Не стало заслуженого художника України Андрія Надєждіна.
Боляче, коли йде з життя хороша, розумна, добра людина. Здається, його любили всі. І було за що. Я знав Андрія практично з його юних літ. Не скажу, що він виріс на моїх очах, але зустрічалися ми часто, обмінювалися думками і враженнями, мені імпонували його інтелект, розуміння космічного зв’язку усього сущого і оцінки «з погляду вічного».
Сумно, коли людина помирає тоді, коли ще не вичерпала свого творчого потенціалу, не віддала людям усе, що ще могла віддати, і не все зробила з того, що становило зміст її життя.
Гірко, коли в інші світи йде Художник – від того стає біднішою його рідна земля.
Андрієві Михайловичу поталанило народитися в сім’ї живописця. Його батько – Михайло Володимирович Надєждін, один з найпослідовніших прихильників андеграунду на Кіровоградщині, народний художник України передав синові святість почуття авторської свободи, усвідомлення права митця самому творити себе і обирати собі кумирів. Серед художніх зразків, на яких формувався Андрій Надєждін – мистецтво Середньовіччя і барокко, живопис початку двадцятого століття, полотна академіка Миколи Жука, монументальна спадщина бойчукістів, революційна пластика Олександра Архипенка, народна картина й національна кераміка, український іконопис. Від кожного з них Надєждін взяв щось для себе, але це не призвело до еклектики, оскільки він переймався не стільки формою, скільки основами, осмислюючи і переосмислюючи їх.
Вся його творчість пронизана ідеями гуманізму, толерантності. Вони входили у життя художника з українським фольклором від дідуся й бабусі, загадкового «Козака Мамая» з музеїв Дмитра Яворницького та Івана Гончара, з філософією Григорія Сковороди, Біблією і Христовими притчами, національною демонологією, українською звичаєвістю та обрядовістю. Звідси постійне звертання художника як до християнства, так і до народної традиції з її гуманістичним началом. Його роботи академік Олександр Федорук охарактеризував як «прагнення зрозуміти суть сучасних реалій через архаїку давно минулих часів, змережану психологією християнства».
Живописна спадщина (вибач, Андрію, що мусив написати це слово, воно мало б з’явитися набагато пізніше і вже не від мене) являє собою духовний образ України, явища космічного, цілісного і неповторного, поза географією і часом, минувшиною і банальним побутом. Навіть його конкретика в портретах, пейзажних мотивах, реакції на знакові сьогочасні події – це все ті ж скельця єдиної мозаїки, котру митець складав протягом усього свого життя.
Наслідуючи народну традицію, Андрій Михайлович часом супроводжував свої картини віршованим текстом. Одну із них доповнюють рядки: «Повільно котиться Дніпро по неосяжному простору, несучи на своїх плечах тягар віків величний». Отой величний тягар – то доля і призначення України, яку його улюблений поет Євген Маланюк називав Степовою Елладою, в контексті загальнолюдської історії.
Післяслово по людині ніколи не буває повним. Про Андрія Надєждіна можна писати багато – як про неповторного художника, митця-мислителя, ілюстратора, мистецтвознавця, аналітичний доробок якого варто було б видати окремою книгою, досвідченого музейного працівника, ініціатора й співавтора культурно-мистецьких проєктів. Він справді багато зробив на цьому світі.
Мир праху твоєму, Андрію. Ти залишаєшся з нами, в нашій пам’яті і серцях.
Броніслав Куманський