Нещодавно у нашому місті побував талановитий український письменник Василь Трубай. Він – голова журі міжнародного літературного конкурсу імені Василя Портяка. За час його існування наш край має двох переможців і кількох дипломантів. У літературно-меморіальному музеї І. Карпенка-Карого відбулася презентація антології творів фіналістів конкурсу. http://chas-time.com.ua/liudyna/kropivnitska-istoriya-konkursu-imeni-vasilya-portyaka.html
«За вступний твір я отримав двійку…»
– Пане Василю, розкажіть про свій шлях у письменство. Яким він був?
– Очевидно, цьому сприяло те, що мій старший брат – Михайло Карасьов, хотів стати письменником. Але у ранній юності мене вабило море. У Севастопольське військове морське училище на той час був дуже великий конкурс і я поїхав аж у Мурманськ. Здав іспити у мореходку. Серед іспитів було й написання твору. У школі я писав їх гарно, вчителі відзначали, тож і там я взяв розгін: писав щось про дідуся, який з онуком ходять краєм моря… «Хвиля, як язик динозавра, облизує пісок…» Але отримав за цей твір двійку. Того року у Мурманську мореходку був недобір і мені дозволили перескласти іспити. Хотів здавати фізику українською – не дозволили: «Как нибудь…» Так я став моряком, ходив у далекі рейси.
Деякі цікаві враження з тих мандрів не реалізував у письменстві і досі. Наприклад, на острові святої Єлени, де доживав віку засланий туди Наполеон, є музей. Там розповідають цікавий епізод. Наполеонові присилали туди посилки. Одного разу прислали шахи і у листі було зазначено: «Ми знаємо, що ви найбільше любите коня…» А він не здогадався, чому так написано. Уже у наші дні прибиральниця витирала пилюку, розкрутила коня. А там – план втечі… У морі доводилось перебувати по пів року і більше. Заробітки були дуже солідні, але коли я одружився, далекі походи вже стали неможливі. На суші я працював на таких роботах, щоб мати трохи вільного часу для творчості.
Серйозно за перо я взявся у зрілому віці – коли у районній газеті «Зоря жовтня» опублікували моє перше оповідання «Грушки», мені було вже за тридцять. Пригадую, прийшов у редакцію, йду по сходах: «Це ж тут ходили велика люди!» – так тоді думалось. Зайшов до редактора, він глянув, що то оповідання, каже: «Йдуть до Юрія Корнійовича». Той прочитав і сказав: «Є письменник!» І я розцвів. Юрій Корнійович Домотенко вів літстудію, був краєзнавцем, дуже гарний чоловік.
Коли з’явилась ця публікація, Володимир Дрозд жив тоді у Халеп’ї. Мені зателефонував редактор газети і каже, що Дрозд прочитав «Грушки» і попросив, аби я приїхав до нього. Приїхав, а Ірина Жиленко (дружина) каже: «Він пішов у Витачів гуляти із собакою». Думаю, піду йому на зустріч. Трохи пройшов і сів у глинищі почекати, щоб не розминулись. Через якийсь час дивлюся – йде Дрозд із собакою. Диктофон у руці (він надиктовував свої романи спочатку на диктофон). Зупинився навпроти мене і каже: «Ось горою із Витачіва йде знаменитий український письменник Володимир Дрозд, дивиться, а у глинищі сидить знаменитий український письменник Василь Трубай». Після того ми часто спілкувались. Я його вважаю своїм хрещеним батьком у письменстві. Він дав у «Літературну Україну» моє оповідання «Хромові чоботи» із його невеликою передмовою. Це була перша моя публікація у письменницькій газеті.
«Чи завжди я відкидаю те, що справді негідне? Можна помилитись…»
– Розкажіть, як ви започаткували конкурс імені Василя Портяка?
– Василя, ясна річ, я знав за життя і високо цінував його прозу. Перше я познайомився із його донькою. Був такий проєкт: поїзд «Митці на Південь України» – українську мову нести. Я був керівником однієї із груп. Сідаємо у поїзд, Василь Портяк підходить до мене і каже «Тут моя донька з гітарою». – «Прекрасно!». Вона чудово співала, на гітарі грала. Донбас ми весь об’їхали цим поїздом. Тільки Василь захворів, вона телефонувала.
Коли він помер, ми із головою Спілки Михайлом Сидоржевським їхали на похорон і по дорозі я запропонував організувати конкурс. Михайло каже: «Якщо ти пропонуєш, то берись, роби».
На похороні батюшки у Фастові співали не церковні пісні, а упівські. Не «Алілуя!», а пісні УПА. Мене це вразило. Це Василь їх навчив, він родом із Прикарпаття, у Фастові ходив до церкви, спілкувався із батюшками. Я його дочці тоді сказав:«Він найкращий був серед нас…» А вона: «То йому там буде найкраще». Після похорону до нас підійшов голова Фастова і запропонував якось увічнити пам’ять про Портяка. Отак усе й склалось.
– І зараз вам дуже багато шлють творів…
– Спочатку 30 творів було, потім 50. У перші роки було обмеження: обов’язкова попередня публікація. Потім це обмеження я зняв. Я розумів, що попруть графомани. Так і сталось. Цього року прислали більше 200. Це все треба прочитати, оцінити, відфільтрувати. Іншим членам журі я прислав 60, а 140 довелось відкинути. Та й іще – чи завжди я відкидаю те, що справді негідне? Можна помилитись.
– Але з нашого краю багато учасників і переможців.
– Двоє переможців – Кирило Поліщук і Надія Гармазій та п’ятеро дипломантів (увійшли до п’ятнадцяти кращих).
«Деякі традиції з часів трипільської культури ми продовжуємо, не усвідомлюючи – звідки вони…»
– Ви у Халеп’ї працюєте ще й у музеї Трипільської культури. Це величезний цікавий пласт минулого. У нашому краї теж проводились розкопки, знаходили унікальні речі. Але вчені досі не зійшлися на висновку – чи ми, українці, нащадки трипільців, чи таки – ні?
– А де ж ми поділися з часів Трипілля? Тут різні народності були, але основна маса людей жила на цих землях тисячоліття. Те, що ми прямі спадкоємці трипільців, свідчать наші навіть побутові звичаї. Ми не вітаємося через поріг і нічого не передаємо. Вікентій Хвойка, про якого я написав сценарій восьмисерійного фільму, досі не екранізованого, свого часу розкопав під порогом трипільського житла глечик із попелом людським. У трипільців хата – рідне, тут все ми знаємо. На вулиці ходить зле. Вони хоронили предків під порогом, що оберігали їх від усього злого. На одвірку вішали ріг бика. Звідси наша назва – по-ріг. Це була розвинута цивілізація. Вони орієнтувалися по зорях, знали, що вони живуть під сузір’м Бика. У нас зараз люди часом не знають, під яким сузір’ям вони живуть.
Так от, коли я це розповідаю відвідувачам музей, часто вони буквально доповнюють мою розповідь, із захопленням згадують про свої традиції. Одна жінка, наприклад, розказала, що у їхньому селі є традиція: коли несуть дитину хрещену із храму, рідні батьки йдуть попереду і стелять на поріг кожух. Хрещені батьки кладуть дитину на порозі на кожух, а батьки вже забирають у хату. Люди не знали, чому так робили. А вони ж дитину клали до предків – познайомся з предками. Хай вони благословлять тебе жити тут. Це генна пам’ять. Люди продовжують це робити, але не знають чому. А ще один чоловік каже: «У нас, коли хлопець женеться і йде забирать наречену у свою хату, йому обов’язково нагадають, що треба тричі повернутися до порогу. Ми не знаємо чого, але робимо. Наречена не буде жити у цій хаті, як хлопець не вернеться тричі до порогу». А то ж він мав порадитися із предками, щоб вони її прийняли, не пошкодили. А наша традиція переносити наречену у хату через поріг? Це ж ми кажемо дідам: «Дивіться, ми одне, ми ціле!»
Які традиції давні, старезні, з яких глибин! У наших генах, підсвідомо ці традиції тримаються!
– Повертаючись до письменства, хочу запитати: що робити із нинішньою величезною, потворною хвилею графоманії?
– Мій брат літературознавець Михайло Карасьов напівжартома каже: «Графоманів треба душити у зародку!» А якщо серйозно, загальний рівень літератури катастрофічно падає. Нинішня війна цьому сприятиме. З’являється дуже багато авторів, які на школярському рівні, без художнього осмислення, подають події. На мою думку, цивілізація летить у прірву. Глобалізацією, споживацтвом, нівелюванням і нації, і статі, і таланту.
Але духовне відродження України врятує світ.
Світлана Орел