Його глибинний проникливий голос хвилюватиме українську душу іще не одне десятиліття та століття. Хвилюватиме кожного, чия душа відгукується на гармонію звуків, але українців насамперед, бо магію звуків людського горла й рокітливих струн бандури обмаювало й підсилювало слово українське, народжене з великої любові, ніжної пристрасті й бунтівливості духу. Це слово, цей спів належали Володимиру Горбатюку. Він пішов за межу минулої суботи, 19 серпня, на 73-ому році життя.
Цю трагічну звістку по телефону я почув з уст його ридаючої двоюрідної сестри, поетеси Галини Шпудейко. Для неї він був і лишиться на всі прийдешні часи духовною основою: радістю і печаллю, чесністю і холеричністю, талантом і совістю… З цієї чистої, як джерельна вода, сповіді, думаю я, може вийти дуже зворушливе, неосудливе, бо справжнє, сяйво про долю людську, нелегку, але зреалізовану… Колись, пізніше.
Володимир Горбатюк усіма життєвими і творчими линвами прив’язаний до наших степів: народився у Добровеличківці (22.04.1951), дитинство і підлітковість минули у Селівановому, Седнівці й Устимівці на півдні області, музичну освіту здобув у Кіровограді (музучилище), директорував у Компаніївці, багато разів повертався з далеких доріг, навіть заокеанських, у затишні класи, зали, села й міста своєї малої батьківщини.
А доля водила його бакаїстими дорогами: вступивши після школи в столичний університет Шевченка, змушений був кинути навчання за підозрою спілкування з дисидентами; викладати музику пішов у невеличке село неподалік столиці, яке сьогодні знає вся Україна – Стрітівка: це тут він ініціював заснування кобзарської школи для хлопчиків; по смерті кобзаря Олекси Чуприни на все літо поселявся в Каневі на могилі нашого пророка – понад два десятки літ Шевченкове слово там звучало з його уст; на прохання керівника Рівненської області Василя Червонія створив іще один кобзарський навчальний заклад і ансамбль «Нащадки»; він ініціював створення Всеукраїнської спілки кобзарів і був її першим головою; без нього, Володимира Горбатюка, не відбувалась жодна українська революція на зламі тисячоліть – чи то Студенська на граніті (1992), чи Помаранчева (2004), чи революція Гідності (2013)…
На публічні заходи його запрошували Левко Лук’яненко, Борис Олійник, Віктор Ющенко, Михеїл Саакашвілі, провідні діячі української діаспори… Він встигав і до них, і до шанувальників його таланту на берегах Інгулу.
Я слухав його не раз у столиці, спілкувався з ним в актовій залі музичного училища рідного міста. В житті я чув багатьох бандуристів, але «До кобзи», слова Пантелеймона Куліша, у виконанні Володимира Горбатюка – то апофеоз кобзарського чародійства: «Ко-о-обзо моя, незрадлива утіхо!..».
«Що в тебе болить, братіку? – запитала в останній нашій розмові. – Душа болить! – сказав. – Що так хвилює чи гнітить? – перепитала. – За Україну. Бомблять, гади!..» – есемес від Галини Шпудейко.
Заслуженого діяча мистецтв України Володимира Григоровича Горбатюка поховали в місті Рівному на Свято-Покровському цвинтарі. Спіть спокійно, український Орфею, голос Ваш вічний.
Василь Бондар
«Це – моя рука, і думки, й почуття»
Так ти казав, братику, про свою вірну подружку-бандуру, а я нині – про тебе. Ой, що ж це ти наробив стільки горя (і не тільки нам із сестрою!): покинув цей білий світ, та ще й так раптово швидко?! Пожив би ще трохи, хоч поки я одужаю, ходитиму, то іще побачились би, наговорились! Бо ж телефоном всього не розкажеш, та й голос твій уже був такий слабкий, виснажений хворобою, як і ти сам… Вік, хвороби, звісно, безжальні, але невже оце відлітався наш бандурист-орел сизий?! Невже цього разу Смерть здолала-таки славного козака Мамая?!.
Я, братику, здогадалася: вона теж напала зненацька, бабахнула з неба на якійсь із «миротворчих» російських ракет – і прямо тобі в серце, в голову, в горло… Щоб не співав! Ні про Україну, ні про народ її красивий і мужній… Знала, підла, куди бити! Заслужений діяч мистецтв України бандурист Горбатюк Володимир Григорович (1951 – 2023) похоронений в м.Рівне на кладовищі «Нове». Більше 20 років він був на почесній духовній варті біля могили Тараса Шевченка в м. Каневі, ініціював заснування двох кобзарських шкіл (одна з яких, в с.Стрітівка Київської області, нині вже коледж), керував створеною ним дитячою зразковою капелою хлопчиків-бандуристів («Нащадки»), був засновником і першим головою Всеукраїнської спілки кобзарів (нині вона – Національна спілка кобзарів України), брав участь в революційних подіях на Майдані в боротьбі за незалежність України… Вічна тобі пам’ять, Володю!
То для людей ти, можливо, незрозумілий, дивакуватий: доля давала тобі шанси, а ти так і не розбагатів, не емігрував за кордон, не вихвалявся своїми успіхами чи знайомством із відомими людьми, не обзавівся своїми дітьми, а натомість опікувався чужими, розвивав їхні таланти, виховував справжніми патріотами, єднав, як міг, українців і їхніх співців-кобзарів… Але ж я тебе знала краще! Бо ми ж – із одного гнізда з тобою: наших мам (твою – Ольгу і нашу із сестрою – Лідію) виростила золота людина – найкраща в світі бабуня Настя! Це вона вчила нас, виховувала… І не криком, не лайкою чи лозиною, як могло б і бути, чесно кажучи (бо ми ж, Володику, з тобою були такими непосидючими та вигадливими, що і ризиків для життя створювали чимало!), а лагідною розмовою, турботою про нас, прикладами із життя, спонуканням до дії... «А чого це ти сидиш без діла?! Хочеш, щоб баглаЇ на тебе напали?! Помалюй щось чи попиши! Візьми баян та пограй, звесели людей, бо їм он як важко в селі за роботою!» – і не знаю, що то за «баглаЇ», але ми з тобою, братику, і малювали, і писали, і грали та співали ще змалечку, а Люда (моя сестра) так добре читала вірші Шевченка (особливо «Наймичку»), що люди плакали в залі! Про Кобзаря, про війну і про мир нам розповідала бабуня багато, а от про голодомор – зовсім трохи, стиха, ніби боячись когось чи чогось… А ще, пам’ятаю, співала: «Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі!». Плакала, бо мала нелегку вдовину долю, набідувалася з трьома дітьми: мов та пташка крильми, оберігала доньок і найменшенького Мішу (1928 р.н.) і від голоду, й від холоду, й від ворогів-окупантів… Може, саме тоді, Володю, Господь розпорядився дати тобі талант кобзарський, щоб ішов ти до людей, будив їх до дії, а вони, нарешті, побачили, хто є хто – та й заговорили вголос, гучно, чи може, й заспівали разом з тобою: «Україно моя! Рідна мати моя! Хто ти є? Хто ти є?» Твої майдани, братику, знаю, почалися задовго до їхнього початку, гартуючись в розповідях старших товаришів, в прочитаній літературі, в твоєму запальному принциповому характері… Я, ніби й зараз, чую твою категоричність у відгуках про деяких проросійських політиків: «Та гнати їх звідти треба! Не повинно там бути отієї «золотої середини», отого сірого кольору! Або чорне, або – біле! Або ти ЗА Україну, або проти!», або: «Зрада – то найбільше в світі зло! Хто одного разу зрадив, той – потенційний ворог назавжди!» … Я ж тоді вперто сперечалася з тобою: «А як же – прозріння? Покаяння? Прощення?» Сердився: «До чого тут попівська маячня, як деякі люди давно не шанують Бога?! У них лише гроші на першому місці!»… А я згадувала тоді дитинство наше, стареньку ікону Христа-Вседержителя на покуті, бабусину вранішню молитву біля мого ліжка – і було мені так тепло, так затишно… Пам’ятаєш, братику, як нас малих учила бабуня? «Що б не сталося в житті – подякуй Богу, скажи: «Спасибі, Господи! За хліб, за сіль, за дар Божий!»
І за брата, Боже, дякую Тобі! Він колись навчив мене читати, писати, подарував свій фотоапарат, ідучи в армію, і я вже без його допомоги могла фотографувати і робити світлини… Він завжди міцно тримав мене за руку, формував мої незрілі думки, був щирим і люблячим братом (хіба двоюрідним? Рідним!), а ще – був суворим, але справедливим критиком моїх поетичних творінь і уподобань… На жаль, тепер – був, хоча його присутність я завжди незримо відчуватиму…
А тепер – нехай люди послухають спів Володимира Горбатюка і звучання його бандури (в інтернеті, в документальному фільмі «Козак – душа правдивая», на касетах чи дисках) – і пом’януть його незлим тихим словом, бо його саможертовне багаторічне сподвижництво було все-таки для них, українців чи неукраїнців, але – задля України і її добра!
Спочивай вже, Володю! Пам’ятатимуть тебе і твої рідні, і дружина Ірина (талановитий педагог, продовжувачка твоєї справи в кобзарській школі, а вдома – дбайлива господиня), і її дві доньки, а ще – твоя втіха і розрада – онука Вікуся. Не забудуть твою славну бандуру і проникливий спів ні в нашому степовому краї, ні на тепер твоїй, гостинній рівненській землі, ні в зарубіжжі, де ти прославляв нашу Україну, привертав увагу громадськості до її проблем! Нині нам допомагає мало не весь світ,отож – вистоїмо, переможемо! (Нам би лиш ще отих «баглаЇв» та принишклих запроданців позбутися чи перевиховати!)
А ти і звідти, братику, з Царства Небесного (кажуть, хто помирає у велике релігійне свято, потрапляє одразу туди!), вірю, підтримуватимеш нашу Україну, ЗСУ… Проси там Всевишнього спасти тіла і душі наших захисників, щоб перемогли вони усіх ворогів, та й повернулися до рідних осель живими й неушкодженими! Слава Україні і її героям!
Галина Шпудейко
https://www.ridivira.com/uk/medya/muzika/do-kobzy