«Кропивницький час-time» звернувся до мене з проханням розповісти про брата Анатолія, якому цими днями (8 жовтня) виповнилося б 90. Він був колоритною постаттю у колі кіровоградських журналістів і літераторів, хоч ніколи не висувався наперед, але не помітити його було неможливо. Худющий, як Дон Кіхот на гравюрах Доре, іронічний і водночас небалакучий, відвертий там, де інші лукавлять, і далекий від бон-тону, Анатолій не раз ставав героєм міських легенд. Пригадую, одну з них смачно переповідали в напівпідвальному кафе «Перлина степу», де збиралася тусовка пролетарів пера, пензля і Мельпомени.
А.П. Куманський. 1998 р.
Після мандрів по редакціях кількох газет, коло яких тоді було не надто широким – «Кіровоградська правда», «Молодий комунар», кілька багатотиражок, він зайшов до завідуючого відділом агітації і пропаганди обкому партії Піскунова (вони були давно знайомі), щоб той порадив йому, куди податися далі. Олександр Костянтинович вислухав його, легенько покартав і сказав:
– А не хотів би ти, Толю, піти попрацювати на завод?
На що Анатолій спокійно відповів:
– А не хотіли б ви, Олександре Костянтиновичу. піти… – І конкретно вказав адресу.
Я не розпитував брата, чи це правда, – не хотілося знімати ореол з його світлої лисини. Але виявилося, що то була не легенда. Через багато років потому, коли Піскунов уже вийшов на пенсію, я при нагоді запитав його: було таке чи ні.
– Було, – весело відповів він. – І знаєш, це було настільки зухвало, що я, навіть, не розсердився.
Анатолій писав багато, адже все життя провів у газеті, деякий час вів програми на радіо. А от літературою займався від випадку до випадку, особливо не заглиблюючись у неї. Якщо не помиляюсь, надрукував лише три книжки. Першою була «100 анекдотів від Куманського», що вийшла у 1990-му накладом у 5000 примірників – супертиражем як на сьогодні. Країна соціалізму прощалася не тільки з перебудовою, а й сама з собою. Довгоочікувана свобода слова вийшла з підпілля, вивівши на світ Божий «літературу в стіл», до того заборонену зарубіжку, легалізувала анекдот як жанр народної творчості. Мій брат був спец із цього жанру, анекдоти сипалися з нього як з рогу достатку. Пам’ятав він їх безліч. Чи сам додумався, чи хтось порадив, але він зібрав кращі з тих, що знав, і видав. Зробити це тоді було порівняно легко – хоча друкуватися доводилося вже своїм коштом, але друк обходився порівняно дешево. Тож знайти спонсора не складало особливих труднощів.
Потім були «Павуки» – спроба детектива, котрий теж за перебудови вийшов на авансцену. Але українського Жоржа Сіменона з нього не вийшло, що він і сам зрозумів. Було ще кілька розпочатих чи задуманих речей, про які я знаю тільки з розмов. Але сказати про них нічого не можу, оскільки ніяких слідів не залишилося. Останню книжку Анатолій видав у 2002 році, як підсумкову – «Гоп, мої гречаники, від України до Сахаліну», в якій зібрано, за його словами, краще з написаного і яку він присвятив своїм внукам. До них він звернувся зі словами: «Що стосується особисто мене, то я здебільшого писав. Для підтримки фізичного існування – газетні матеріали: кореспонденції, репортажі, нариси, фейлетони, короткі замітки і розширені інформації, Для душі – іноді лірику, іноді гумор, а іноді й сатиру. Якщо перше заняття давало мені зарплату, то друге – доволі відчутні тумаки і синяки». Писав епіграми і «обертосики» (фрази), короткі оповідання й збирав перлини в районних газетах на зразок: «В Оникієвому став до ладу новий пологовий будинок. Він уже видав першу продукцію: колгоспниця Варвара Кучерява народила сина». А часом балувався «барковщиною» – для вузького кола.
Як літератор Анатолій Куманський міг би зробити набагато більше і зануритися в літературу значно глибше. Але він постійно перебував у конфлікті. Не з людьми – як я показав на прикладі з Олексанлром Піскуновим, такі речі йому нічого не коштували. Анатолієві інвективи, як правило, йому прощали, тож згадування про «тумаки і синяки» дещо перебільшене. Він дійсно часто сварився з керівництвом, та й не завжди можна було втриматися. Наприклад, коли редактор багатотиражки, де він працював, прочитавши в його фейлетоні про робітників, котрі «вештаються по заводу в обнімку з Бахусом», запитав: «А з якого цеху цей Бахус?», Анатолій відповів питанням на питання: «Яким краще бути – дурним чи лисим?». І сам же відповів: «Дурним. Не відразу видно». Редактор подумав, а потім поцікавився: «Це ти про техніку безпеки чи про що?». Свідком розмови став секретар парткому підприємства, він запросив Анатолія до себе в кабінет і дав йому серйозного прочухана. Але це не мало ніяких наслідків.
Не конфліктував Анатолій Петрович і з матеріальною стороною життя. Він міг би так само, як і Маяковський. сказати: «Мне и рубля не накопили строчки». І це його не дуже засмучувало, йому вистачало тих копійчаних гонорарів, які він отримував з місцевих газет, а іноді й журналу «Перець» та інших республіканських видань, де час від часу друкувався.
Він конфліктував із самим життям, в якому, за великим рахунком, не побачив своєї стежки, а ходити чужими не хотів. Розумів, що слово, як і алмаз. потребує огранки, щоб стати діамантом, але на це у нього не вистачало терпіння. Усвідомлював, що література – річ серйозна, але писав, ніби між іншим. Він не знайшов своєї ідеї, і не випадково я не натрапив на неї у братових поезіях, прозі і гуморі. Мені це прикро. Бо ж пам’ятаю його, коли він повернувся з армії, сповнений надій і планів. Але щось пішло не так. Спочатку плани відсувалися на далі, а потім почали згасати й надії.
І все ж, у літературній тусовці Кіровограда другої половини минулого століття він залишиться разом з Валерієм Юр’євим, Валерієм Гончаренком, Леонідом Народовим. Борисом Чамлаєм. Оскільки література – це не тільки твори, а й атмосфера, в якій вони народжуються.
Броніслав Куманський