«Живу за валами», «лежав на валах», «поїду через вали» – ці фрази видаються незрозумілими гостям Кропивницького, а місцеві чудово знають, про що йдеться. Валами називають земляну фортецю святої Єлизавети. Ця цитадель є ровесницею нашого 266-літнього обласного центру.
Фортеця має статус історичної пам’ятки. Це означає, що руйнувати і перебудовувати її не можна, а треба берегти та ще й по можливості туристам показувати. Як це роблять, приміром у форті Буртанж (іноді пишуть Буртанге) поблизу міста Гронінгена (Нідерланди). Фортеця старша за нашу років на 200, а на вигляд – як новенька! Хоча була в занепаді, але в середині минулого століття уряд реставрував форт і тепер там чотири музеї під відкритим небом, проживають кількасот людей (головним чином працівники цих музеїв), а також постійно проходять фести реконструкторів та косплеєрів. Відповідно туристи звідти не вибувають.
А що бачимо у нашій схожій за формою фортеці? Інфекційну лікарню, військовий меморіал, цвинтар розстріляних фашистами полонених та мирних жителів, пам’ятник жертвам Голодомору. Всі ці об’єкти розміщені всередині периметру фортеці. Це не порушує історичних реалій, бо на початку біографії форту у ньому розміщувалися казарми та інші гарнізонні споруди.
А от у ровах не було ніяких будівель, а тепер є. Одразу за готелем «Турист» у глибокій западині з майже вертикальними схилами валів – спортшкола та кілька розвалюх. За спогадами старожилів, це колишні тир і клуб собаківництва. На фоні мальовничого поєднання смарагдової трави і золотого листя руїни мають привабливий вигляд. Одначе я б не радила ходити туди навіть загартованим сталкерам, бо судячи з кількості шприців і упаковок від «коліс», там є високі шанси зустріти осіб зі зміненою свідомістю.
Ще у цьому рові є кілька шурфів та погребів, куди легко провалитися. Також історичні земляні укріплення прикрашає необмежена кількість сміття. Дно рову ще й «заміноване» людьми та собаками (колонія мешкає впритул до лікарні).
Фортеця до всього ж і поруйнована. На старих картах позначені шість равелінів (допоміжних фортифікаційних споруд ромбічної чи трикутної форми, що розміщувалися перед фортечними ровами), а по факту в один із них всерйоз і надовго вселився автопарк міськкомунгоспу, частину другого, що примикає до вулиці Фортечної, відхопили приватні садиби, а третій уже давно і, мабуть, назавжди, «з’їла» тюрма…ой, еxcuse me, – виправна колонія №6.
Кілька разів фортецю поривалися окультурити і зробити принадною для туристів. Наприклад, був варіант вирубати дерева у рові перед лівою (якщо їхати з центру міста) гарматою, зміцнити схили спеціальними конструкціями і показувати туристам первозданний вигляд укріплення. Може, і добре, що ця ідея не реалізувалася, бо без цілодобової озброєної охорони рів методично заповнювався б пляшками та іншим непотребом.
Фортеця була б гарна і так як місце прогулянок по майже дикій природі, аби виконати всього дві умови: розчистити від сухостою, бурелому та підліску дерева і не смітити. І якщо в реалізацію пункту першого я ще можу повірити, то другий видається нездійсненним при тому рівні свідомості жителів міста, яке з цієї фортеці почалося. Фортецю татари не руйнували, а сучасники можуть і доконати.
Зоя Красінська
