Він багато чого міг. Навіть познущатись із графоманів у малярстві, які із шкіри пнулись, аби при нагоді мовити: да, ми художники!.. «М. дуже хотів бути художником, натюрморти писав (лимони, виноград, ножі, кошики). Розповідав, як дарував кумові свої шедеври на день народження, а десь років через 7-8 зайшов одного разу до його нужника на городі, ненароком звів очі догори й закам’янів: дашок нужника над головою був усуціль викладений його натюрмортами…».
Не любив чиновників: «…енко приходив читати лекцію в художні майстерні: економіка має бути економною – щоб кватирки не відчиняли й не випускали тепло, щоб у крані вода не текла бездоглядно… Це як отой анекдот, що один начальник військової частини видав інструкцію поводження в солдатському туалеті: як треба розперізуватись, як сідати…». Його вернуло від вельмож мистецького цеху: «…ський з Києва приїжджав: покажіть мені ваші картини!.. Такий важний, розсівся… Я відмовився: буде виставка, то й побачите…».
Але мистецтву був відданий до краю. Я записав його зухвалу фразу: можу малювати в будь-яких умовах – навіть якби мене за ноги підвісили…
Борис Михайлович хоч і позиціонував себе відлюдником, насправді був і цікавим співбесідником, і уважним вихователем, і людиною багатогранних захоплень. Отой антураж у його майстерні, на який я звернув увагу при першому відвіданні, свідчив про його зацікавлення радіосправою, електрикою, технікою… Наприклад, він розказував, що в одному з тодішніх колгоспів узяв списану машину ГАЗ-67, відремонтував її і довго нею їздив, а потім продав через магазин за півтори тисячі рублів («На руки менше тисячі перепало…»).
А в творчості з якою невситимістю шукав себе, перш ніж прийти до того винайденого ж ним мерехтливого живопису, який він називав серпанковим. І в кераміці – «Українська бандура», «Козацька люлька», і в графіці (акватинта, ліногравюра, суха голка) – «Музей Степняка-Кравчинського» («Баба Женя попросила, щоб я увічнив музей у Новому Стародубі… Але нікому зараз це не потрібно, хоча й тираж я зробив би…»).
Вінтенко став першим членом Спілки художників у області – 1973 рік. А ще через два десятиліття його творчість ушанували званням заслуженого художника, чим він особливо пишався: «Не сприймаю звання як аванс, звання – то справді підсумок багаторічної праці. Працюючи над полотном, я турбуюся найперше про те, щоб робота над ним продовжувалася якомога довше, щоб постійно існувала потреба подальшого заглиблення в нього. Тому і твір свій хочу бачити таким, щоб глядачеві при ознайомленні з ним так само все більше хотілося заглиблюватись у його тематику, знаходити все нові й нові деталі, відтінки, нюанси. Якщо робота хоча б чимось мені не подобається, я зчищаю фарби і розпочинаю все спочатку». Ці щиросердні зізнання я списав з якогось його інтерв’ю і достовірність тих запевнень можу підтвердити, коли на шостий чи сьомий день наших безперервних зустрічей я побачив, як художник почав зішкрябувати із полотна на мольберті мою печальну задуму. Мені хотілось тихенько заскімлити…
Майстер. І веселка над гористим Седневом, і мандрівний Сковорода на тлі вітряків та тополь, і скіфська баба при степовій річці, і небесноликі петрові батоги… Без його автографа сьогодні неможливо уявити іконостас-вернісаж мистецького Приінгулля.
Внукові, якого назвали на честь діда, він змалечку прищеплював увагу до найновіших досягнень техніки, плекав у ньому любов до рідного краю («Не один рік ми з ним, Борис із Борисом, пішки находжувались нашим містом»). Не забуду, як на цвинтарі перед викопаною могилою хтось із сусідів мовив «умєр гражданін Совєтскаво Саюза», то невістка Галя таки не стрималась, аби не відповісти: «Чи радянська вона була, чи незалежна, не треба на цьому наголошувати – він любив Україну і працював для України завжди. І ще я дякуватиму батькові все життя, що виховав мені такого сина, свого внука».
Нині міська мистецька премія носить ім’я Бориса Вінтенка. А це означає, що художник продовжує жити і надихати.
Василь Бондар