Тут колись жили люди. Селяни. Тепер солдати. Наші. А ще понад рік тому цю благословенну землю на півночі України топтали ноги окупантів зі смердючих заліських боліт. Щоправда, недовго тут хазяйнували нелюди у пікселях кольору жаби.
Я живу неподалік, на іншій локації, не на господі, і тому, коли приходжу сюди до побратимів у справах чи в гості, то відчуваю певну незручність. Зачинивши за собою хвіртку, праворуч від якої неймовірної краси каштан, а далі дуб-красень, на подвір'ї почуваюся ще так-сяк, а ось переступаючи поріг старенької хати, ще більше знічуюся. У верандочці і сінцях відчуваю запах сільського житла, що накопичувався поколіннями. Він мені знайомий з дитинства, хоча народився і жив я за сотні кілометрів на південь.
Зараз вийде жіночка в хустці і, витираючи руки об фартух, привітається й запитає: "А вам кого?" "Я до дядька..." – белькотітиму, бо не знаю, як того дядька звати і що мені від нього насправді потрібно. Та й чи є у неї той дядько, теж не знаю. "Заходь, заходь! Будь, як удома", – замість хазяйки двері відчиняє побратим у мультикамі.
Я не можу бути, як удома. Мені незручно без запрошення господарів порядкувати у хаті з двома великими кімнатами і маленькими вікнами, прорубаними навсібіч, великою піччю у кутку і грубою між кімнатами. Але поволі роздивившись, трохи заспокоююсь. Замість застелених картатими простирадлами широченних ліжок з горами вишитих подушок бачу ряди аскетичних двоповерхових з броніками і ерпеесками на бильцях. На столику, де діти робили уроки, не підручники й глобус, а алюмінієві миски та кружки, баночки з кавою, цукром, пакетики з чаєм. На стільцях замість складеного шкільного одягу павербанки та смартфони, шнурки від яких тягнуться до трійників, ввімкнутих у допотопні розетки. Звичний солдатський побут. Казарма чи бліндаж. Але ж у хаті, де жили люди.
Хлопці дають інструмент, і на подвір'ї підганяю нове топорище під поламану молодим солдатом сокиру. Треба металева плашка, щоб розчепити для міцності дерево. "Пошукай у гаражі. Я ось собі знайшов", – радить Дєд, найстарший серед нас, солдат, що ладнає замашного колуна. Раз є гараж, значить, дядько тут таки жив. Але знову незручно – ритися в чужому заваленому мотлохом приміщенні, в котрому від важкого мотоцикла лише перекошена на бік коляска. Праворуч полички, на яких уже "порядкували" до мене – упереміш шестерні, поламані складані метри, ключі, цвяхи, завіси і ще сотні дрібниць, накопичених дбайливим господарем десятиліттями. Підбираю щось схоже на плашку – щоб не гнулося, не кришилося, щоб не дуже грубе і не дуже тонке.
За гаражем у зарослому садку туалет із дошок. Це вже чисто солдатський витвір. Щоб не піддувало, хлопці оббили його зовні старими килимами. З півночі і сходу – зі штучним ворсом, з півдня і двері із заходу – плетений виріб з якимось напів автентичним орнаментом.
Усі двері – в хату, гараж, літню кухню, сараї – відчинені. Тісненька літня кухня знову ж викликає почуття гострої ніяковості. Ліворуч стара газова плитка, праворуч ліжко зі знятими зі стін образами. Поки все розглядаю з порога, уява повертає на кілька десятиліть назад.
…Сонячний ранок, позивні Українського радіо "Реве та стогне Дніпр широкий" і заспокійливе "Говорить Київ". Хазяйка проціжує свіже молоко, на плитці досмажується яєшня, на столику помиті спілі порепані помідори й грубими скибками нарізаний домашній хліб. Хазяїн викочує з гаража мотоцикл, відмовляється від сніданку, каже, сьогодні треба раніше на роботу. Він агроном чи ветеринар. Учора з чоловіками гарно повечеряв, тому не голодний, повернувся пізно і спати приладнався прямо на цій же кухоньці з радіо й образами. Хазяйка тим часом прямує з ножем за хату. Треба для дітей нарізати різнокольорових жоржин, щоб подарували вчительці – сьогодні 1-ше вересня.
У сараї, прилаштованому до літньої кухні, безлад, як і в гаражі. Коли вже немає господарів, весь непотріб скидається докупи. Але зверху помічаю запорошені кришки від посилок. А ось і ідентифікатори – адреси відправника й отримувача. Хазяїна звали Миколою, а його, очевидно, сина Анатолієм. Толя жив у Котельникові Волгоградської області. А, може, служив там. Чи повернувся він в рідну Україну? Чи пустив коріння в рашці, а його син чи внук тепер приперся на землю предків у жаб'ячому пікселі, щоб "освобождать єйо от бендеровцев"? Спльовую набік – про таке навіть думати не хочеться.
Ні, тут таки добрі люди жили. І діти-онуки в них такі ж. Тільки живуть вони деінде, може, в Києві, а колись галасливе обійстя пустує. А господарі, дід із бабою, десь відпочивають на цвинтарі. Але чому десь? Як я забув – та ось же цвинтар, через дорогу. Може, могили добрих господарів за якихось 20-30 метрів від хвіртки, праворуч від якої красені каштан і дуб. І тихими ранками, коли машин небагато їздить, до могил долинають такі рідні позивні Українського радіо і слова "Говорить Київ".
Сьогодні говорить Київ. Вчора говорив Київ. І завжди говоритиме Київ.
Віктор Цвіліховський, вояк ЗСУ