Маємо нагоду привітати Валерія М'ятовича з другою книгою! У першій – "Номенклатурний Декамерон" – він показав нікчемність і вульгарність ще донедавна (на той час) всесильного компартійного чиновництва, котре, позбувшись влади, оголилося у всій своїй ницості. У новій книзі – вивів на світ те ж чиновництво, тільки вже смутної доби розбудови нашої незалежної держави, котра на свою дорогу ніяк не вийде.
Війна згуртувала український народ, насамперед для перемоги, а потім і розбудови нової України – справді незалежної, сильної, успішної національно-демократичнї держави. Однак не всіх. Минуло майже вісімесят років після подій Другої світової, надворі двадцять перше століття, та з напівзабутого далекого знову випірнуло прислів'я сорокових: "Кому війна, а кому мати рідна". Одні гинуть за Вітчизну, другі, наскільки можуть, допомагають фронту, а треті вже планують, як розподілятимуть між собою потоки відбудови країни після перемоги. Перемогу Україна безумовно здобуде, на те маємо не тільки волю і віру, а й багато аргументів. І відбудується. Однак керуватимуть тією відбудовою цього разу не чиновники з "тринадцятої роти", а ті, хто даватиме на неї гроші і вміє їх рахувати.
Події в повісті М'ятовича відбуваються ще до початку агресії Росії проти України. Тільки це нічого не міняє. Совковий ген за тридцять років хоч і помітно вивітрився із свідомості нашого суспільства, та не до кінця. Очевидно й справді "десять років туди, десять років сюди – не строк", як казав один естрадний артист в образі Сталіна. Країна змінилася, але головною дієвою особою і розпорядником державних коштів залишається все той же "його величність Чиновник". Як і колись переконаний, що його на посаду посаджено "на прокорм". А тому й працює не на благо Вітчизни, а на користь власної кишені. Я дозволяю собі це узагальнення, хоч маємо чимало випадків безкорисливого служіння відповідальних осіб державі й народу. Бо кримінал й зловживання під час війни зашкалюють і вже відомі всьому світові. Крім посадовців, котрі мали б із цим боротися. Може, якось і боряться, тільки вочевидь вибірково.
Щоб про такі речі менше знали, високі чиновники під виглядом необхідності згуртування суспільства навколо президента фактично ввели цензуру: не допустили канали національно-демократичного спрямування до телемарафону "Єдині новини" (#UAразом) і відключили їх від цифрового телебачення. Чого не сприйняло громадянське суспільство і що насторожило прихильний до нас демократичний Захід. Чиновники з оточення президента не врахували, що є ще соціальні мережі, і в них немає цензузи, і там друкуються не тільки друзі України, що особливо небезпечно. "Слуги" не вперше підставляють главу держави. Прикладів тому вистачає, починаючи від не характерної для нього пропозиції дворічної давності гідно вшанувати святого архангела, зображення котрого є центральним у гербі країни-агресора, і до графіки портрета Зеленського в образі Че Гевари на футболці спікера парламенту та надання необмеженого ефіру відвертому авантюристу Арестовичу й іншим "арестовичам", котрі вкидають у суспільство явно провокативні сентенції, бо, на думку Офісу, вони корисні. "Він провокує дискусії, і ми можемо простежити настрої у доволі політично стерильному під час війни суспільстві". Для цього, панове, якщо ви не знаєте, є відповідні інститути, і роблять вони свою справу професійно.
У цю відповідальну годину, коли вирішується питання бути чи не бути Україні, народ природно згуртувався навколо особи президента, повірив йому. Ще більшу довіру людей викликало б відверте обговорення проблем і стану справ, зрозуміло з дотриманням логічних обмежень при оприлюденні фактів. Нелогічні ж заборони, тим більше безпідставне позбавлення прав на мовлення, не сприяють єдності. Не треба боятися народу, він уже показав свою зрілість, продемонстрував вірність Україні і духовну силу. В нього треба вірити.
Про це я думав, читаючи повість Валерія М'ятовича, оскільки вона про те ж саме – не фактологічно, а за змістом. Хотілося, щоб її прочитало якомога більше людей, бо такі твори формують громадянську позицію читача. А це на сьогодні – чи не найголовніше завдання літератора.
Броніслав Куманський