На засіданні міської топонімічної комісії, що відбулось минулої п’ятниці, розглянули депутатське звернення депутатки Фортечної районної у місті Кропивницькому ради Олени Скочко щодо зміни назви вулиці Халтуріна на честь земляка Семена Дорогого – визначного хорового диригента, засновника чоловічої хорової капели імені Левка Ревуцького. Члени комісії загалом підтримали ініціативу мешканців, у той же час голова комісії звернув увагу заявниці на необхідність підкріпити таку ініціативу підписами більшості власників помешкань на цій вулиці.
Можливо, не всі знають – хто такий цей непересічний чоловік.
Без перебільшення ця людина дорога серцю багатьох кіровоградців. І не лише його учнів, серед яких чимало відомих в Україні і в нашому краї людей, а й всіх, хто знав цього неординарного чоловіка. Його творчий розквіт припав на роки комуністичної епохи, не дуже прихильної до розкутого, вільного духу митців, але він зумів не лише не зрадити свого людського і професійного “я”, а й чимало зробити у справі, яку вважав своїм покликанням. На мою думку, люди такого ґатунку, як Семен Дорогий, в Україні — не рідкість, але якась внутрішня несвобода стримує їхній потенціал, якесь психологічне гальмо не дає сповна реалізуватися талантові. І тільки одиниці знаходять в собі сили підніматися над усталеним, спалахувати, як факел, уміти і в найглухішому селі не бути провінціалом. Такі люди завжди в опозиції до влади, і влада не може не рахуватися з ними. Звичайно, з іншого боку медалі — і заздрість, і зло, і несприйняття, і невдачі, часто й матеріальне неблагополуччя. Але найголовніше все-таки інше — уміння зберегти чистими свою душу й талант, і бути щедрим і щирим, даруючи їх людям. По-моєму, саме таким був і є Семен Дорогий.
Від Катерини до “Катерини”
Якщо дошукуватись витоків багатьох мистецьких явищ у нашому краї, можна помітити: поява та існування у нашому місті першого професійного українського реалістичного театру, присутність тут його діячів дали і досі дають потужні сходи. Саме в трупі музично-драматичного театру виховувався батько Семена — Василь Григорович. На жаль, під час першої світової війни одержав поранення і більше на сцені не виступав. Мати Олена Іванівна мала чудового тембру голос, співала партію Оксани з опери “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського та Катерини з однойменної опери просвітянина Миколи Аркаса.
Це вже потім, будучи зрілим майстром та керівником хору Кіровоградського музичного училища, Семен Дорогий, як хормейстер разом зі своїм колективом візьме участь у постановці опери “Катерина”, здійсненій тоді заслуженим артистом УРСР Михайлом Донцем до 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Цю постановку можна вважати безпрецедентною хоча б тому, що ім’я автора “Історії України”, буржуазного українського націоналіста (хоча й грека за походженням) Миколи Аркаса в радянські часи було просто заборонене.
Але в юності Семен Дорогий мріяв про кар’єру співака. З першого класу вчився співу під керівництвом Левка Бетенського, друга сім’ї Нейгаузів та Кароля Шимановського. Як соліст брав участь в республіканських олімпіадах — співав “Жайворонка” Михайла Глінки та “Тихесенький вечір” Кирила Стеценка.
Але в Одеську консерваторію зміг вступити вже по війні, відбувши зв’язковим партизанського підпілля та відслуживши в Повітрянодесантній дивізії та в ансамблі пісні і танцю Східносибірського військового округу. Вчився спочатку на вокальному факультеті. Раптове захворювання голосового апарату, як колись фронтове поранення його батькові, перекреслило шлях до вершин вокальної майстерності. Але не на сцену. Знамеитий професор Костянтин Пігров, помітивши обдарування юнака, запросив його на диригентсько-хоровий. факультет.
“А ви для мене зовсім не гора…”
У роки падіння комуністичного режиму та піднесення української національної свідомості, в Кіровограді розповідали анекдот (саме так я його тоді сприймала): був, мовляв, такий диригент у Кіровограді, Дорогий, який не дуже слухався начальства. Якось на одному засіданні партійний чиновник, вичитуючи йому за якусь провину, вирішив дошкулити: “Ви, товаришу Дорогий, для нас зовсім не дорогий!”. На що той, не довго думаючи, відповів: “А ви, товаришу Гора (чиновник мав таке прізвище. — С.О.) для мене зовсім не гора, і навіть не маленький пагорб”. Анекдот цей розповідали тоді як символ непокори владі, приклад того, як треба з гідністю відповідати тим, кого звикли боятися.
Учень Семена Дорогого, заслужений діяч мистецтв України, керівник Кіровоградського міського хору, який став переможцем багатьох і багатьох престижних конкурсів, Юрій Любович стверджує, що це зовсім не анекдот, а чистісінька правда.
Повернувшись після консерваторії в Кіровоград, Семен Дорогий працював спершу у рідній школі №7, де створив зразковий хор. Але серйозною віхою у його творчості та явищем у мистецькому житті краю стала хорова капела Кіровоградського педагогічного інституту імені Пушкіна (крім цього Семен Дорогий створив у Кіровограді хор музичного училища, хор Будинку культури імені Калініна, хор Будинку вчителя, хор військового гарнізону, хор хлопчиків при Будинку культури імені Компанійця, його вважають фундатором і музичного училища, і музично-педагогічного факультету нинішнього педуніверситету). Високопрофесійне звучання капели, якою він керував протягом 14 років з невеликою перервою (був звільнений за те, що одружився зі студенткою), відзначали на всіх рівнях. Колектив багато гастролював, відвідав з концертами майже всі обласні центри України (відбув більше 500 виступів). Безпрецедентним на той час було й те, що Московська фірма грамзапису “Мелодія” випустила платівку із записом хорових творів у виконанні капели. Але цей успіх тим більш вагомий, що залишив слід не лише в нагородах та відзнаках, а в серцях учасників капели, деякі з яких стали професійними митцями, як Микола Родзін (його учні також народні артисти України Людмила Маковецька та Нінель Білецька, добре відомі та шановані у Кіровограді згаданий вже Юрій Любович та заслужений працівник культури Микола Макода), але більшість з яких несуть через своє життя, прищеплену Дорогим любов до пісні та хорового співу. Він, безперечно, творив ту мистецьку ауру краси і гармонії, яка ще відізветься не в одному покоління, а то й спалахне незнаним досі талантом.
“Чуєш, брате мій…”
Та, зрозуміло, вершиною його творчої діяльності стало створення чоловічої хорової капели імені Левка Ревуцького, слава якої гриміла, без перебільшення, на весь тодішній Радянський Союз, а, може, й на увесь світ. Справа у тому, що на той час (1969 рік) подібний колектив був лише в Естонії (керував ним славнозвісний Густав Ернесакс). Поява в Україні такого самобутнього колективу, з яскраво вираженим національним характером, дала імпульс творчості композиторов: для капели почали писати Георгій та Платон Майбороди, Климентій Домінчен, Анатолій Кос-Анатольський, Віталій Кирейко, Яків Цегляр, Ігор Шамо, інші. Капела виступала у всіх союзних республіках, а виконання “Шести балад” Дмитра Шостаковича у великому залі Московської державної консерваторії викликало бурю захоплення всієї музичної громадськості. За час (майже десять років) керування Семеном Дорогим капелою про неї у різних виданнях з’явилося майже 300 статей.
Можна ще довго перелічувати відзнаки, посади, почесні звання маестро. Та суттєво інше: він назавжди залишиться яскравою зіркою серед талантів нашого краю. Такою, від якої загораються інші.
Світлана Орел
