У музеї мистецтв обласного центру презентував книгу прози Валерій М’ятович. Автор поділився думками про власний творчий процес, проблеми книговидання в Україні. З мультимедійного екрана до учасників презентації заговорив художник Олександр Кир’янов, який ілюстрував видання. В обговоренні взяли участь Надія Гармазій, Ірина Лягул, Тетяна Ревва, Олег Бабенко… Валерій М’ятович відповів на питання читачів.
Третя книга Валерія М’ятовича – повість «Хазяйка крамниці» (Кам’янець-Подільський, ТОВ «Друкарня Рута», 2024, 228 с.). Єдине, що ріднить її з попередніми двома – це журналістське середовище, в якому розгортаються події. Але і щодо жанру (містично-любовна повість), і стилістики (реалістична лірика з іронією) – це геть новий, теплий і барвистий вітер словотворчості відомого в краї журналіста, який остаточно утвердився в художній літературі.
А ще чим кардинально відрізняється третя книга від попередніх: тут кропивницький читач не знайде пізнаваних осіб, тобто прототипів. Ця ознака не є позитивною чи негативною, але вона дає можливість абстрагуватись від документальної версії і зосереджуватись виключно на подіях та образах твору. А образи колоритні: що романтична пара – молодий журналіст і його юна подруга, що працівники районної газети, так само й хазяйка крамниці і діючі особи лікарняної палати – дуже живі й оригінальні. В іронічну лірику тонко вписується й трагічна ниточка голодомору і професійний наратив журналістики – відображати правду. Без силування, без дидактики.
От, для прикладу, третьорядний персонаж цієї історії Саул, а який же він виразний – і невиправною пристрастю до спіртусу, і походженням (Саксаулович та Кактусович), і перебільшеними залицяльницькими можливостями та й виключною характеристикою колег: «…як той варан: переслідуватиме свою жертву, аж поки та не впаде знесилена». Або ось авторський портрет цієї особи: «Бісики в жовтаво-зеленкуватих очах Саула Дмитровича починають рухатися, як пуголовки в теплій калюжі». Зримо й образно сказано. Мимоволі радію за письменника. Таких перлин у тексті доволі – кортить перечитувати.
Саме тому на сторнках 165-166 не стримався, аби не занотувати на берегах книги: така легкість при читанні, грайливість, безпосередність, наче про дітей мовиться, а не про дорослих людей; і правильно, бо це ж про закоханих. Валерій М’ятович з кожним твором все більше дивує. Приємно дивує. Аж так, що здобув право іронізувати над страченими деревами й виданими книгами (ця загадкова сентенція як стимул для тих, хто ще не читав повісті-роману).
Василь Бондар
