Людям часто хочеться залишити свій слід і не загубитися в історії, хоч якось примазавшись до невпинного плину часу. Чи то написом «Тут був Вова» або пробитим стрілою серцем і криком душі «Шурік+Ліза=любов». На перший погляд це, зазвичай, нормальне явище. Що ж, бери і твори свою історію!
Ось в один прекрасний день і міський голова Єлисаветграда Олександр Пашутін піддався цій спокусі. Йому на схилі віку захотілося побути літописцем епохи. Але, здається, не дуже він хотів вдихати давню пилюку цвілих манускриптів і напівзітлілих документів. Та не шукатимем, хто працював над нарисом – сам заявник чи хтось із підручних. Бо ходять же невиразні натяки, ніби міг прикластися до книги, приміром, Володимир Ястребов, Олександр Тарковський або хтось іще.
От і з’явився 1897 року «Исторический очерк г. Елисаветграда», допущений цензурою до друку. Уже згадка про той дозвільний орган породжує певну засторогу щодо достовірності, чи не так?
І ось тут, щоб повніше зрозуміти хід думок Пашутіна при написанні, варто придивитися до його особистості, життєвих маркерів, інтересів, уподобань, рис характеру тощо. Ще й критично осмислити потребу Пашутіна взятися за явно непритаманне йому заняття. Тут маємо вкрай мало достовірних даних. Однак це нітрохи не заважає декому посилатися на творіння Олександра Миколайовича, як на беззаперечний аргумент у будь-якій дискусії щодо нашого міста. А й справді, що ми знаємо про цю людину, крім того, що походив з потомственних купців, обіймав двадцять сім років посаду міського голови, помер, трохи не досягши 60 років. Статтю ж про нього з Вікіпедії можна припасувати до будь-кого з інших міських голів, помінявши тільки прізвище. А от «Очерк…» – зовсім інша річ, хоча й він ставить більше запитань, ніж дає відповідей на них.
Уже в першому реченні чуються сумнівні нотки: «Основанием города Елисаветграда послужила крепость св. Елисаветы, которая вследствие именнаго указа Императрицы Елисаветы Петровны, от 11 января 1752 года, была с торжеством заложена генералом Глебовым, по причине разных обстоятельств тому препятствовавших, лишь 18 июня 1754 г., когда и приступлено было к ея постройке».
Це як? Фортеця із самого початку стала основою міста, навколо якої воно формувалося? Та ні, вона трохи не два століття тулилася на околиці, лякаючи люд моторошною тишею. Хіба що міські кози блукали на валах та зрідка діти з околиць запускали повітряних зміїв (читай «Хведько-халамидник» земляка Володимира Винниченка). Аж у другій половині ХХ столітті пустка біля фортеці почала забудовуватись. Отже, тільки ті кози і врятували цитадель від долі повного запустіння, що спіткало її сестру-близнючку фортецю св. Анни під Ростовом-на-Дону.
А що то за причини, що два роки заважали закладці об’єкта? Дочасно розікрали виділені на спорудження кошти? Місцеве населення вчинило спротив? Чи, може, совість запротестувала проти чинимого гріха? Проте, останнє питання явно надумане, бо кожен правитель-московит в усі часи керується тиранським постулатом: «Холопи, я звільняю вас від химери, що називається совістю». І холопи завжди радіють такому близькому їхнім душам заклику.
Йдемо за текстом далі. «Крепость св. Елисаветы была построена в дикой степи вблизи границы зимовников запорожских, на правом, нагорном берегу реки Ингула. Она предназначалась для защиты этого края от набегов татар и запорожцев, который под названием Новой Сербии начал в то время заселяться сербами, оставившими свое отечество под предводительством полковника Хорвата, по не удовольствиям на австрийское правительство за притеснение их веры и нарушение их прав».
Тут уже наявне не просто замовчування, а пряма брехня про «дикую степь» і «границу зимовников запорожских». По-перше, степи тут були досить густо заселені, бо, як каже дослідник Володимир Кабузан, указом імператриці Єлисавети звідти вигнано 11 тисяч українських господарств, щоб дати простір для приведених Хорватом двох тисяч переселенців. Ось коли процвітаючий край здичавів. Адже 11 тис. господарств опиралися, як мінімум, на 40 тисяч мешканців з їхніми робочими руками. А це в кілька десятків разів більше, ніж прибулих сербів, зовсім неохочих до фізичної праці.
По-друге, про які кордони запорозькі йде мова, якщо фортецю заклали посеред найбільшої на Запорожжі Буго-Гардівської паланки? І кого вона захищала від запорожців на відібраних у них же землях? Знаємо також, як тихесенько відсидівся російський гарнізон за валами при татарському наїзді 1769 року. Історик Дмитро Багалій в роботі «Заселення Південної України» прямо каже, що твердиня за всю історію так і не виконала своєї головної функції
Сама ж фортеця св. Єлисавети швидко стала розбійницьким кублом, притулком міжнародних авантюристів та спецслужб різних країн. Сюди за грабіжною здобиччю хлинув різний непотріб з Польщі, Пруссії, Австро-Угорщини, Кримського ханства, Туреччини, Персії, Молдавії. А найбільше, як завжди, з Московщини, яка звідси направляла «гостей» до країн, що її цікавили. А цікавив її увесь світ, включаючи Аляску, Каліфорнію, Гавайї.
Хто тільки не товкся тоді навколо фортеці. Тут тобі і купці грецького, вірменського, єврейського та московського походження, і українські козаки, і звичайні посполиті, захоплені виром подій, і визволені з полону бранці.
Приватний учитель майбутнього імператора Петра ІІІ Яків Штелін писав: «Для узнания укреплений Русского государства великий князь получил с дозволения императрицы большую тайную книгу (in imperial foli) под названием «Сила Империи», в которой были изображены все укрепления, принадлежащие к Русскому государству, от Риги до турецких, персидских и китайских границ, в плане и профилях, с обозначением их положения и окрестностей...». Треба думати, фортеця св. Єлисавети теж там була описана.
Однак, повернемося до Пашутіна і його «Исторического очерка г. Елисаветграда». Візьмемося аналізувати книгу далі. Отже, по-третє, чому так мало сербів (до 2 тис. включно з жінками, дітьми і стариками), відчувши утиски від австрійців, перейшло на російський бік, хоча Хорват обіцяв привести 10 000 боєздатного воїнства? Чи не тому, що зірвалися з рідних місць тільки затяті волоцюги, які дома не мали чого робити?
Але тут раптом, після всього прочитаного поза пашутінським твором, чомусь нестримно захотілося вибратися з-під тенденційної пашутінської тіні. Аж ні! Пашутінський дракон міцно вхопив тутешній люд своїми зубами. Палкими послідовниками і шанувальниками імперця Пашутіна, на жаль, стали і міські голови уже нинішнього часу – Василь Мухін, Олександр Нікулін, Володимир Пузаков, Олександр Саінсус. Це вони одягнули його у бронзу, почепили барельєф, увічнили у назві вулиці.
Леонід Багацький