Колективну світлину, про яку йде мова в цій статті, випадково знайшли на початку 2000-х років. Вона зберігалась у сімейному архіві Аліни Григорівни Чабаненко (м. Кривий Ріг).
Ось що вона про неї писала: “Портрет мами, відколи відійшла вона у вічність, висів проти столу, за яким у святкові дні збирались ми всією родиною. Моя мама, Наталія Трифонівна Гандебура (з Коробченків)... Я сама щосуботи змахую зі скла пилинки. Якось вирішила протерти скло й зсередини. Зняла підкладку, а під нею груповий знімок. Та ще й який! Це ж про нього багато разів згадували мама та бабуся. А чому заховали його таким незвичайним чином рідні, пояснити не беруся.
Тільки тепер стала його уважно розглядати. Одразу на знімкові впізнала дідуся Трифона Назаровича Коробченка. На ньому і засновник Давидовського парку Микола Львович Давидов, а ще братолюбівський панотець, суддя, жандарм, поштмейстер і власник торгових рядів та гуральні. Очевидно, знімок зроблено в дідовій садибі в Братолюбівці. А всі ці люди прийшли вшанувати Трифона Назаровича з Днем ангела. Отже, знімок зроблено приблизно в 1910 році”.
Читаємо вищенаведені рядки в листі пані Чабаненко, який опубліковано разом зі світлиною в томі “P.S.” серії “Господні зерна” відомого українського письменника Г.Д. Гусейнова. Згодом Григорій Джамалович передав копії цього знімка в музей історії Долинського району, в музейну кімнату парку “Веселі Боковеньки”, а також нещодавно люб'язно переслав і мені.
Місцева еліта міжріччя Бокової-Боковеньки
Як бачимо, люди на світлині одягнені досить легко – троє чоловіків у білих літніх костюмах. Можемо зробити висновок, що знімали саме влітку. І, ймовірно саме цей фотограф:
На задньому плані помітні три будівлі – справа бачимо частину будинку під солом’яною стріхою, далі за деревами, здається, стоїть храм (Святого Духа, мурований, 1821 року будови), а зліва – солідний цегляний будинок критий залізом.
Мені стало цікаво дізнатися якнайбільше про людей присутніх на цій світлині, довідатися про їхні долі. Хоча й пройшло більше 110 років, але інтересу це тільки додає!
Фрагмент карти Шуберта (сер. 19 ст)
На фрагменті відомої карти – містечко Братолюбівка на балці Дубровиній (раніше на картах кін. 18 ст. – річка Дубровина), села Іванівка (Давидова), Весела Балка на балці Веселій, Весела Боковенька, Устинівка, хутір Комишеватий і парк (виділено зеленим) вище по річці Боковенці і балках, які в неї впадають. Звісно, сучасні кордони парку накладені, бо ніякого парку в середині 19 ст. ще не було, але саме так читач може побачити картину краще.
Щоб почати роботу над дослідженням світлини, я у першу чергу, розділив її на окремі фрагменти – фотопортрети кожної персони. Були відомі імена та прізвища лише двох осіб, про яких тут йде мова – М.Л. Давидова і Т.Н. Коробченка.
Т.Н. Коробченко
У своїй статті про родину Коробченків “Писар УНР і невідомий художник – брати-братолюбівці – нащадки дипломата гетьмана Хмельницького?” я розповідав про життєвий шлях Трифона Назаровича Коробченка.
Писар УНР і невідомий художник – брати з Братолюбівки – нащадки дипломата гетьмана Хмельницького?
Нагадаю, що народився він в 1876 році в с.Калаборок Чигиринського повіту Київської губернії і був управляючим братолюбівськими складами лісопромисловців Шапошникових. Відповідно, на світлині він у віці близько 35 років.
Хотілось би написати і про невеличке диво пов'язане зі згаданою статтею. Трапилось воно в Святвечір, який тільки-но минув. Досі не розумію, що спонукало мене зазирнути до першої книги антології “На землі, на рідній...”, бо робити це не збирався. А на її сторінках зустрілась переповідка під назвою “Презент від духів”, яку розповіла колись та сама пані Чабаненко. Дія відбувається в Братолюбівці. Йдеться про трьох музик: повертаючись з бенкету, біля руїн маєтку добрим словом згадали власника його – пана Шапошникова і його управителя Коробченка, які гарно ставилися до людей, та в їхню честь “ушкварили заповзяту пісеньку”. Звідкись взявся низенький чоловік у старомодному сюртуці, який передав “від розчуленого пана” чудернацькі презенти їхнім діткам – обліпихові галузки. По дорозі додому двоє музик згодом кинули їх у ярок – не сподобавсь їм такий “панський” подарунок. А третій таки доніс і поклав біля донечки, яка прокинувшись вранці, прибігла запитати чому ж ягідки не розкушуються. Виявилось, що були вони з чистого золота. Згодом, як дізналися про таке ті двоє, то побігли галузки шукати, але крім бур'яну нічого не знайшли, лише почули звідкись сміх.
Переслав я такий чудовий святвечірній подарунок і нащадкам Коробченків, які із задоволенням знову згадали своїх пращурів.
Пропоную пригадати і людину, день пам'яті якої припадає також саме на 6-те січня. Тим більше, що є цей чудовий чоловік і на фото.
М.Л. Давидов
На цій світлині добре відомому в краї засновникові степової перлини Миколі Львовичу Давидову (с. Іванівка) близько 50 років.
Доречно навести фрагмент споминів про нього іванівського вчителя Олександра Павловича Линенка: “Цей стрункий, високий чоловік, з могутніми грудьми, світлими добрими васильковими очима, з довгим носом, осідланим пенсне, рожевими щоками, з сивими вусами і такою ж бородою, завжди усміхнений і з привітною розмовою, віє на Вас здоров'ям, а осанкою схожий на богатиря”.
Народився М. Давидов, як стало нещодавно відомо завдяки знахідці історика А.В. Пивовара (Київ), 27 липня 1860 року в родині штабс-ротмістра у відставці Лева Івановича Давидова і його жінки Ганни Семенівни, в дівоцтві – Плакса (?). Текст свідоцтва про народження опублікований в книзі В.Г. Маруценка “Боковенька 2020. Долинська”.
Завдячуючи допомозі директора ДАКрО О.О. Бабенка (Кропивницький) мені вдалося встановити роки життя батьків Миколи Львовича: його тато народився в 1805 р., а помер 14 листопада 1901 р., мама з'явилась на світ в 1821-му. На жаль, не прожила Ганна Семенівна без свого чоловіка і року – померла 27 жовтня 1902 р.
Відповідно, у минулому році повинні були хоча б на рівні Кіровоградської області (чому б і не всієї країни?) згадати про 160-ліття людини, яка нам всім залишила такий скарб, як Давидівський парк (нині – “Веселі Боковеньки”). Відомий факт – гроші і життя вклав він у парк не для себе, а задовго до смерті заповів його географічному товариству. Згодом, втративши все своє майно разом з парком (у часи більшовицької окупації), повернувся до своїх улюблених численних дітей – дерев і інших насаджень, цілими днями доглядав їх на громадських засадах (тобто безкоштовно), доки не був призначений завідуючим створеної на базі парку дослідної станції “Веселі Боковеньки”.
З книг Г. Гусейнова відомо, що Давидов брав“безпосередню участь в закладанні лісових масивів поблизу сіл Гурівки, Братолюбівки, Олександрівки”, про що згадував вчитель Євген Силович Коваленко (згодом директор школи в сусідній Боковій), який також особисто знав Миколу Львовича з 1927 року. Молодий вчитель, який чудово грав на скрипці, створив в Іванівці і хор, бо “селянам потрібна загальна і музична культура, вони шанують пісню і музику”, як казав йому Давидов агітуючи за створення хору. Згодом він залюбки відвідував ці заняття. Жив у ті часи Микола Львович в центрі парку в одноповерховому флігелі (батьківський маєток тоді вже був спалений).
Малюнок Олександра Козарецького
Імовірно, любов до природи та її краси, повага до простих людей-трудівників у Миколи Давидова від Параски Арсентіївни Куделі, місцевої селянки, яка його вигодувала і виплекала. Він любив її як рідну матір: “У мене була не мати, що народила, а та, що вигодувала, і, хоча й була неграмотною, зуміла на все життя прищепити любов до трудівників, що і становить сенс і красу життя, – казав так М.Л. Давидов вже в похилому віці... Вона у своїх казках стверджувала, що колись народиться на землі така людина, яка насадить рай, де будуть рости дерева з усієї землі, а люди дивлячись на нього, будуть забувати горе... Як і в дитячі роки, в молодості він любив бувати зі своїми молочними братами – Никифором, Самуїлом, Григорієм Куделями, з якими в ясні ночі залюбки гуляв по рідному українському степу і, особливо по луках долини річки Веселі Боковеньки. Боковенька звалася Веселою через те, що вздовж річки проходив головний шлях, по якому чумаки возили сіль з Криму і на берегах були розташовані корчми, де чумаки робили зупинки і згодом з піснями продовжували свій шлях” – фрагменти зі споминів ще одного іванівського вчителя О. Линенка.
Згадує добрий його приятель-вчитель Олександр Павлович Линенко також і про те, як багато допомагав Микола Львович місцевим селянам – саджанцями, хлібом, грошима, худобою. Збудував він для них гарну школу з просторими класами і таку, що стоїть вона і донині.
“Дай людині рибу, і ти нагодуєш її лише раз. Навчи її ловити рибу, і вона буде годуватися нею все життя” (китайська мудрість).
Прості люди відповідали на його турботу великою пошаною, а згодом, під час відомих подій 1920-х років, стали захистом для нього і його парку.
Григорій Колос, регент братолюбівської церкви з 1925 року, розповідав, що колишній пан Давидов дуже любив грати в шахи і цінував сильних суперників. Згадував він і їхні баталії до пізньої ночі, після яких Миколі Львовичу доводилось ночувати через це у того вдома. Відомо це з рукописних записок його брата, волосного писаря Марка Захаровича Колоса.
За переказом Бориса Івановича Семеренка (1927-2008), який у свій час закладав криворізький дендропарк і завідував культурою в Новій Празі, Микола Давидов під час відвідин хутора у верхів'ях Висуні, куди його запросили завзяті садоводи, на їхнє прохання допоміг створити план майбутнього села Згода з вулицями і зеленими насадженнями. Створював цей чудовий чоловік і парки в містах Долинська і Кривий Ріг. Дізнаємося це з біографічного довідника “Боковеньки 2019. Степовики” В. Маруценка.
Залишив нам Микола Львович Давидов і невеличку книжечку-заповіт під назвою “Нарис Весело-Боковеньківського дендрологічного парку”, яка написана ним чудовою українською мовою (!) і видана 1928 року в Харкові (вважаю, що настав час її перевидати). Називає він там ім'я чоловіка, за проєктом якого було створено дивовижний парк в степу – це “маляр-пейзажист Іполит Васильович Владиславський-Падалка”.
Коротко розповім і про “маляра-пейзажиста”. Народився він в 1872 році від першого шлюбу Василя Васильовича Владиславського-Падалки, дворянина, титулярного радника-секретаря Аккерманської повітової земської управи. Маму звали Надія (дівоче прізвище – Папашик), померла вона до 1877 р. – батько у цьому році одружується вдруге. Але і тато помирає в березні 1882 року, а Іполіту лише десять. На прохання вдови Ганни Михайлівни земська управа, якій померлий віддав 13 років, виділяє гроші лише на поховання, на пенсію їх не знайшлося. Допомогли родичі і всі п'ятеро синів Василя Васильовича отримали гарну освіту, в т.ч. Іполит, найздібніший серед них. Він закінчив Кишинівську гімназію (там колись жив його дід, згодом і рідний дядько), наступна сходинка – Одеська школа садівництва ім. Маразлі.
Будівля школи садівництва, Одеса, поч. 20 ст.
На конкурс, який оголосив М. Давидов, він подає п'ять малюнків і виграє його. М.Л. Давидов у згаданому нарисі напише, що Іполит Васильович протягом більш ніж двох десятків років наглядав над усіма роботами в парку, який “розбито в англійському природному пейзажному стилі, що вважає за свою вчительку природу з усіма її принадами і красотами”.
За зароблені гроші він відкрив в Одесі “Перший на Півдні садобудівельний заклад”:
З часом Іполит Васильович створює інші надзвичайні шедеври – проєктує знаменитий біосферний заповідник "Асканія-Нова" барона Фальц-Фейна, дендрологічний заповідник в с. Цауль на 64 гектарах, парк в с. Редю-Маре (Дондюшанський район – обидва в Молдові) у 1912-1914 роках.
Більше про М.Л. Давидова, І.В. Падалку та багатьох інших читайте у вже згаданій серії “Господні зерна”, а також двотомнику “Тіні забутого парку” Г.Д. Гусейнова, котрого за його ж словами “історія парку захопила такою мірою, що пошук матеріалів, світлин, спогадів розтягнулися на два з половиною десятиліття” – приблизно стільки ж створювався і Давидовський парк. Десять “Господніх зерен”, зібраних автором у цьому і інших парках та куточках України, проросли для письменника заслуженим визнанням і не тільки на Батьківщині, а також Шевченківською премією 2006 року в галузі літератури.
Владислав Сердюк, історик-докторант
Прошу всіх, хто може доповнити розповідь, а також допомогти встановити решту осіб на груповому фото, писати на особисту ел. пошту –