У ранньому дитинстві з Овсій-Гершоном трапилася зла пригода – він випадково штовхнув двоюрідного брата в яму з негашеним вапном, де той і загинув. Ця історія відома зі спогадів художниці Ніни Вержбинської-Рабінович. Її бабця по матері Міріам Єлизаветинська була родичкою Радомисльським. Її молодший брат і став юною жертвою.
Зінов’єв, ім’я якого носило наше місто, мав багато братів і сестер, але відомі двоє-троє. Лія вийшла заміж за Самуїла Закса, котрий мав тісні зносини з Ганецьким і Парвусом. Молодший брат Михайло під кличкою Міша Злой бикував у Єлисаветграді. Про Абрама й Олександра відомо ще меньше.
Малого шкодливого товстуна з нахабними очицями, майбутнього Зінов’єва, дещо старший Гришка Петровський частенько лупцював при кожній нагоді ще у Єлисаветграді. Місто було настільки маленьке, що розминутися було неможливо. І той, збивши компанію своїх доросліших друзів та родичів, також висліджував «циганчука» Гришку з братом, аби поквитатися. Відтоді на все життя Зінов’єв люто зненавидів Петровського.
У 1901-му Зінов’єв вступив до єлисаветградського відділка РСДРП під псевдо.«Сіра шапка». Далі подався в еміграцію. Трохи студіював в Бернському університеті. Тому вважався одним з найосвіченіших лідерів революції.
Дореволюційна діяльність зводилася до виступів на з’їздах, конференціях, пленумах й сторінках газет. Партійна бюрократична рутина якнайкраще відповідала характеру плодовитого пропагандиста із задатками теоретика. Практиком він ніколи і не намагався стати. Конкретний вклад в революцію почався з 3 квітня 1917 року після прибуття разом з Леніним в Петроград у знаменитому опломбованому вагоні, в супроводі першої та другої своїх дружин Сари Равич та Злати Ліліної. Він був тінню Леніна і навіть ховався з ним в курені на станції Разлів.
Утім, справедливості заради скажемо, що він не завжди погоджувався з Іллічем, наприклад, виступаючи проти термінового здійснення Жовтневого перевороту. Неабиякий боягуз, він ніколи не шукав ризиків підпілля, – до революції майже вся його діяльність протікала за кордоном. Літом 1917 року він теж не «хворів» революційним переворотом, чим, певно, і зумовлена та позиція проти Леніна. Але до самої своєї смерті вождь тримав його на ключових постах. Навіть на початку 1919-го поставив керувати Комінтерном. І той завжди виправдовував високу довіру.
З приїздом до Росії Зінов’єв почав ще більше теоретизувати. Цитата зі статті в газеті «Северная коммуна» (вересень 1918 року): «З 180 мільйонів населення в сучасній Радянській Росії, ми повинні зберегти 90. Щодо залишку, то ми не маємо йому чого запропонувати: він повинен бути знищений» дає повне уявлення про висновки його теоретичних розробок.
Приблизно тоді ж Зінов’єв вніс в юридичну науку ще одну новелу: «Дозволити всім робітникам розправлятися з інтелігенцією по-своєму – прямо на вулиці». Навіть в ЧК на таке не пішли. Деякі історики (Ігор Буніч) твердять, що проти жорстокості Зінов’єва інколи заперечував навіть страшний Урицький, хоча, здавалось би, що повинно бути навпаки. Ну, а якщо заперечував, то 17 серпня 1918 року, за тим же Бунічем, колишній студент Канегісер й убив шефа Петроградського ЧК Урицького. Замах організував Зінов’єв за дорученням зверху, щоб створити привід для терору.
У липні, серпні й вересні 1920 року розстріляно 5000 чоловік. Вважається, що акцію ініціював голова виконкому Комінтерну Зінов’єв для демонстрації перед учасниками 2-го конгресу цієї міжнародної організації революційної рішучості більшовиків. Тоді ж у Кронштадті з незрозумілих причин, але не без Зінов’єва, страчено 20 лікарів. Як сказано в розпорядженні, підписаному ним «...за надто велику популярність серед робітників». Браво!
Той конгрес знаменитий ще й тим, що звернувся з проханням до Російської комуністичної партії тимчасово взяти на себе матеріальні витрати для роботи виконкому Комінтерну. Наступного дня делегатам конгресу прочитано відповідь Григорія Овсійовича: «Російська комуністична партія вважає найбільшою честю допомогу братським партіям усім, чим вона зможе». Цікава подробиця: прохання й резолюція на нього написані тією самою рукою.
Зінов’єв створив при виконкомі Комінтерну військовий відділ, що відразу ж розгорнув кипучу діяльність. Він по всій Європі заснував загони бойовиків, на кшталт німецького Ротфронткамфбунду.
Коли на Петроград наступав Юденич, переляканий Зінов’єв, віддаючи накази розстріляти ще не страчених «колишніх», одночасно писав партійцям: «Нехай надовго нас запам’ятають, якщо переможуть». Якраз такі моменти згадував Троцький, характеризуючи колегу-більшовика: «В благополучні періоди, коли, за висловом Леніна, «не було чого боятися», Зінов’єв дуже легко злітав на сьоме небо. Коли ж справи йшли погано, він влягався зазвичай на диван, не у метафоричному, а в буквальному розумінні, і зітхав. Починаючи з сімнадцятого року, я впевнився, серединних настроїв Зінов’єв не знав: або сьоме небо, або диван».
Правда, й Зінов’єв, де тільки міг, шпиняв Троцького. Якось на Політбюро Григорій Овсійович критикував заступника Голови Реввійськраді Склянського. «Немає нічого комічнішого, ніж ці містечкові екстерни, котрі уявляють себе великими полководцями» – казав він, утупивши хитрі очиці в Троцького. Той червонів, бліднув, але стримував себе, розуміючи, що земляк має на увазі насамперед його. А позаочі Зиінов’єв у стінах ЦК стосовно Троцкого кпинив: «Навіщо ви цю дохлу собаку тримаєте в Політбюро? Від неї смердить!».
Якщо у такому аспекті розглядати усі ті теракти проти Леніна, Воровського, Урицького, в Лаврентійовському провулку, ранню смерть Свердлова, то майже стовідсотково проєктуються особисті інтереси у стосунках полум’яних борців за щастя трудового народу, бо всі вони жили за правилами жорстокої конкуренції і були людьми без комплексів та сентиментів. Ленін, наприклад, привселюдно ображав Калініна: «В моїй задниці більше думок, ніж у голові цього кретина». А чого, скажімо, вартий пізніший жарт Сталіна, коли він пригрозив Крупській, що Політбюро хоче призначити Леніну іншу вдову.
Про людські риси Григорія Овсійовича пише співробітниця Комінтерну А.Куусінен в книзі «Господь скидає своїх ангелів»: «Особа Зінов’єва особливої поваги не викликала, люди з найближчого оточення його не любили. Він був честолюбний, хитрий, з людьми грубий і неотесаний. Це був легковажний жінколюб. Був упевнений, що невідпорний красень. З підлеглими – зайве вимогливий, з начальством – підлабузник».
І якщо Троцький міг убезпечитися у своєму бронепоїзді, то Зінов’єв змушений був оточитися такою кількістю родичів, щоб крізь неї не інфільтрувався потенційний зловмисник. Це стало причиною партійної проробки, коли він працював партсекретарем у Ленінграді. До речі, на фоні громадських акцій дбав і про власний авторитет. Тим самим указом, що перейменував Петроград у Ленінград, а Єкатеринбург у Свердловськ, – Єлисаветград за життя іменодавця, дещо нескромно, перейменовано у Зінов’євськ.
Зовнішній вигляд Зінов’єва Зінаїда Гіппіус описує так: «Чоловік він жирний, білотілий, кучерявий. На фото, в газеті, виходить надзвичайно схожим на пишну стару тітку. Взимку і влітку він без шапки. Коли їде на своєму авто – відкритому, – то возсідає на колінах у двох червоноармійців. Це його особиста охорона».
Георгій.Соломон (Ісецький) – торговий представник Росії в Естонії, котрий знав Зінов’єва до революції, як «худощавого юркого парня», потрапивши на прийом до глави Комінтерна при поїздці до Берліну, не відразу впізнав у бундючному радянському набобі, з лінивою прихильністю в погляді, свого старого знайомця, – вторив: «Ехал с целой свитой… Теперь это был растолстевший малый с жирным противным лицом, обрамленным густыми, курчавыми волосами, и с громадным брюхом… Он сидел в кресле с надменным видом, выставив вперед свое толстое брюхо, и напоминал всей своей фигурой какого-то уродливого китайского божка. Держал он себя важно… нет, не важно, а нагло».
Він же (Соломон) розповів далі, як особистий представник вождя Комінтерну Сливкін вимагав у представництві 200 тисяч марок для закупівлі й два вагони для транспортування харчів для шефа. На питання: «Кому все це?», Сливкін, котрий, очевидно, не дуже шанував начальство, відповів: «Ці предмети для стола й тіла товариша Зінов’єва. У паршивого Гершка царському повару (Зінов’єв запросив до себе на роботу царського повара) не вистачає делікатесів, всяких трюфелів й чорт знає чого ще, для панського столу. Ананаси, банани, різні фрукти в цукрі, сардини... А там народ голодує».
Мав місце у житті Зінов’єва ґешефт, коли великі князі Микола й Георгій Михайловичі, що тоді сиділи в Петропавлівській кріпості, дали хабара Зінов’єву, Володарському, князеві Андроникову – колишньому другу Григорія Распутіна, – роль котрого в революційних справах до цих пір не прояснено і який в той період був головою Кронштадтської ЧК. Авантюра частково вдалася: за кордон поїхала велика княжна Ксенія, сестра останнього царя, а з нею шестеро її дітей. Коли факт розкрився, виникла необхідність замести сліди. Володарського убили, приписавши білогвардійщину, Андроникова розстріляли, а Зінов’єва виручив особисто Володимир Ілліч. Великих князів також стратили. Миколу Михайловича, історика зі світовим іменем, намагався врятувати Максим Горький, але Ленін на його клопотанні написав: «Революції історики не потрібні».
Григорій Зінов’єв, як твердять спогади місцевих більшовиків, кілька разів навідувався до Єлисаветграда з програмними офіціозами і приватними візитами, які перетворювалися в розгорнуті політінформації та «ленінські уроки». Один приїзд зафіксований у 1918 році, коли відбувалася відома із шкільних підручників «тріумфальна хода радянської влади». Джерела свідчить, що й пізніше Зінов’єв бував «дома» в Єлисаветграді, хоча усі його кровні й близькі включно з батьками, перебралися під крило владного родича. Коли ж почалися сталінські гоніння, клан розпорошився по неозорій Країні Рад.
Фатальним, попри інтриганській спритності Зінов’єва, став його союз зі Сталіним проти Троцького. Він наївно гадав, що «святий Йосиф» залишиться на другорядних ролях. Сталін же, ще не впевнений в своїх силах, повівся обережно і деякий час після смерті Леніна не заважав Григорію Овсійовичу зображати із себе господаря в червоній імперії.
Розстріляно Григорія Зінов’єва в 1936 році за звинуваченням в антирадянській змові, тобто в злочині, якого, найімовірніше, той не скоїв. А злочини, які на його совісті, юридичної оцінки не отримали. Знаходячись в тюрмі, він писав Сталіну дуже своєрідні листи: «У моїй душі горить бажання довести вам, що я вже не ворог. Немає такої вимоги, яку я не виконав би, щоб довести це. Я доходжу до того, що довго пильно дивлюся на Ваш портрет и портрети інших членів Політбюро в газетах з думкою: рідні, загляньте в мою душу, невже ви не бачите, що я не ворог вам більше, що я с вами душею й тілом, що я готовий зробити все, аби заслужити прощення...».
Леонід Багацький