На початку цьогорічної осені відзначає свій ювілей відомий у краї освітянин, громадський діяч, автор багатьох освітніх видань Олександр Каєнко. Ми попросили його поділитися роздумами про здобутки, прожите, плани на майбутнє. Отож:
«Так трапилося, що колись давно, вибираючи внз для вступу, я зупинився на кіровоградському педінституті. Любов до читання і перші поетичні спроби привели на російське відділення філфаку (хоч історія теж розглядалася, а улюбленій хімії в обласному центрі, на жаль, не навчали). Чесно кажучи, працювати у школі не хотів, максимум три обов’язкових роки – і знайти місце, поближче до книжок, у бібліотеці, наприклад, чи в архіві. Щоб було тихо, спокійно, і вільного часу багато. Але життя все перекроїло по-своєму! Доказ тому – тридцять сім перших дзвоників, почутих і пережитих в одному закладі (вивіски і печатки змінювалися, а заклад однак залишався собою).
Починав я вчителем російської мови в єдиній на всю Новоукраїнку російській школі. Це означало доволі потужний колектив і, ніде правди діти, дещо кращі і сильніші, ніж в інших школах, учні. Учні, які уміли і хотіли говорити з учителем і до уроків з якими треба було ретельно готуватися… У повітрі стояв запах свободи, союз тріщав по всіх швах, з’являлися осередки екзотичних партій, але значок із жовто-блакитним прапорцем все ще діяв на владу як мулета на бика. Здавалося, маленька Новоукраїнка прокидалася після багаторічного сну. Це було тривожно і цікаво.
Світ змінювався, і разом із ним змінювалася школа. Після того, як країна отримала незалежність, зміни пішли лавиною. І найголовніше: на моїх очах (і скажу без зайвої скромності, за моєї участі) народжувався і набирав силу новий навчальний предмет – зарубіжна література. На той час я вже зрозумів, що втікати зі школи не збираюсь, тому весь надлишок енергії віддав роботі.
Про те, як працювалося вчителям-зарубіжникам в перші роки, можна говорити довго, це було щось на кшталт прокладання стежки до нової локації. Альпіністи зрозуміють!.. Але це, знов-таки, було цікаво! Саме зі школою пов’язані мої головні професійні здобутки: перемога у всеукраїнському конкурсі «Учитель року», звання першого в Україні заслуженого вчителя зарубіжної літератури, повний комплект учительських відзнак за плідну працю (хіба що «народного» не вистачає, але бути «народним» в країні, де вчитель став кимось на зразок обслуговуючого персоналу, не хочеться), участь в різноманітних вчительських зібраннях та зустрічах, уроки в чужих школах, редагування фахового журналу, робота над власними програмами і підручниками у чудовому колективі, сотні випускників, яким так хотілося передати іскорку любові до книги… Про все й не згадаєш. А ще ж і крім школи дещо є: власноруч створений Клуб інтелектуальних ігор для дорослих і дітей, перемоги в інтелектуальному спорті, вірші і переклади (до них останнім часом руки доходять рідко)… І, звичайно ж, дві татові доньки, в яких колись бачив продовження мого ремесла, а тепер тихенько спостерігаю, як вони долають власні вершини. Отож, в плані реалізації у мене все добре. Я щаслива людина!
Зараз працювати в освіті стало набагато важче, недаремно йде відтік сильних вчителів зі шкіл України. Не всі хочуть і можуть терпіти, виживати. Причин кілька, і основна – хаотичність державної політики щодо школи. Ми схожі на команду корабля, який ніяк не може лягти на потрібний йому курс. Жодна реформа за останні роки не була доведена до логічного кінця – починали, зазвичай, гучно, а закінчували як прийдеться. Проведених змін ніхто не аналізував, недоліків не шукав і висновків не робив. Принцип «а давайте спочатку на хом’ячках спробуємо» – це точно не про Україну. Рішення про новації приймають ті, хто справжню державну школу бачив лиш на фото у соцмережах. Стратегії не обговорюються з учителями, їхні думка просто не враховується. Приклади наводити не буду – зайдіть у будь-яку вчительську спільноту у фейсбуці, там все є. Рівень життя вчителя, розмір його платні – нижче плінтуса, прибиральниця у нормальному офісі має більше, а середньої руки айтішник навіть досвідченому педагогу здається богом. Коротше кажучи, гарне гасло «Вчителі важливі!» створене для того, щоб прикрашати фотозони. З іншого боку, більшість дітей втратили бажання вчитися, приходять на заняття невмотивованими, бути розумним стало необов’язковим – важливо здати ЗНО, а ні, то тато з мамою проплатять за вступ… Якість освіти в державних школах падає, час дітей-ерудитів минув. Закордонні технології не суміщаються з рідною ментальністю. Сумно…
Що стосується планів – тут все непросто… Найближчими місяцями маємо дописати новий підручник для восьмого класу і розпочати його рекламну кампанію. Потім – якщо нічого не трапиться – буде дев’ятий. Хочеться, щоб підручники нового типу (саме так авторський колектив позиціонує свою працю) дійшли до учнів. Само собою, школу не залишу. Є кілька цікавих проєктів. Інтелектуальний хаб нещодавно започаткували – треба його розкручувати. Після Перемоги обов’язково проведу в Новоукраїнці великий турнір – обіцяв друзям. Про інше промовчу. Не хочу смішити богів…»