-
Прощавай, Іллічу!
У п’ятницю, після трьох університетських пар (лекція з курсу історії друкованих видань краю; практична зустріч шести п’ятикурсниць із недавньою випускницею вишу, а нині кореспондентом приватної газети «Наше місто»; консультація до написання бакалаврської роботи на тему першої краєзнавчої розвідки одного з районів Одещини), я рвонув у Київ. На Майдан? І на Майдан. На диво, не було проблем з квитками, більше того, комфортний автобус-лайнер майже на третину виявився вільним. На Майдан, подумалось, рейсовими автобусами не їздять; більше – власним транспортом чи організованим сьогоднішніми штабами опору в кожному обласному центрі, з берегів Інгулу в тому числі.
Але їхав я не тільки на Майдан, а й як делегат на ХХ Великий збір українських націоналістів, дату проведення якого, 14 грудня, запланували іще з літа, а тепер вона збіглася з революційними подіями в столиці.
У грудні темінь на землю падає мало чи не післяобід і скоро читати стало неможливо, за автобусним вікном побігли білі снігові поля, чорні лісосмуги й час від часу далекі гострі вогники на горизонті. І думки закопошились роєм: найбільше про те, що воно з Україною коїться і до чого це протистояння приведе? Останніми тижнями я не відходив вечорами від ПК-Інтернету, стежачи за подіями в Києві, відслідковував реакцію Заходу і Сходу на події в нашій державі, бігав на місцеві «євромайдани», радів за наших студентів, які ходили колонами по місту з зірчастими прапорами й такими ж стрічечками, заплетеними то в картузи, то в наплічники, то в лацкани пальт-курток, співав із ними гімн держави, і голос мій, як ніколи досі, тремтів від розчулення… Як же ж довго і якими надмірними зусиллями не одному поколінню дається виборювання свободи!..
В столиці я буваю часто, раз на два місяці щонайменше, але цього разу вечірня Червоноармійська, яка переходить у Хрещатик, високим громаддям будівель і осяйною рекламою мене приголомшила: мені здалось, що я потрапив у незнану, невідому мені країну. І не знав, чи радіти з цього, чи жалкувати, згадуючи той затишний куточок міста, в який за студентських літ я то бігав у кінотеатр з помірними цінами, то пропадав годинами в книгарні «Знахідка», то забредав у магазин «Український сувенір», аби надивитись на вишивки-різьбу-плетиво майстрів – нема цього всього вже, нема…
А чого я тут опинився? Не за сумнівами, не за прикрощами душа моя спраглась! Ноги самі винесли до місця, де стояв пам’ятник Леніну. Хоч і бачив демонтаж його, сучасною термінологією мовлячи, в режимі онлайн, та кортіло переконатися навіч.
Ніколи й нічого в житті я не руйнував. Але чому душа зовсім не опирається, не обурюється, бачачи поверженого ідола? Більше того – я з полегшенням зітхаю: слава Богу! Третє десятиліття українці здирають із себе колонізаційний леп, а ще ж скільки його по всіх теренах!.. Чужі завойовники насадили нам ідолів, а ми, 23-ій рік вважаючи себе незалежним народом, і досі покірно миримося з цим і не спроможемось вивіяти крижаного дурману зі своїх голів. То ж слава тим сміливцям (українським декабристам!), які виявили рішучість. Він упав навзнак, під вагою багатьох тон просіла кам’яна плита й відлетіла голова, як кавун (майже за Яновським!). У Мережі ціни виставили за правицю, за голову, а тулуб і досі ось лежить біля постаменту і його вже й не упізнати, так він понівечений, побитий, подзьобаний гострими булатними струментами. Хто хоче, може й зараз підійти відлущити собі шматочок граніту – он лежить товстенне зубило в півліктя довжиною, велетенські шлямбури й молотки… І людей довкола чимало. Вилазять на кам’яну брилу, фотографуються, навіть кривляються. І ніхто нікому не зробить бодай зауваження чи щось подібне… І я, невиправний мораліст по життю, теж не зроблю. Мені, колишньому піонеру-ульяновцю, комсомольцю-ленінцю не те що не жаль поверженої ідеології в особі її провідника, а я радо думаю: це хоч і запізнілий, та справедливий вирок мракобіссю, яке утверджувалось на значних теренах планети його устами: гасгелять! гастгелять! гастгелять!..
На опустілому постаменті сьогодні мають два прапори: червоно-чорний бойовий упівський і синій з колом золотих зірок євросоюзний – та ще напис на двосторонній таблиці українською й англійською мовою: «Українці, ви найкращі!» Правильно, ніхто тебе не полюбить, якщо ти сам себе не поважаєш. А ще високий циліндровий постамент всуціль обклеєний серйозними й жартівливими (не злими) написами, один з яких наявними мобільниками фотографують найчастіше: «Наденька, меня здесь не жди. Володя».
У підземний перехід від лобного місця на Хрещатик я пішов із думкою нагадати вкотре керівникам міста на Інгулі та центральної степової області: шановні пане Андрію (як доречно це робити 13 грудня!) й пане Олександре, не чекайте, поки стягатимуть на діл Кострікова за того зневажливого пальця, до якого водять похіхікати усіх гостей нашого міста. Позвозьте усіх Іллічів у Ковалівський парк і не провокуйте, як ви потрактовуєте, народного вандалізму. І сучасники, й нащадки вам будуть вдячні. Перші, що звільнили родючі землі від жорстоких бовванчиків, а другі – що зберегли історію у матеріальних знаках. Врешті, хай би залишилось в області бодай одне місце, куди раби-мрійники могли б прийти помолитись «Інтернаціоналом». Бо повернути українців до воєнного комунізму, голодоморів, репресій, колгоспного щастя уже нікому й ніколи не вдасться. Сьогодні хіба тільки добкіни можуть самі себе дурити, що за сотні тисяч гривень, які вони вкрали у народу, можна вернути проклятий час та його криводушний профіль.
До речі, письменницька газета «Літературна Україна» на повалення символу тоталітарної епохи у столиці відреагувала заголовком «Народ зробив те, що мала зробити влада». Чуєш, владо кіровоградська?
І щоб завершити розділ про пам’ятники, додам, що на постаменті червоною фарбою зафіксована й конструктивна обіцянка: «Тут буде встановлено пам’ятник борцям за волю України». Дивно, що на 23-му році нашої незалежності такого монумента в столиці нема. Хоча спитаймо себе чесно: чи мали ми за ці роки сподівану справжню українську владу? Сама імітація.
-
Євромайдан
Cтолиця поза Хрещатиком живе звичним буденним життям. Навіть при самому Хрещатику блиск і шик магазинів «Метрограду» вмить видуває з голови євромайданівські міркування. Власне сам Євромайдан починається від Центрального універмагу: ідеш звично хрещатицькою підземкою, ступаєш на перші сходинки й зупиняєшся – вихід перегороджений повними білими мішками, ретельно викладеними один на один як кам’яна стіна, а зверху стирчать дерев’яні обаполи, арматура, металеві труби з накинутими автомобільними шинами… Потрапити за барикади можна попри самі стіни ЦУМу у вузький прохід, на якому стоять хлопці-дядьки із пов’язками чи наклейками самооборони на рукавах. Цим їх тільки й відрізниш від звичайних учасників Євромайдану. Ну, хіба ще касками (зеленими, червоними, синіми – будівельними, військовими…), далеко не у всіх, ну, хіба ще стрункою поставою – ноги на ширині плеч, гордо піднята голова, чіпкий погляд… Їх, прочитав у Мережі, тут уже понад три тисячі, розбитих на 15 сотень – в кожної свої обов’язки: виявляти провокаторів-тітушок, стежити за утриманням барикад, на випадок штурму утримувати пости... Народ самоорганізувався. І нині в одному з наметів при головній сцені Майдану ви можете при бажанні записатись у самооборону. Кілька днів тому Спілка архітекторів запропонувала самооборонцям свою будівлю на вулиці Бориса Грінченка як тимчасове помешкання…
Десь там дальше гримить головна сцена (голос із гучномовця, музика), а при вході тихо, майже пустельно – одні автомобілі по всій площі Хрещатика стоять рядами, як на параді. І номери різні – з усієї країни. Ось мої очі притягує з лобового скла однієї газельки приклеєне скотчем зсередини рукописне звернення «Хочеш заробити гроші? Іди захищати золоті унітази»; на сусідньому авто гасло «Рівненська АЕС – за ЄС! м.Кузнецовськ»… І намети, намети… Захисного вицвілого (давно списані, видно) лоску армійські, різнокольорові туристичні… Ряд наметів від «Батьківщини» із стіною фотовиставки Юлиного прем’єрствування: за годину чи й встигнеш переглянути фото, зроблені протягом років по багатьох паралелях і меридіанах… Запам’яталось одне з багатьох гасел наметних римованих «Україна – від Сяну до Дону; ЄС – від Донбасу до Лісабону».
Жвавий рух перед будівлею міської державної адміністрації: тут до входу чималенька черга, як у московському мавзолеї (спогад із радянської дійсності) – охорона пропускає по одному неспішно. Екскурсія по коридорах влади. Людям здається, що там щось цікаве можна побачити. Врешті, повертаються не похнюпленими: хай, коли ще така нагода трапиться?
На хіднику перед адміністрацією гурт молодих. Вони обступили фортеп’яно і разом з піаністом співають «Їхав козак на війноньку, сказав: прощай, дівчинонько…» Не всі співають, але світлий настрій на обличчі кожного. Державний гімн співають усі щиро, дехто приклав праву руку до грудей, там, де серце…
А через дорогу навскіс, навпроти метро «Хрещатик» три електрогітари з ударними тнуть полечку, і молодий низькорослий гуцул то одну дівку крутить, то другу – і не зморюється, і міняє партнерок, бо жодна його темпу не витримує…
Майдан живе, пульсує. Тон задає центральна сцена (кажу так, бо сцен по всьому майдану багато, навіть з мікрофонами – ось на затиллі головної, поближче до тролейбусного розвороту на невеликій сцені на питання про права людини в різноманітних життєвих ситуаціях відповідає юрист). Мікрофон головної сцени ні на мить не вимикається: то про свої місцеві майдани (дніпропетровський, калуський, маріупольський, чернівецький, уманський) розповідають приїжджі активісти, то звучать гуртові й сольні музичні виступи українською, англійською, російською… У ведучого захриплий голос, і мені думається, що не один він тут такий уже втратив здатність своїх голосових зв'язок. Не один, не одна…
Мені хочеться обійти довкруг Майдан по периметру, аби мати уявлення про весь його простір, масштаб, наповнення. І, починаючи від Музичної академії (колишня консерваторія), за годинниковою стрілкою я рушаю в обхід. Він триватиме довго, бо зупинятимусь я раз за разом, аби надивитись, часом перепитати, ще частіше перечитати самодіяльні написи на прапорах, колонах, наметах, касках… Ось іде прямо на мене розважливою ходою чолов’яга в новій селянській куфайці, про існування якої я вже й забув, на плечі він утримує прапора з європейською символікою, але найперше притягує увагу крупними чотирма літерами на ядучо зеленій касці: ІЗЮМ. Зупинись і розпитай його про ту екзотичну солодку назву його міста, його мальовничої ріки Сіверський Донець на межі з батьківщиною сучасного гаранта. І чи багато іще з такими настроями людей у його краї, який чомусь нині більше асоціюється з допами й гепами? Але ти лиш поступаєшся йому дорогою у цьому велелюдному юрмищі, а краєм ока вже ловиш міцно скроєного вояка, що наче одлучився від петлюрівської, майже вікової давності, сотні й ось стоїть на фоні гривастого, здибленого й непорушного (пам’ятник!) коня: нога на бордюрі, лікоть на коліні – мило, посміхаючись у вус, бесідує з кимось по мобільнику. І синій його жупан, і чорна бирка з червоним шликом ще довго не покидатимуть твоєї пам’яті, аж поки ти про це не напишеш…
А писати хочеться про все, що бачиш: як біля двох злютованих в одну металевих діжок, що правлять за плити-буржуйки, гріються померзлі, сушать підошви свого взуття, підкидають полінця у нутрощі глибокої пічки й синій, кольору євросоюзного прапора димок в’ється з тонкої цинкової труби – скільки таких димів в’ється над майданом? Як гінкі хлопці, один із підборною сніговою лопатою – другий з віником, дістають із слизької, розмерзлої після потепління чорної клумби поліетиленові півстаканчики, ложки-виделки, паперові обгортки, і те сміття зникає в череві лискучо-чорного поліетиленового лантуха, якого волочить слідом за хлопцями юне дівча (чи не студенти мого рідного Шевченкового університету або Києво-Могилянки?) – охайною має бути територія Майдану. Як серце тьохнуло, коли серед гасел на перехідному від Жовтневого палацу над вулицею Інститутською місткові уздрів і рідне «Тетіїв – за ЄС». Як стояв під будівлею Профспілок у черзі за кулішем, сторонячись повзучих туди-сюди фур з продуктами – не наїстись стояв, а з цікавості, який куліш готують козаки в казанах, що димлять і парують тут-таки, на очах: пшоняний куліш із грудочками м’яса – смачний…
Я обійшов майдан по периметру й навхрест. Я почув, як б’ється його серце, як звучить його голос, як мліє його душа. І на всьому своєму кількагодинному шляху я не зустрів жодного знайомого мені обличчя. І не опечалився тим, а втішився: скільки добрих, відважних, терплячих, мудрих людей в нашій Україні! Ось вони з’їхались у столицю. Нікого з них досі я в житті жодного разу не зустрічав. Хоча ж набачився та спізнав авторитетів і в письменницькому, і в журналістському, і в націоналістичному, і в краєзнавчо-науковому, і в політичному, і в просвітянському та ще в яких там середовищах… А нині жодного знайомого! Вони, не сумніваюсь, були тут учора-позавчора, будуть завтра-післязавтра, а в даний момент – інші, за яких я чіпляюся поглядом і слухом, пером і пам’яттю. А скільки їх поза межами Майдану! Українців-європейців.
Але ж є й ті, хто проти європейського вибору. Їх сьогодні вже навезли у столицю потягами й автобусами. Йди на Європейську площу, познайомся з ними! Під північ я покинув Євромайдан і подався знайомитись із Антимайданом. За барикадами мені зустрівся перший чоловік, якого я впізнав у лице: Тарас Стецьків – пам’ятаю його ще із перших засідань Великої Ради Народного руху України у 1989 році. Тепер він квапився, видно, на сцену.
Європейська площа німувала. Іще не пора. Завтра їх зведуть-звезуть сюди. А зі сцени через барикади до мене долітає голос Стецьківа: «На Антимайдан партія регіонів дала вказівку допровадити з кожного району по автобусу. Не виключаючи й Західної України. Зустрінемо братів і сестер, поспілкуємось по-родинному…»
-
Антимайдан
В умовах політичної напруги в країні Великий збір не міг собі дозволити кількадених дебатів, як це було на попередніх форумах. Навіть приміщення змушені були використовувати зовсім не респектабельно-з’їздівське – вперше за двадцять років перебування ОУН в Україні збір проводили в тісненькій кімнатині фундації імені Олега Ольжича. Коли з невисокої трибуни звучав чвертьгодинний звіт Голови проводу Богдана Червака, то в розчинені вікна, що виходили на вулицю Івана Мазепи, перлися гомони синіх колон, російськомовні команди з мегафонів, духовий оркестр запрошував чеканити крок: «Вихри враждебные воют…» Господи, та ж і вони українські громадяни! – думав я, дивлячись післяобід на станції метро «Арсенальна», як рухається униз до Верховної Ради колона. І заговорив до неї, до молодих севастопольців, що несли триколор, але не російський, а кримський. «Да и мы за Европу, только не сейчас, не время ещё…» – знайшовся один відповісти завченою фразою.
За продуктовим кіоском, при підземному переході гурт хлопчаків за пивом (в кожного по пляшці) активно сперечаються, розсипають матючки довкруг, зовсім не зважаючи на людей довкруг. «Звідки, хлопці, приїхали?» – збиваю їм тональність розмови. Вмовкли всі. «З Ружина, знаєте?» – «А чом би не знати Ружина: там мій кум народився; там у селі Верхівня Бальзак…» – «А ви самі звідки?» – «З Кіровограда. Тепер я питаю: по скільки в день вам платять?» Замовкли, переглядаються. «А вам по скільки? – примружує око той найсміливіший, неформальний лідер. – Тільки по-чесному, якщо хочете від нас правди… Вас теж на майдан привезли?» Я зашпортався, вони це помітили. «Я і на майдан, і на конференцію, одна організація проводить…» – поправився. «Яка організація?» – «Імені Коновальця». – «А хто це?» – «Засновник ОУН, чули про таку?» – «ОУН-УПА? Так ми на покрову марширувати на Хрещатик приїжджали… Ми теж за УПА!» – кинулись вони навперебій підтверджувати мовлене. «А тепер як до регіоналів потрапили?» – «А чо’ на шару не покататься…» Веселі, безтурботні юначки довірливо поділились правдою: дали по купюрі з Лесею Українкою, але по поверненню іще дадуть… «Беріть, хлопці, не відмовляйтесь: то вашим батькам недоплачені гроші… І майдан Незалежності відвідайте!»
Сьогодні я ще не раз зустрічатиму людей, в яких каша в голові. Та й чи посвітліє їм у чавунчиках після кількох годин стояння під колишнім музеєм вождя, гранітний муляж якого впав тиждень тому, простовбичивши рівно 67 років?
На Євромайдан пропускають усіх, навіть радо, якщо ти тільки не п’яний і не із свідомо лихими намірами (врешті, про це на лобі не написано). А от на Антимайдан пробитись проблематично. Я це зрозумів підсвідомо ще в Кіровограді, коли збирався в дорогу: ніколи не ношу з собою письменницького посвідчення, а тут наче мені внутрішній голос шепнув… І ось на підступах до стіни автобусів, які перегородили Хрещатик, у тісній юрбі «європейців», яких не пускають на Європейську площу і вони змушені скандувати «Гань-ба!», я пробиваюсь до грізних хлопців у чорному, у скляних шоломах та з киями: сталевого кольору щити стоять на асфальті й так щільно припасовані один до одного, що пальця не простромиш. Когось одного, бачу, пропустили – він показав їм посвідчення. Пропустіть і мене: ось вам мій патрет, а ось підпис Явора. І дебелий беркут безкрилий зреагував на печатку: один щиток відхилився, як хвірточка – і я вже там, на Анти. Решту два кордони пройти простіше. Від радощів кортить гукнути «Слава Україні!»
Чим ці не такі, як ті? Хочеться знайти суттєву різницю і я рушаю в глибину. І заглядаю в очі, і озираюсь навсібіч, і зупиняюсь біля балакучих. Але балакають вони зовсім не про майдан, а… Про варення із аличі. Чесне слово! А гурт чоловіків, чую, про сомів на Десні… Тільки зі сцени пливуть через мікрофон понад людськими головами запевнення у відданості президенту… І ніхто не кричить ні «Слава!», ні «Ганьба!». Аж самому кортить спровокувати привезених. Ну не можна ж отак прісно і байдуже німувати! Ось тітонька сперлася на держак, замотаний у синю тканину. «Ви розгорніть прапора», – кажу я до неї. «Та», – махнула недбало рукою: мовляв, а потім треба буде згортати… Відійшовши трохи, я оглянувся на неї: таки розгортає… Може, який начальник, думає, – ходять тут усякі…
Кримських татарів гурт – їхні світло-блакитні знамена з перекинутими догори дриґом чорними тризубами виразно виділяються серед темно-синього моря регіональних. От кого, справді, не чекав тут зустріти, то це кримських татар: меджліс ніколи не підтримував провладні сили, хіба Ющенка на перших роках його каденції. «Падажді, друг! – обіймає мене за плечі темний на твару кримський брат. – Нас Юлька нє защітіла: зємлю атбірала, навастрой снасіла!.. А етат? А етат да – сєбє гребьот, но і нам немножка…» Розумію, розумію…
У молодих енергії над міру – куди її дівати у цьому стовковиську? Вони розсунули знічених мітингувальників на всі боки, закрутили міцненько порожню дволітрову поліетиленову пляшку з-під пивного «Арсеналу» й – ну футболить нею з краю в край, хтось приклався дужче: злетіла над юрбою, бемц по головах! Крик, ґвалт…
Заким між виступами депутата Грушевського з вулиці Грушевського (он як девальвувалось прізвище) та миколаївського депутата, який закликав народ скандувати «Пу-тін! Пу-тін!», звучить на весь Антимайдан «Касів Ясь канюшіну», я загляну в «Академічну книгу», що ось тут за рогом площі… Але двері замкнені. «Вони сьогодні не працюють», – каже мені бабуся, що сидить на підвіконні книгарні, затуляючи собою книжки, виставлені по той бік скла. «Так субота ж – робочий день», – киваю я на двері. «А ви не бачите, що тут робиться?» – посміхається її сусідка. Вона так само сидить на підвіконні, удвох їм тепліше. Вчителі, вгадую я. Звідки, цікаво? З Білоцерківщини. А коли я сказав, що майже земляки мої, то ще й уточнили: з Володарського району. Та й спільних знайомих знайшли, за мою вчительку з Рудого Села розпитав їх… «А чого ж без прапорів? Не кортить погалакати он там під сценою?» Відповідь дали, не роздумуючи: «А чи від нас щось залежить?» І їх я запитав про заробіток на поїздці. Одна мовчки, підтиснувши нижню губу, похитала дрібно головою: «Нічо’». А друга посміхнулась лукавенько: «Іще ж не вечір…»
Не вечір, але мені треба квапитись. Здається, я почув голос одного й другого майдану, зрозумів тривогу, яка клекотить на сусідніх столичних площах, втішився самоорганізацією прихильників євроінтеграції і вкотре зав’яв-заскнів від побаченого й почутого на київському середохресті. Доки ж нас водитимуть по колу нахраписті й підступно-брехливі поводатарі? Та ж у добу Internet’у хіба ми не бачимо – хто є хто? Чому ж обираємо не розум і совість, а тих, хто підсовує подачку? Хто апріорі не може бути обраним…
З такими думками я кваплюсь навпрошки в напрямку Михайлівської площі, аби в книгарні «Є» придбати повне видання «Щоденника» Олександра Довженка, видрукованого через майже шістдесят років по його смерті. Може, в його записах знайду відповідь на питання, які мучать сьогодні всю Україну.
«А мне он нравится. Мужик настоящий. Наш он, наш!» – чую твердий нахабнуватий голос і зупиняюсь. «Який же він настоящий: на майдані дітям кров пускають, а він в цю ніч полює в Сухолуччі?.. А наступного дня летить у Китай, наче нічого не трапилось! – Я не міг не зупинитись біля чоловіка, який не від мікрофона, не в Мережі, заховавшись за псевдо, а в живому людському гурті щиро висловлював своє захоплення президентом. – Невже вам комфортно від того, що маємо керівника зека?» – «Это всё х…я. Послушай, я тебе скажу просто, по-нашему…» Комір його куртки загнувся-зморщився під паском від важкої сумки через плече, і я взявся поправити його, але він різко рубонув своїм кулачищем мені по руці: «Не трожь! – люто зціпив зуби. – Я тебе не голубой!» – «Так я просто хотів…» – «Убери руки, я сказал! У нас, донецких, так не принято!»
Цур, тобі, чоловіче нерозумний. У нас, донецьких… Якби я не знав донецьких, то й справді подумав би, що там отакі дикуни.
Я піднявся вгору по Трисвятительській, вибрався з Антимайдану, поспівчував двом вродливкам, які прийшли з плакатом «Ми з тобою одної крові», але їх не пускали до «донецьких».
«Знаем, что вам нельзя с нами общаться. Понимаем, что если не будете отвечать по бумажке и делать как говорят, вас могут уволить, оштрафовать, не заплатить… Пожалуйста берегите себя… Мы братья. Мы начали строить свою страну… Майдан.» Цю віддруковану листівочку мені теж вручив хтось на майдані. На Євро чи на Анти? Яка різниця: важливо, що мудрі слова написані.
2013
Василь Бондар, з майбутньої книги «Блекаут»