Рівно 35 років тому, у серпні 1989-го, вийшов перший номер першої незалежної газети «Думка». Кожна влада, якщо вона хоче утриматися довго, намагається опанувати контроль над ЗМІ. Бо це – контроль над думаннями і почуваннями населення, чим можна за бажання легко маніпулювати. Сьогодні, коли у сфері інформації з’явилися нові технології, інтернет, соцмережі, ми бачимо просто жахаючі результати таких маніпуляцій – те ж російське суспільство яскравий цьому приклад.
На початку ХХ століття більшовики, які захопили одну шосту земної кулі, теж розуміли силу друкованого (тоді іншого не було) слова. І дуже швидко витиснули, заборонили, знищили до ноги усі видання, крім своїх. Товаріщ Лєнін зафіксував, тоді здавалося навіки, формулу поведінки журналіста у своїй праці, яка вивчалася у всіх гуманітарних вищих навчальних закладах «Партійна організація і партійна література»: журналіст не що інше, як гвинтик великої партійної системи. І це було вбито буквально у підсвідомість пишучої братії.
Але коли прийшов час і захитався СРСР, саме журналістська спільнота стала рушійною силою змін. Саме у письменницькій газеті «Літературна Україна» вперше було опубліковано програму Народного руху, саме у редакції молодіжної, тоді комсомольської газети «Молодий комунар» було створено його перший осередок.
Час, коли я почала працювати у газеті «Молодий комунар» (фактично 1989-ий рік), був початком періоду національного пробудження. За тодішньою схемою тоталітарного СРСР уся система ЗМІ була досить проста: одна обласна компартійна газета («Кіровоградська правда»), одна обласна комсомольська молодіжна («Молодий комунар»), у кожному районі по одній районці, у великих містах – міські або міськрайонні, як їх тоді називали, обласне телебачення, обласне радіо, у деяких районах були ще й по одній-дві годині вранішнього районного радіомовлення. Великі підприємства ще мали свої багатотиражки. Пригадую, виходили «Червона зірка» (однойменний завод), «Будівельник» (найбільший будівельний трест), «Ритм» («Друкмаш»).
Це все. Але, звісно, тиражі були – жодного порівняння з нинішніми. «Молодий комунар» у ті роки мав 60-70 тисяч. Тим часом, коли у нас в редакції (а це десь пізня весна 1989-го) був створений осередок Руху і такі ж осередки почали паралельно з’являтися у районах області та на окремих підприємствах, постало питання створення своєї газети.
До рухівського осередку входили тоді кілька професійних журналістів – крім мене і Василя Бондаря, Володимир Кобзар, Петро Селецький, Володимир Вакулич і Ніна Даниленко. Перше засідання відбулося на лавчині біля пам’ятника Шевченку. З багатьох запропонованих назв ми обирали одну. Пригадую, я записувала варіанти у блокноті. Він, на жаль, не зберігся. Обрали «Думка». Як символ альтернативності, іншої думки, ніж насаджувалась тоді партійними органами. Вдруге ми обговорювали концепцію нової газети на літньому майданчику кав’ярні, не пригадаю, як вона тоді називалась, бо звідтоді змінила багато назв. Зараз там своєрідний осередок українства у місті під оригінальною козацькою назвою. «Бамбітель».
Першим редактором «Думки» став Володимир Кобзар. У першому номері був мій матеріал про створення рухівського осередку на заводі «Друкмаш», де я побувала і як кореспондент «Молодого комунара». Тоді там тривала гаряча дискусія, на зборах були присутні кількасот чоловік. Цікаво, що й сам секретар парткому Віктор Матвіцький був не проти створення такого осередку.
Загалом, матеріалів для «Думки» вистачало. Думаю, читачеві зрозуміло, що жодних комп’ютерів тоді не було. Тексти Володимир Федорович друкував на друкарській машинці, формував полоси формату А4. Але надрукувати тираж у Кіровограді тоді було неможливо, тож доводилось возити ту верстку аж у Прибалтику – у Вільнюс. Тиражі різних номерів коливалися від тисячі до кількох тисяч екземплярів.
Газету непросто було не лише надрукувати, а й поширити. Ми не могли її роздавати безплатно, адже поїздки, друк і папір коштували грошей (про гонорари, ясна річ, не йшлося). Отож, «Думка» коштувала 30 копійок, це коли «Кіровоградську правду», у кілька разів більшу за обсягом, продавали за дві чи три копійки. При цьому більшість людей побоювались не лише купувати її, а взагалі брати у руки. І все ж нам вдавалося поширювати її через знайомих, відкрито продавали ми «Думку» під час своїх недільних пікетів біля кінотеатру.
З часом популярність «Думки» зростала, цьому сприяла і зміна суспільних настроїв. Люди сміливішали, проймалися вірою у можливість здобуття своєї незалежної держави. Піку ця популярність досягла, на мою думку, у лютому 90-го, коли після багатотисячного мітингу на стадіоні АРЗ, газету просто розхапували, буквально виривали з рук. Готові були купувати не те що за 30 копійок, а за три рублі.
Із здобуттям Незалежності та падінням Компартії цей інтерес дещо згас, але з’явилась можливість друкувати газету на місці. Редактором, так би мовити, легальної «Думки» став Сергій Запорожан. Ось що він розповів про той період: «Газета виходила із квітня 1994 року до липня 1996 року. Вона друкувалася спочатку у районній друкарні на Степняка-Кравчинського, а у 1995-1996 роках у обласній друкарні на Глинки, 2. Найціннішими матеріалами тоді були листи читачів, які надсилали спогади про голодомор та взагалі про колгоспне радянське життя, історичні екскурси, аналіз поточної політичної ситуації в країні. Ці дописи становили чи не половину обсягу газети. Обсяг газети був 8 полос А3. Тираж газети розпочали у 1994 році з 8 тисяч примірників, у 1995-1996 роках максимально тираж зріс до 11700 примірників. У роздріб через Укрпошту газета не розповсюджувалася, лише за передплатою. Цю передплату організували міські та районні осередки НРУ. Їхні люди щотижня приїжджали до Кіровограда і забирали по 400-800-1000 примірників на район і своїми силами розносили людям-передплатникам. У віддалені райони відправляли з автостанції рейсовими автобусами, а на місцях зустрічали і розносили. Ось така була система передплати і розповсюдження.Газета припинила випуск через фінансові проблеми. Двічі – у 1995 і навесні 1996 року ми із тодішнім головою крайової організації НРУ А. Ревенком мали зустрічі із головою проводу НРУ В. Чорноволом, після чого газеті надавалася фінансова підтримка із Києва. Але до середини літа 1996 року нагальна потреба у газеті зникла, бо почав набирати обертів загальнонаціональний проєкт В. Чорновола "Час-time" і рухівці всі сили кинули на поширення і передплату саме цього видання. Його вже можна було передплатити і через Укрпошту, що значно спрощувало роботу».
Третє відродження «Думки» припало на кінець літа – початок осені 1996-ого року. Приватний підприємець Віктор Шмідт, який славився тим, що будував якісне житло і мав непримиренну позицію до міської влади, заснував свою приватну російськомовну газету «Зодчий». Але і перший, і другий редактор, не встигнувши випустити по кілька номерів, йшли в запій, тож видання потребувало кваліфікованого редактора. Наша родина потребувала більшого житла, бо вже мали двох дітей, тож запропонували Шмідту умови: він надає нам квартиру, а я стаю редактором «Зодчого».
Редакції як такої не існувало. Повна свобода – роби що хочеш і де хочеш. Не дивно, що попередні редактори так швидко пішли під укіс. До всього, оборотних коштів у будівельній фірмі Шмідта вкрай не вистачало. Тож ні про заробітну плату, ні про вчасну оплату послуг друкарні і мови не було. Тож, я запропонувала Віктору Шмідту зробити із «Зодчого» «Думку», увести у засновники газети Рух, бо ж там є хоч якась мережа, через яку газету можна розповсюджувати. Ну, і, ясна річ, видавати її українською, а не російською мовою. До честі підприємця, він відразу згодився на усі ці умови. Пізніше я ще раз перереєструвала газету, увівши у співзасновники громадські організації – ВУТ «Просвіта», Спілку ветеранів, Союз українок. У цих організаціях зосереджувався національно-патріотичний актив краю.
На той час від керівництва Руху відійшла перша хвиля його ідейних лідерів і головою облорганізації став Анатолій Ревенко, який завдяки партійній приналежності побував на керівних посадах – очолював Центр сертифікатних аукціонів, був заступником голови облдержадміністрації. Андрій Ніцой став директором центру зайнятості, Валерій Репало займав посаду начальника облвідділення Ощадбанку. Як чільні діячі руху, вони трохи допомагали мені і у розповсюдженні, і надавали рекламині матеріали, і чисто технічно. Наприклад, привезти тираж із друкарні на пошту, т.ін. На той час «Думка» мала тираж дві тисячі.
Але така допомога обернулася й конфліктом: колишнього завідуючого відділом пропаганди Кіровоградського обкому Компартії Миколу Суворова раптом призначили заступником голови облдержадміністрації. Звісно, «Думка» не могла змовчати, розмістивши на першій сторінці в’їдливу репліку. Перед призначенням Микола Суворов займав посаду заступника директора обласного центру зайнятості, тож був фактично креатурою того ж Андрія Ніцоя. Він звідкись дізнався про репліку і не вигадав нічого іншого, як поїхати у друкарню і заборонити друк газети. Про це телефоном повідомив мені тодішній директор друкарні Костянтин Дідик.
«Яке право має Андрій, керівник зовсім іншої інституції, заборонити друк газети?» – такою була моя відповідь. «Думка» вийшла із реплікою. Цей випадок сваволі я винесла на засідання проводу Руху, врешті справа завершилась взаємним примиренням. Хоча методи новітніх керівників Руху, які й призвели до його фактичного розвалу, я не сприймала (про це – у матеріалі «Чому я вийшла з Руху?» у книзі «Рух. Початок»).
Таким чином я редагувала «Думку» рівно два роки – до літа 1998-го. Після чергових виборів головою міста став колега і однодумець Щмідта Олександр Нікулін і потреба у політичній трибуні відпала сама собою. Хоча, і до того. слід віддати належне, Віктор Федорович не набридав хоч якимись вказівками: іноді передавав секретаркою рішення судів (він часто судився з опонентами), з яких я робила так звану журналістську витяжку – довільно переказувала найважливіші моменти, звісно, посилаючись на документ.
Влітку 1998-го я перейшла на роботу у «Вечірню газету», де незабаром стала заступником редактора.
«Думка» канула в Лету, але тепер безліч думок можна висловити у соцмережах, на різноманітних сайтах і у багатьох виданнях. Біда у тому, що справді думаючої принципової журналістики стає все менше.
Світлана Орел